Кожна поїздка на Донбас – це певний розрив шаблонів для жителів іншої України.У першу чергу тому, що з кожним разом усе більше усвідомлюєш, що іншої України в принципі немає. Донбас специфічний. Донбас – непростий. Донбас – суміш бідності і розкоші, і це більш помітно, ніж у центрі країни, наприклад. Але Донбас є досить типовим регіоном України, і люди, які тут живуть, безперечно, є українцями.
Волонтери з Бобринця і Компаніївки після того, як регулярно зустрічалися під час поїздок у зону АТО в одних військових підрозділах, вирішили об’єднати зусилля і створили волонтерську організацію “Перемога”.
“Хлопці з Бобринця і Компаніївки призивалися разом, логічно було об’єднатись для допомоги “нашим” підрозділам, – розповідає волонтер Олександр Вороний. – Мені, Тоні Горбанець і Сергію Нікітюку з Бобринця,ще допомагає Яся, Ярослава Токар. Вона родом з Компаніївки, але живе і займається благодійністю у Києві, очолює фонд “Крила”. Вона нам знаходить, де можна закупити усе необхідне дешевше. А ще є Юра Борисенко зі Старобельська, ми з ним співпрацюємо вже рік, але ніколи наживо не бачились – тільки по телефону. Він приїде до нас у Рубіжне, там і познайомимось вже по-справжньому”.
“Перемога” вже вчетверте організовує поїздки колективів Компаніївського районного будинку культури на Донбас, поєднуючи місію гуманітарну з традиційною волонтерською допомогою. І в цьому їм традиційно допомагає благодійний фонд Станіслава Березкіна “Добротвір” і футбольний клуб “Зірка”, керівництво якого регулярно надає волонтерам свій автобус для поїздок у зону АТО.
Цього разу автобус їде повністю завантаженим – їдуть музиканти з Компаніївського району і кіровоградський гурт “Anatomy of elements” з барабанами й гітарами. А на небагатьох вільних місцях стоять ящики з великодніми пасками від “Добротвору” – те, що не помістилося у багажних відділеннях автобусу, загалом близько 2 тисяч штук.
Дорога буде довгою, та музикантам не спиться – концерт у автобусі триває і після опівночі.
Перша велика зупинка – Ізюм, далі – Донбас. Дороги в Ізюмі вщент розбиті корупцією, негодою і траками танкових колон. Рух повільний, і тільки водії маршруток проллітають між машинами по ямах і вирулюють по узбіччях Ростовської траси. На мосту через Сіверський Донець дві людини – нетверезий ізюмець, який намагається йти, але залишається на місці, і тверезий озброєний солдат у дощовику на посту. На зупинці для дальнобійників будка, у якій продають квитки на автобуси до Ростова і Махачкали. Така у нас війна. Гібридна.
Далі – блокпости, ретельні перевірки документів і огляд автобусу. Донбас.
На кожному блокпосту волонтери дають мокрим від безперервного дощу військовим по ящику чи два пасок. Це – традиція. Волонтери допомагають блокпостам по дорозі до пункту призначення.
Кілька пасок дають і донецьким ДАЇшникам. Хтось обурюється – ці не заслужили. Вороний сміється: “Будемо виховувати їх добротою”. Схоже, у волонтерів з місцевим ДАЇ стосунки не найкращі. На одному з блокпостів солдати радісно махають руками – наші, кіровоградці.
Дороги тут жахливі. Ми їдемо по не найкращих з найгірших – під Слов’янськом банда Стрєлкова при відступі влітку підірвала міст. Солдати спорудили тимчасовий, понтонний. Та великий автобус з низькою посадкою може там і не проїхати.
По дорозі – села з добротними будинками з білої цегли, металопластиковими вікнами. Зустрічаються і анклави розкішних будівель. Цей край Донбасу залишився практично нетронутим війною – бої йшли в основному в містах.
На дорогах – навантажені фури в обох напрямках. Звичайна Україна. Рубіжне також звичайне українське місто – сіре від типових панельних будинків. Єдина відмінність – дуже багато радянських недобудов. І пісок. І сосни.
Саме у цьому піску, точніше, на дорозі до місцевого дитячого центру, ми пізніше і загрузли. Лопати і дошки не допомогли, довелося викликати рятувальників. Місцеві жителі, які допомагали лопатами і порадами, розповідали, що на днях відкопували з піску на цій дорозі “швидку” з породіллею. Але все це буде пізніше. А зараз – концерт у місцевому палаці культури, величезному як на таке невелике місто.
Є час до початку, з колегою оглядаємо центр міста. Велика церква, піщані бархани.
Розпитую бабусь, які несуть удвох з магазину сумку з продуктами, як їм тут живеться. Одна – місцева, не дуже привітна, друга – переселенка з Кіровська. Переселенка говорить українською: “Зараз все добре – є пенсія, є їжа. А в Кіровську я 9 місяців без пенсії жила, і їсти там не було чого”.
На концерті – аншлаг. Переважно діти. Зрозуміло, що привели їх організовано, та виступи їм явно подобаються, вони встають при виконанні рок-версії гімну України, кричать у відповідь на “Слава Україні” “Героям слава” і стоячи ж підспівують “Воинам света”.
