Робота журналіста інколи зводить нас із цікавими, унікальними людьми, які самі інколи навіть не підозрюють про свою унікальність. Серед таких – волонтери Андрій Небесний та Павло Кучеренко.
Якщо Андрій Небесний на «волонтерсько-благодійницькій ниві» уже давно, то Павло Кучеренко став допомагати людям лише близько півроку тому. Можна сказати, до цього його змусило саме життя. Разом з Андрієм Небесним вони уже декілька разів їздили в місто Щастя Луганської області. Допомагають вони батальйону «Айдар» та іншим українським військовим. До редакції «Нової газети» в Кіровограді вони заїхали в перерві між черговими відправленнями в зону АТО.
– Павле Павловичу, розкажіть, будь ласка, як ви стали волонтером, як почали допомагати людям і що пов’язує вас з Кіровоградом.
– Я сам кіровоградський. У мене дружина зі Щастя, – говорить Павло Кучеренко. – Я живу у цьому місті 23 роки і, чесно кажучи, іще півроку тому не знав, що за український прапор я буду сидіти в підвалі. Коли у Щастя прийшли сепаратисти… самих сепаратистів було мало – в основному російські найманці і чеченці (вони, до речі, разом з нашими луганськими «даішниками» стояли на блок-постах)… Так от, коли до нас прийшли найманці, десь тиждень у мене на будинку висів український прапор і мене ніхто не чіпав. Потім просто прийшли, схопили і відвели на свою базу.. Хотіли мене везти в «луганське сбу», але зранку, коли виводили в туалет, мені росіянин сказав «Біжи». Я і побіг. 10 днів я прожив у лісі. А через 10 днів прийшов батальйон «Айдар». Як зараз пам’ятаю: 14 червня. Тоді я вийшов з лісу, а 15 – у мене День народження. «Айдар» звільнив наше місто і пішов далі… Але потім надійшла команда відійти назад від «Металіста», хоча перед ним Луганськ… Але справа не в тім. Я познайомився з командиром батальйону «Айдар» Сергієм Мельничуком і почав допомагати їм: продуктами, речами, дружина в госпіталі допомагала… Потім, коли здали Луганський аеропорт, Стукалову Балку, Веселу Гору (у нас лишився останній блокпост – міст через Сіверський Донець перед Щастям – його до сих пір тримає «Айдар»), приїхали луганчани і сказали, що треба їхати, адже була така можливість що Щастя ми не втримаємо. На той момент, як сказали впіймані місцеві сепаратисти, я вже був у якихось «списках» як проукраїнський діяч – довелося виїхати з родиною в Кіровоград, зняти тут однокімнатну квартиру. Звідси, з Кіровограда, я продовжив допомагати «Айдару», іншим військовим, познайомився з Андрієм Небесним і разом почали возити туди допомогу.
– Хто і як вас підтримує на Кіровоградщині?
– Звісно, допомагає дуже сам Андрій (Небесний – В.К.). – розповідає Павло Кучеренко, – Проблема в тому, що багато хто обіцяє допомогти, але реально нічого не робить. Наприклад, ми зверталися до Андрія Табалова, який стверджує, що в місяць передає 500 тис. грн. в зону АТО. Я йому телефоном сказав: «Якби ти хоч раз передав би якомусь батальйону 500 тисяч, я б зараз по дорозі з себе светр і теплі речі не знімав і не віддавав би бійцям». Табалов пообіцяв, що зі мною зв’яжуться його помічники і допоможуть чи то з соляркою, чи то з якимись речами… Однак ніхто не подзвонив і досі. Мабуть, 500 тисяч гривень комусь іншому передали…. Підтримують в основному невеликі бізнесмени, фермери….
Держава солдат забезпечує дуже погано: на одному з блокпостів нас попросили привезти проводів, щоб можна було зробити хоча б якесь світло у наметах. А на одному з блок-постів навіть намету не було! Мені довелося там ночувати: ми стояли біля вогнища усю ніч. Ми купили проводи, буржуйки, намети хлопцям. Я ніколи не бачив, щоб люди так раділи тому, що у них з’явилося світло… Зараз наші хлопці користуються з радіостанціями, які беруть на 300 метрів… От скажіть, як може розвідувальна група виконати бойове завдання з такими раціями?
– Це держава їх такими забезпечує?
– Це волонтери. Держава взагалі їм такого не дає. Зараз пообіцяли надіслати з Києва спальні мішки за смішною ціною в 350 гривень. Виготовляють їх у нас, в Україні. Кажуть, що витримують ці мішки до 11 градусів морозу. То невже можновладці не можуть забезпечити солдат спальними мішками, щоб ми не возили їм матраци, подушки…. Дуже допомагають нам в роботі працівники кіровоградського овочевого ринку – за їхньою допомогою ми купили светри, термобілизну.
Далі: стан госпіталів. У одному з наших госпіталів попросили привезти рентгенівську плівку – немає на чому робити знімки. Ви уявляєте собі? У військовий госпіталь потрапляє людина з пораненням, а їй не можуть зробити знімок, тому що немає плівки!
