У День скорботи і пам’яті жертв Голодомору я ставлю не просто символічну свічку. У цей день я запалюю свічку пам’яті моїх рідних, яким судилося стати одними з десятка мільйонів.
У маленькому містечку Лисянка нинішньої Черкаської, а у 30-і роки минулого століття Київської області, там, де «Гонта з Залізняком люльки закурили», а малий Тарас Шевченко носив воду школярам і вчився у дяка малюванню, жила велика дружна сім’я хліборобів Тернових, родини моєї мами.. Подружжя Устим та Параска мали ділянку родючої землі понад Гнилим Тікичем, тяжко на ній працювали, щоб прогодувати шістьох дітей – чотирьох синів (Артема, Степана, Семена та Івана) і двох дочок – Катерину та Тетянку. Поряд з роботою у сім’ї шанувалася книга, особливо Шевченків “Кобзар”. Довгими зимовими вечорами господар читав уголос дітям «Гайдамаків», роблячи наголос на тому, що саме у Лисянці «гайдамацькі вогні загорілись». І самі діти декламували вірші з “Кобзаря”. Ще співали сімейним хором «У кінці греблі шумлять верби…», «Цвіте терен»…
Фотограф зафіксував у травні 1932 року навіки поки що щасливу сім’ю Тернових з улюбленим «Кобзарем»…
Коли в Лисянці стали зганяти хліборобів до СОЗу (спільний обробіток землі), як казала бабуся, а потім до колгоспу, дід Устим категорично відмовився віддавати землю та худобу «ахтивістам» (теж бабусин вислів), бо не вірив, що їм буде краще у чужих руках. Влада відреагувала миттєво, пригрозила розкуркуленням та Сибіром. Але й це не вплинуло, дід був упертим і не побоявся погроз, бо не вірив, що влада може залишити сиротами його дітей. Тим паче, що старший син Артем був комсомольцем, носив значки «ГТО» та «Ворошиловский стрелок» . Та сталося так, як мало статися – землю понад Тікичем у мого діда відрізали, залишили лише город біля хати, обіклавши великим податком. Худобу змусили продати за півціни, щоб віддавати ті податки та заборгованість по них, яка з кожним днем все зростала. Діда періодично викликали то до сільради, то до міліції, чимось залякували, але безрезультатно, в колгосп він так і не записався, був оголошений «індусом» і найнявся підробляти на різних роботах. А з дому усе забирали до крихти. Це про таких як він районна газета «Ударник Лисянщини» писала у грудні 1932 року:”Одноосібний сектор с. Лисянки й до цього часу ганебно відстає в хлібозаготівлях”. Бабуся влаштувалася у лікарню санітаркою-посудомийкою. Комсомолець дядько Артем, бачучи як влада гнітить рідню, улітку 1932 року назавжди покинув Лисянку, поїхав на шахти у Донбас. Бо ж “не місце у лавах партії та комсомолу чужакам, які стали прямими помічниками класового ворога, зривають хлібозаготівлю “…
А потім настали страшні осінь та зима 1932-го, і 1933-й…
Пригадую, як малим бабуся мене водила на “польське” кладовище у Лисянці, щоб показати таємничі склепи, де була похована польська шляхта. А сама чомусь довго стояла біля гущавини бузку. Пізніше мама мені обережно розповідала про «голодовку» на початку 30-х років, коли у Лисянці повмирало дуже багато людей, пояснювала це тим, що не було чого їсти, усе у колгоспах і в людей забрали ( а хто забрав не конкретизувала) , щоб Червону Армію спорядити новітнім озброєнням перед нападом Гітлера у 1941 році. Вона ж розповіла мені, що під кущами бузку на польському кладовищі поховані багато людей, які померли від голоду, серед них і мої дідусь Устим та дядя Ваня (на фото у верхньому та нижньому ряду зліва відповідно). На запитання, як вдалося вижити їй (вона 1927 року народження), сказала, що жінки витриваліші за чоловіків, то напевно, вижили і вона, і маленька сестричка Тетянка (1931 року народження), та й сама бабуся (1886 року народження). Спочатку перебивалися усім, що залишалося у хаті чи на городі, якісь залишки чи корінці. Коли ж у всій садибі не залишилося жодної крихти чогось їстівного, бабуся стала приносити з роботи у лікарні помиї від миття посуди, розбавляла їх зібраними братами у полі травами і заставляла усю сім’ю «їсти». Брати Степан та Семен пробували забивати голод навіть білою глиною, бо хтось їм сказав, що вона «страшно корисна». Дід Устим не міг побороти у собі бридливість від тої «їжі» і тихо угасав, плачучи від безсилля щось зробити, щоб порятувати дітей. Одночасно з ним помирав і Ваня, бо не сприймав його організм бридоти, уві сні він просив у мами хлібчику. Моїй мамі запам’яталася страшна картина, коли за декілька днів до смерті узимку 1933 року Ваня, не встаючи з ліжка, худенькими, як стеблинки, пальчиками рук тикав у здутий живіт і наповнені водою ноги та питав її, чи багато снігу на вулиці. «Кобзаря» вечорами уже не читали, не вистачало сил. Тіла померлих діда Устима та Вані забрали на підводу і відвезли на “польське” кладовище, де незакопаними у великій ямі лежали десятки тіл померлих від голоду лисянців. Закопали їх тільки навесні, надгробку не було, з часом на місці могили виріс дикоростучий бузок, який так любив Ваня. За архівними даними, у тій могилі лежить 724 моїх земляків, це тільки з частини Лисянки, яка зветься «Замостя».