По-дитячому радіють паскам від кіровоградців, які волонтери роздають кожному після концерту на виході із зали.
Звичайні українські діти, як і більшість українських дітей останнім часом – патріоти. А як дорослі?
“Сепаратистів вистачає. Це в основному місцеві комуністи і “регіонали”. І при владі тут багато їх залишилося, – розповідає місцева мешканка після концерту. – І тоді, весною, хтось же дітям російські прапорці роздавав”.
Результати голосування рубежанців на останіх парламентських виборах говорять, що “Опозиційний блок” тут у фаворі.
Юрій Бойко, віце-прем’єр уряду Януковича, якого українці пам’ятають по скандалам з вишками і “зеленим тарифам” для його бізнесу в Криму – місцевий. Народився він у Горлівці, та прописаний тут, у Рубіжному, у будинку матері. Тут працював майстром на Рубіжанському хімічному заводі «Зоря», потім очолив завод на посаді генерального директора. Зараз, розповідають місцеві, ніби контролює місцеві заводи, які активно розрізаються на брухт.
Бойко, який осчолює “опозиційний блок”, має великий вплив на місто. На останніх парламентських виборах голосував на своїй дільниці у Рубіжному. “Приїхав такий у спортивному костюмі на дільницю, купа охорони навколо”, – розповідають рубежанці.
“Явка на виборах невелика. На нашій дільниці з 1500 чоловік прийшло проголосувати 700, з них 400 – за “Опозиційний блок”, 300 – за усіх демократів. Були голоси і за “Правий сектор”. Молодь вибори проігнорувала”, – розповідає член комісії на одній з виборчих дільниць Рубіжного.
Місцевому відділенню Червоного хреста, що опікується місцевими нужденними пенсіонерами і переселенцями, після концерту завозимо “гуманітарку” і паски.
“В Рубіжному зараз живе 6500 переселенців. А ще ми передамо ваші паски дітям, хворим на туберкульоз. Їх тут у нас 150″ – каже директор Тетяна Кучерова. – Ви там подякуйте від нас кіровоградцям за допомогу, нам це справді потрібно”.
На вулиці підходить жіночка, коли ми розвантажуємо допомогу, розпитує, хто ми і звідки. “Я сама россиянка, в России родилась. Но я за Украину. Не хочу, чтоб те пришли”.
“Ті” приходили ще наприкінці травня. На початку червня їх вибили з околиць міста ЗСУ, потім кілька днів місто зачищали батальйони тероборони з Житомира і Волині. “Це було свято, коли хлопці прийшли. За два дні стрілянина по ночах припинилася. Ми ж навіть до того волонтерили, нашій армії допомагали. Боялися, звичайно. А коли прийшли житомирці, кажуть – нам з сіл сусідніх допомагають, їжа є, нам не треба, дякуємо. От які у нас люди є” – розповідає інша жінка.
Поруч стоїть чолов’яга. “Ми тут у доміно граємо. Мужики і кажуть – скоро Росія прийде, та ми тебе не чіпатимемо, якщо могорич принесеш”.
Центр дитячого туризму і краєзнавства луганського Рубіжного започаткував разом з містом Долина, що на Івано-Франківщині, акцію “Рушник єднання” – обмін вишитими рушниками з іншими містами України, розповідає методист центру Олена Хмельницька. Планують провести у Рубіжному марш рушників у травні. Компаніївці також передали свій рушник, тож нас запросили в гості і влаштували концерт своїх вихованців.
Співають дівчата гарно, пісні для гостей підготували патріотичні. Показали свій музей вишивки, попросили розписати велику символічну писанку на згадку.
Ярослава привезла для них з Києва велику коробку писанок, вихованцям центру також передали добротворівські паски. У відповідь центр подарував волонтерам обереги і окремо іграшку для ФК “Зірка”: жовто-синього зайця з прапорцем “Рубіжне-Кіровоград” для автобуса клубу. Концентрація українськості у центрі просто зашкалювала, видно, що події минулого року тому сприяли. Це схоже на захисну реакцію перед війною, яка проходить поруч, у 35 кілометрах звідси.
А ще три роки тому чиновники виконкому змусили місцевий театр музичної комедії прибрати з репертуару усі україномовні вистави, розповів колишній працівник театру. Рубіжне – місто, де є різні люди різних поглядів. Рубіжне – місто, яке майже не постраждало від війни. Але зрозуміло одне – Рубіжне війни не хоче.
До автобуса підходить чоловік, каже – я був у вас, дороги у вас погані. У вас не кращі, відповідаю. Дядька сміється: “Та де там! У нас ще гірші!”. Саме по цих дорогах, оминаючи суцільні ями, ми повертаємось додому з швидкістю черепахи. Швидше можна буде їхати вже після Ізюма.
І знаєте що? На ці дороги чомусь хочеться повернутись. Як колись і на окупований, зазомбований російськими політтехнологами Донбас. Як там каже волонтер Вороний, “Будемо виховувати їх добротою”?
Євген Манженко, Перша електронна газета