Важливо

Через 80 років в серцях щемливо озивається страшний злочин більшовицьких тиранів

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Неодноразово радянська окупаційна влада приносила для українського люду лише біль і страждання. Чи не найбільшою раною для нашого народу став Голодомор 1932-33 років, відкрито спрямований на знищення українського селянства – трударів, які вирощували хліб, годували хлібом всю Європу й Росію, і самі з того хліба жили.

Через 80 років в наших серцях щемливо озивається страшний злочин більшовицьких тиранів – рукотворний голод, який забрав життя мільйонів. Про Голодомор в Україні написано сотні наукових і художніх книг, статей, заміток, знято документальні фільми. Та найпевнішу картину тих років дають лише спогади очевидців – людей, яки вижили в ті страшні голодні роки.

Науково-дослідницьку роботу по збору та оприлюдненню таких свідчень про Голодомор на Кіровоградщині з 2005 року проводить Кіровоградський державний педагогічний університет. Усвідомлюючи вагомість збереження спогадів очевидців для майбутніх поколінь, кафедра історії України щороку організовує етнографічні експедиції з залученням студентської молоді. Так студенти побували вже в семи районах Кіровоградської області, зібравши там чималий «фонд спогадів» про геноцид українського народу.

Зібрані свідчення дають розгорнуту картину масштабної трагедії, якою була охоплена Кіровоградщина. Вони підтверджують і доповнюють відомості, що містяться в документальних джерелах: про причини та наслідки штучного Голодомору 1932-1933 років; про жорстокі методи і безпосередніх виконавців злочину, скоєного радянською владою проти українського селянства; про масовий терор, репресії, реквізиції продовольства та майна, нещадну експлуатацію колгоспників, масову смертність, зокрема серед дітей, та факти канібалізму.

Наприклад, Віра Петрівна Івчик (1922 р.н.) з села Рівне Новоукраїнського району, розповіла: «Як у сусідньому хуторі встановили совєтську власть, то там ленінці на тракторі їздили у вінках і ті комсомольці співали «Інтернаціонал», а ми бігли слідом і кричали: «Чорт їде, чорт їде!». У колективізацію забирали у кого коняку, у кого вола, а до мами прийшли оці ленінці за хлібом, це перед 33-м, ну а мама схватила вила і каже : «Я січас поколю і вас, і дітей, і сама заколюсь. Що це ви до мене приїхали викачувать хліб. (Тоді це називалось викачка хліба). Та не дала. А як у голодовку приходили викачувати, то ми заховали два мішки хліба. У степу. То ми ще до Різдва не так голодували. А комсомольці здівалися, тягали людей, забирали у контору, «ну признайся, де в тебе шо заховане». І були маму забрали тоже, два дні не було. Ми сильно боялись».

Нестеренко Олена Карпівна (1922 р. н.) з села Глодоси Новоукраїнського району зі слізьми на очах пригадувала: «І пухлі ходили, і голодні. І їли молочай. Я з двох років сирота… Двоє старших братиків отруїлись травленою макухою (тоді ж макуха була за хліб), не врятували їх. А двох молодших братиків водила у садік і вони там, бідненькі, з голоду померли. Колхоз чи сельсовєт позначали, яких саме людей оббирати. То забирали все. В когось може була яка каструлька зерна там, то я кажу, де вал, де конопля (сировина для домашнього ткацтва) все шо не є, гребли.
Моя тітка пішла колосок мяти, а тут обєждчик, і забрали її і так по сей день. Били її сильно і забрали за той колосок, забрали і вона не вернулася.
Садили і за колоски і за все садили. Знаю, моя свекруха та кукурудзу збирала у клумочок, а обєждчик сказав, що вона з кучі десь набрала, то її забрали десь, каже, везли вузькокалейками десь далеко в тайгу з собаками. Крига, мороз. Каже, замерзну тут. На 8 год засудили за ті качани. Каже, хіба я вернуся, вже тут і помру. А вдома ж осталися діти і чоловік. А тільки там люди хороші були, то сказали, шо ми ніколи не ждали, шо за качан кукурудзи дають 8 год. То вони клопотали і випустили її. То вона тільки 8 місяців пробула. Клопотались ті робочі, суджені. Важко було…»

Разом із цим люди добрим словом згадували голів колгоспу, які виявляли гуманізм по відношенню до односельців, ризикуючи власним життям.

Так Тетяна Іванівна Котова (1929 р.н.) з села Травневого Компаніївського району розповіла, що на їхньому хуторі жодна людина не вмерла у Голодомор 1932-1933 рр. завдяки голові колгоспу Романенкові Никифору Несторовичу, який наказав колгоспному комірникові видавати людям зерно з комори по списку.

Неля Анатоліївна Савенко з села Новомиколаївка пам¢ятає розповіді бабусі про те, що у 1935 році місцевого голову колгоспу Ляшенка Олександра Калениковича засудили, бо він «перегодував» людей у 1933-му.

Підсумки …
Лише об’єднаними зусиллями освітян, журналістів, політиків, пересічних громадян України можна зафіксувати, вивчити, оприлюднити та зберегти пам’ять про Голодомор в Україні.

Світлана Проскурова, доцент кафедри історії України КДПУ ім. В. Винниченка, для Першої електронної газети.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*