Коли ми привозимо зимові речі, їх розбирають миттєво – дуже холодно. Теплих речей практично немає. Ми ночували одного разу в Сватово: поки «буржуйка» горить, поки в наметі й тепло.
– Але ж зараз перемир’я, можливо, це шанс забезпечити армію?
– З приводу перемир’я: хотілося б подякувати Порошенку і Луценку … Наші війська дійсно відвели важку артилерію на 40 кілометрів назад, зате з Веселої Гори по Щастю «пуляють» так, що…
– Стою гріюся під стінкою під одною, – розповідає Андрій Небесний, – а хлопці кажуть мені «Йди сюди, чому ти там стоїш». Я підходжу до них і на тому місці, де я стояв, тільки «хлоп-хлоп» по стінці два постріли і плитка відпала.
– Як ставляться до України, ситуації в країні самі жителі Щастя?
– 50/50. Багато хто ще досі підтримує «лугандонів», – говорить Павло, – але половина уже точно виступає за Україну. В самому місті – відносно порядок, але виживати там важко. Наприклад, коли ми привозимо туди гуманітарну допомогу, то під «Айдаром» стоять наші бабусі, «щастинки», і просять у них продукти. Те, що ми привозимо військовим, ми ділимо на навпіл і половину віддаємо місцевим.
Був один випадок. Приїжджаю я в Щастя і мені проросійськи налаштовані жителі кажуть: от ви розгромили Стукалову Балку. Я їду в це селище, знімаю його (воно ціле), привожу їм відео, але вони все одно не вірять, тому що бачили це по телевізору.
– Як сама армія ставиться до АТО?
– Скажу так, – говорить Павло Кучеренко. – Перше перемир’я я пережив в Щасті…. Хочу привести приклад: коли наші хлопці брали Лутугіно, загинуло 27 осіб. Увечері вмикаю телевізор і Лисенко говорить, що за добу загинуло 9 осіб і ще 32 поранено. Це нормально? Чому вони не кажуть правду? Бояться паніки? Інший приклад: я говорив із бійцями батальйону «Донбас» з приводу Іловайська – цифру, названу офіційно, треба помножити… То як солдати можуть ставитися до цього?
Забудьте це слово «АТО». У нас війна. Справжня війна. У нас дитина восьми-десяти років може за звуком розпізнати, з якої зброї ведеться стрільба. Але хлопці тримаються. Завдяки «Айдару» Щастя ще наше. 3 жовтня в «Айдарі» було весілля – наша місцева «частинка» вийшла за «айдарівця».
– Багато росіян серед сепаратистів?
– Забудьте про сепаратистів! Сепаратистів не існує! Їх усіх давно вже відстріляли. Там якщо десять луганчан є на батальйон, то і це добре. Там воюють регулярні російські війська і чечени. Коли ми приїжджали позаминулого разу, нашу машину з допомогою розвантажували 3 російських полонених десантника. Сепаратистів з шахтарів роблять під дулом автомата: приводять, дають в руки автомат і кажуть «Стріляй в український блокпост». Під страхом смерті він стріляє, а все це фільмують на камеру. Відповідно, ні про яке помилування мова йти вже не може. Багато хто потім кидає зброю і тікає, але не всі добігають… Є там, звісно, ідейні, але зараз вони самі не можуть зрозуміти, за яку вони ідею.
Повертаючись до теми полонених. Коли десантники з Росії розвантажували наше авто, біля нас зупинилася машина з російськими номерами також з гуманітаркою. Звідти вийшла жінка з дитиною. Виявилося, що це родина одного з десантників. Вони почали просити відпустити його. Але ж зі зброєю в руках його не запрошували на нашу землю! Він же міг відмовитися від «мандрівки» в Україну… В «Айдарі» з полоненими поводяться добре: їдять вони так само, як і бійці… Але відпускати просто так їх не можна: або обміняти, або вони відповідати мають по закону.
– Виходить, і українці, і росіяни однаково привозять в Щастя гуманітарну допомогу?
– З гуманітарною тема цікава. Російська гуманітарка одразу пішла в магазини на прилавки. Українська гуманітарка, наскільки мені розказали, – стверджує Павло Кучеренко, – теж уся пішла в магазини.
Цікавою також є робота ОБСЄ. Дзвонить мені знайома із Щастя і каже: на останньому блокпосту росіян при ній люди з машини ОБСЄ приїхали, вийшли і почали обніматися з чеченцями! От і подумайте: хто моніторить це все. А це, між іншим, люди, які маюь говорити правду.
У Щастя приїжджав Міжнародний «Червоний хрест» – так вони навіть до блок-посту не доїхали. Просто вийшли на автовокзалі, сфотографувалися, сфотографували біженців і поїхали.
Що вам іще розказати? Розказати можна дуже багато… Але просто в голові шалений сумбур. За країну душа болить.
Коли писався цей матеріал Павло Кучеренко і Андрій Небесний разом з групою небайдужих знову відправлялися в зону АТО – відвозити солдатам те, що удалося зібрати за цей короткий час. Хочеться побажати їм щасливої дороги і скорішого повернення додому.
Володимир КОНДРАШОВ, Нова газета