Романтичні стосунки кропивничан Анни й Максима Лазарів, які одружені майже півроку, виникли за доволі незвичних обставин – він служив у зоні проведення АТО, а вона, працюючи медсестрою в обласному госпіталі для інвалідів війни, лікувала демобілізованих атовців.
Пише Вечірня газета.
Мандри віртуальними соціальними мережами можуть призвести до різних наслідків. У випадку з Анею й Максимом одна з них виконала роль свахи.
– Якось у вКонтакті я побачила світлину з військовим у білому маскхалаті й подумала: «Оце так, у наших вояків є й така незвична уніформа!», – розповідає Аня. – Не роздумуючи довго, поставила під фотокарткою лайк…
І цей незначний, на перший погляд, вияв уподобання не загубився в інтернет-просторі, бо солдат 72-ї окремої механізованої бригади третьої хвилі часткової мобілізації звернув увагу на авторку лайка й долучився до її віртуальних друзів. Але писав нечасто, бо на війні – то велика розкіш. Однак, незабаром зміг уже не лише частіше писати, а й телефонувати дівчині. Вона ж була зовсім і не проти такого спілкування, хоча спочатку й здивувалася його прагненню до розмов. А пояснити це можна легко: ця дружба, хоча й на відстані, дуже підтримувала Максима в суворих воєнних обставинах.
– Ми завжди знаходили про що розмовляти, – продовжує дівчина. – А саме в той час до нашого госпіталю почали прибувати на лікування перші атовці. До того часу лікували переважно дідусів з бабусями, а тут – хлопці. Психологи розпочали нас навчати працювати з ними, розповідали, як потрібно спілкуватися, допомагати подолати стрес. І от на Максимові я й почала практикуватися…
Ця «практика» спочатку була заочною, а згодом стала й очною, коли хлопець приїхав у відпустку, а потім і демобілізувався.
– Я дуже вдячний Ані за підтримку й розуміння, – ділиться Максим. – Були теми, про які з батьками й сестрою не міг говорити, а їй усе розповідав. Вона вислуховувала, підтримувала, радила. Після демобілізації лише з її допомогою зміг остаточно повернутися додому… Раніше ми лише чули про психічні проблеми учасників війни, які, повернувшися з неї фізично, залишалися там у своїх думках. Тягнуло назад, у ті обставини, події. Тутешнє життя видавалося зовсім чужим, міський гамір дуже напружував. Моїй дружині багато довелося натерпітися зі мною: повернувся я з розхитаними нервами, мені постійно снилося пережите, часто прокидався ночами. Аня мене заспокоювала, допомагала адаптуватися в мирному житті…
Її підтримка стала рятівною для Максима, бо почувався він кепсько: у зоні проведення АТО мав значення, від нього багато що залежало, а тут став одним із багатьох демобілізованих зі схильністю до депресій.
– Коли Максим іще знаходився на Сході України, то під час наших телефонних розмов я відчувала, як він занурювався в депресивний стан, – зауважує Аня. – І розуміла, що потрібно його звідти негайно витягувати. Відволікала від сумних думок якимись позитивними новими, цікавими розповідями, і тоді він веселішав. Після повернення Максима мені довелося привчати його до деяких елементарних речей. Наприклад, голитися щодня…
І дівчина домоглася свого: постійною турботою і увагою повернула хлопцеві впевненість у собі, допомогла йому подолати страхи, спричинені участю в бойових діях. Він знайшов роботу в будівельній галузі, став депутатом Кіровоградської районної ради і тепер, окрім іншого, опікується демобілізованими атовцями.
Однак і Максим, навіть перебуваючи в зоні проведення АТО, прагнув дарувати своїй дівчині приємні моменти. А спільницею в цій хорошій справі стала його сестра Карина, яка на прохання брата передавала Ані різноманітні подарунки.
– Карина мені часто телефонувала й казала: «Виходь, у мене тут для тебе подарунок від Максима». А були це то величезний букет лілій, то цукерки, то ще якісь сюрпризи. І виходило так, що він далеко, але я постійно відчувала його турботу. Тож тепер знаю: навіть якщо хлопець перебуває далеко, але прагне втішити свою кохану, то знайде можливість зробити це. А ще я захотіла мати маленького собачку, який доволі дорого коштує. Розповіла Максимові, що збиратиму для цього гроші. А він якраз із відпустки мав уже повертатися у свою військову частину, тож подумав, що із собачкою чекати на нього мені буде не так самотньо. Взяв і купив того собачку. Згодом я постійно розповідала йому, як песик, якого назвала Сахарком, росте, як поводиться, відправляла йому знімки із собачкою. І в Максима від цього поліпшувався настрій…
Демобілізувався Максим позаторік, близько року молоді люди зустрічалися, пізнавали одне одного ближче, непомітно їхні стосунки дійшли до тієї межі, коли розумієш, що хочеш перебувати з людиною не час від часу, а постійно. Їхнє одруження стало завершенням майже воєнно-польового роману й початком щасливого подружнього життя.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО, Вечірня газета