Вона боролася за життя свого сина-воїна 44 дні. Сподівалася на диво у той час, коли лікарі не розуміли, як чоловік із такими пораненнями ще живий. Син Тетяни Перетятько Роман, родом із Новоукраїнки, отримав смертельне поранення у 2014 році, коли витягував двох побратимів із поля бою під Іловайськом. Після семи кіл пекла у шпиталях – помер. А його мати присвятила життя допомозі іншим бійцям.
Про це пише “Вголос“, повідомляє Перша електронна газета.
Зараз Тетяні Перетятько 56. Колишня вчителька із Корсуня-Шевченківського, яка сама виховала двох синів, очолює громадську організацію «Солдатські матері Корсунщини». Піклується про матерів та їх синів-бійців, бо втратила на війні свого.
Після смерті її сина пройшло майже 4 роки, але жінка й досі плаче, коли згадує про свого Ромчика. Роман Сокуренко народився 1983 року на Кіровоградщині. Спортсмен, капітан районної футбольної команди, призер змагань із легкої атлетики. Патріот. Борець. Учасник Революції гідності та АТО.
Майдан: Роман зателефонував, аби попрощатися
Пані Тетяна добре пам’ятає: «Коли 30 листопада побили студентів, двоє із моїх колишніх учнів потрапили під «роздачу». Зателефонували тоді і розповіли все, бо вважали рідною після смерті своєї матері. Наступного дня на Майдан вийшов і мій син. Там із «свободівцями» був біля КМДА. А коли беркутівці хотіли зачистити Будинок Профспілок, стояв на його обороні. Пам’ятаю: в третій ночі мені зателефонував і фактично прощався зі мною. «Мамо, вибач, якщо я тебе чимось образив, бо тут беркутівців три ряди і вони, як сарана: витягують наших хлопців і б’ють».
Та Роман залишився неушкодженим. А коли почалися бойові дії, добровольцем пішов на схід: вступив у батальйон «Азов».
«Мамо! Хлопці воюють, а я сиджу на дивані»
«Був початок війни. Ми сиділи і дивилися новини. Саме показували сюжет про перші жертви з Івано-Франківська, яких розстріляли на відкритій місцевості. Показали, як ховали одного із цих хлопців, – пригадує жінка. – А у нього залишилася дружина та троє дітей! І тоді мій син каже: «Мамо, подивись! Хлопці воюють. Троє дітей сиротами лишилося, молода дружина – вдовою. А я сиджу тут, на дивані» (він не був одружений). А ж запитала: «А як же я? Я ледве пережила Майдан!» Та він відповів: «Ти ж прекрасно розумієш, що ти мене не втримаєш».
«Я взагалі не знаю, як вони воювали тоді. Це просто було гарматне м’ясо»
І вже на другий день Роман поїхав воювати. Спочатку із другом у Київ на вишкіл. Через два тижні їх відіслали на схід, під Маріуполь.
«У цих хлопців не було відповідної освіти. Фактично, вони з сокирами і лопатами йшли тоді в бій. У них не було навіть форми. За свої заощадження придбала бронежилет та форму, бо знала, що дитина йде на війну. Не було нічим нормально ні їхати, ні воювати. Це просто жах. Я взагалі не знаю, як вони воювали тоді. Це просто було гарматне м’ясо. Він прослужив лише чотири місяці», – каже жінка.
За той час Роман встиг взяти участь у звільненні Маріуполя, Нового світу, Мар’їнки. Проте про події війни матері розповідав не все. Умів зберігати таємниці і оберігав рідних від неприємних звісток. Однак ворожа куля таки його наздогнала.
В очікуванні неприємної звістки
«Напередодні того, що сталося з моїм сином, я йому зателефонувала. Це було 9 серпня 2014 року. Вони тоді ще були на базі. А база їхня була в Урзуфі, на колишній дачі Януковича. Перед цим я готувалася до віча і цілу ніч писала звернення до солдатських матерів Росії. 10 серпня увімкнула телевізор і побачила, що загинув побратим Романа. А я точно знала, що моя дитина воювала пліч-о-пліч з ним. Відтоді чекала повідомлення. Дізналася, що в бою загинули два Романові товариші, почула їхні прізвища і ще те, що за життя одного бійця ведеться боротьба. Я зрозуміла, що це Роман. У чому була – так і поїхала на схід», – із хвилюванням пригадує матір загиблого бійця.