Коли я навчався у Лисянській восьмирічній школі, яка недалеко від “польського“ кладовища, директор школи Савранський Сергій Герасимович (його ім’я носить тепер школа) одного разу розповідав нам про те, що на початку 30-х років “на Україні була страшна засуха, яка спричинила голод, від якого померло багато людей”. Нічого більше ні він, ні хтось інший з моїх учителів у школі чи в університеті про трагедію українського народу 1932-1933 рр. не розповідали. Над цією темою висіло табу. Коли у 1983 році довелося прочитати адресований на місця секретний циркуляр, завізований майбутнім першим Президентом незалежної України, а тоді функціонером ЦК КПУ Л.М.Кравчуком, про “розвінчання вигадок зарубіжних антирадянських підривних організацій про так званий голод на Україні 1932-1933 років”, на тлі розповідей мами на душі було відчуття жорстокого обману. У період горбачовської перебудови у 1987 році відвідав у лікарні діда по батьківській лінії – Даценка Павла Івановича. Вели з ним розмову і про колективізацію. І що мене вразило, так це те, що дід за місяць до своєї смерті сказав, що якби можна було повторити життя, то ніколи б не став комуністом, бо на совісті партії мільйони жертв, у першу чергу під час колективізації і спричиненого нею голоду. А дід багато знав, бо був членом КПРС з 1926 року, створював колгоспи. Під час людомору 1932-1933 років очолював колгосп у селі Жаб’янка, багато зробив для порятунку селян, особливо дітей, від голодної смерті, годуючи їх “затирушкою“ з прихованого від експропріації “ахтивістами“ борошна та лободи на воді. А в цей час дідові діти-напівсироти після смерті матері – мій батько та його брат, опухлі до посиніння, ледве животіли у сусідньому селі Писарівка, де під час Голодомору померло 463 селян. Від діда я уперше почув про те, як очільник КП(б)У Станіслав Косіор під час поїздки по охопленій голодом Київській області відфутболював своїм лакованим чоботом доведених до відчаю людей, які переймали його автомобіль і кидалися до “всеукраїнського вождя“ просити порятунку. Дід називав Косіора сталінським лакузою, а пам’ятник йому у Києві – карикатурою на людину. До речі, у не менш страшні 1937-1938 роки райком партії звинувачував діда у “лібералізмі під час подолання опору підкуркульників у 1932-1933 роках”, тобто хотів притягти до відповідальності за порятунок дітей від голоду. Врятувало його від рук НКВС те, що не поїхав за викликом обкому партії до Києва, а втік на Донбас, де працював коногоном на шахті до 1939 року.
У моїй рідній Лисянці одними з перших в Україні, у 1989 році постали пам’ятники жертвам Голодомору 1932-1933 рр., один – на “польському“ кладовищі, а інший біля відновленої Михайлівської церкви. Надірване голодомором та страшною війною 1941-1945 рр. здоров’я не дало моїй мамі дожити і до 50-річчя, померла вона 1974 року, похована за десяток метрів від братської могили, де покояться її батько та брат, убиті кістлявою рукою голоду. Коли відвідую мамину могилу, підходжу і до гущавини бузку, під якою лежать оті 724 моїх земляки, у вухах звучить мамина розповідь про сімейні читання «Кобзаря». А перед очима Ваня, який так і не став уживу моїм дядьком, дзвінко читає:
Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю червоніє…
А їх погубили безкровною, але страшною голодною смертю…
Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 рр. у смт Лисянка Черкаської області (Фото з книги «Історія регіонів України: Лисянщина»)
Бабуся прожила довге життя, померла у жовтні 1976 року, похована на кладовищі біля м.Вишгород, що під Києвом, на високій горі, звідки видно, як у «Кобзарі» Т.Г.Шевченка, «і Дніпро, і кручі». Уціліла під час Голодомору моя тьотя Таня живе у Києві, 1932-1933 роки не пам’ятає, бо була надто мала, зате добре пам’ятає голод 1947 року. Дивується з того, що у “Національній книзі пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках” у списках жертв по селищу Лисянка відсутні її батько та брат, зате вміщені прізвища декого з тих, хто був серед “ахтивістів“ … Переконую тьотю, що ж ми пам’ятаємо діда Устима та дядю Ваню разом з усіма тими мільйонами загублених голодом невинних душ!
Василь Даценко.