«Я не знаю, яким дивом його врятували»
Вона добре пам’ятає: по дорозі хлопці, з якими їхала, мовчали, лише переглядались. В Урзуфі жінці сказали, що, напевно, Романа вже немає серед живих – і його не врятували. Але виявилося, що він живий. У Старобешево воїна прооперували. «Прооперував його львів’янин, який сказав потім мені: «Я не знаю, яким дивом його врятували. На такі поранення дається півгодини життя», – каже жінка.
«Мам, ну як би я жив далі зі своєю совістю, якби знав, що міг допомогти і не допоміг своїм побратимам!?»
Потім Пані Тетяні розповіли подробиці трагедії: група, у якій був її син, йшла на завдання – на зачистку Іловайська. Роман з двома побратимами попереду.
Роман Сокуренко отримав поранення в живіт. Куля порозривала всі кишки та інші органи. Його привезли в Старобешево, де прооперували. Потім доправили гелікоптером у Дніпро.
«Можливо, молитва і тримала його ще 44 дні»
«Напередодні такий вертоліт з пораненими підірвали. Там взагалі була непроста ситуація. Коли зі Старобешево виїжджала «швидка» із нашими пораненими, місцеві медики повідомляли ворогу, і ті розстрілювати «швидкі» або вертоліт, – пригадує мати загиблого бійця. – Перед тим, як везли Романа, я телефонувала знайомому священику і казала: «Моліться!». Всі волонтери сходились тоді до церкви і молилися. Потім цей священик казав мені: «Ми молилися не на 100 – на 200%». Можливо, ця молитва і тримала його ще 44 дні».
У Дніпрі медики продовжували боротися за життя воїна. Однак сепсис прогресував. Після кожного разу, коли бійця брали на перев’язку, відразу ж відправляли на операцією. У Дніпрі хлопець пережив їх кільканадцять. Причому, як зізналася його мати, лікарі ще не мали досвіду операцій таких поранень.
«Меркель взяла на лікування 20 хлопців. Наша ж держава не запропонувала нічого»
Роман пробув у лікарні імені Мечникова два тижні. Однак лікар знав: бійцю необхідна спеціальна апаратура, тому порадив матері їхати в Київ, у лікарню Шалімова, де спеціалізувалися на пораненнях черева. «Тоді Романа і ще декілька бійців переправили до Києва. Там мені сказали, що є можливість відправити сина на лікування за кордон. В Україну приїхала Меркель і взяла на лікування до Німеччини 20 хлопців. Наша ж держава не запропонувала нічого. Однак лікар не хотів його брати, бо дивувався, як з таким пораненням він живий. Боявся, що сина просто не довезуть. Але я випросила», – каже жінка.
Романа забрали у шпиталь в міста Ульм. Через два тижні лікарі мати думала, що йому покращало. «Але згодом йому ставало гірше. Через надзвичайну кількість ліків почали відмовляти нирки, а сепсис навіть не могли здолати антибіотики. Там 23 вересня він помер», – пригадує мати бійця.
Жити, аби допомагати іншим
Після смерті сина пані Тетяна почала ще активніше займатися волонтерством та допомагати бійцям. Тим більше, що була головою ГО «Солдатські матері Корсунщини».
«Спілку створила ще під час Майдану у 2014 році. Тоді бачила тих молодих хлопчаків – першокурсників – у формі «Беркуту», які замість навчатися пішли на мороз захищати тодішню владу. А за їхніми спинами стояли ті, що займалися зачистками. Я знала, що багато з них потрапляли в лікарню з обмороженням, бо стояли на Майдані до втрати свідомості. Тому я хотіла звернутися до матерів цих дітей», – каже жінка.
Вона пишається, що тоді вдалося з німецького шпиталю привезти меблі та обладнання до лікарень Дніпра. Крім того, з різних країн почали висилали кошти на потреби бійців. Зараз займається пораненими воїнами – допомагає коштами та речами як бійцям, так і їхнім рідним, що доглядають їх у госпіталі.
Мене мир не влаштовує
Проте пані Тетяна досі не може заспокоїтися, коли їй кажуть про необхідність миру. «Мені кажуть – після майже 4-х років загибелі сина, – аби був мир. А мене мир не влаштовує! Мій син не для того йшов на війну, аби зараз все покинути. Треба йти до кінця. Бо як це так: забрати чуже і не віддати?» – обурюється вона.
Однак материнське серце боїться втратити ще одного сина. «Після смерті Ромчика в мене наче провали якісь в пам’яті. Добре, що молодший син мене підтримував. Він теж патріот. Тому я переживаю, щоб і він не пішов на війну», – каже жінка, добре пам’ятаючи слова сина старшого: «Мамо, це моє призначення».
Марія Волошин, “Вголос”