Від придніпровського села Деріївка Онуфріївського району до найближчої залізниці – кілометрів сорок. Та в ній і потреби місцеві жителі ніколи не мали: споконвіку річка виручала. Щоб добратись до водяного млина, до острова чи до полтавського берега, потрібен був звичайний човен. Щоб ліс, дрова чи худобу переправити через Дніпро, брали дуба — великого човна-напівбаржу, вантажопідйомністю в півтори-дві тонни й більше. Ним же везли гончарні вироби, збіжжя, фрукти й овочі на міський базар чи ярмарок. З’явився річковий флот — не мали турбот добратись до Кременчука, Києва, Катеринослава чи Олександрівська, й навіть до Чорного моря.
Тож якщо когось із селян запитати, чи був у Деріївці паровоз, на вас поглянуть з подивом, мовляв, чи в тебе, чоловіче добрий, не всі вдома? У крайньому випадку, визнають неадекватним, трохи не з повна розуму.
Та, як на диво, відповідь на запитання про існування паровозу все ж… стверджуюча: так, був паровоз у Деріївці. Й, не повірите, ще на початку попереднього століття. На диво, його існування пов’язано з річкою, з водними інженерними спорудами на Дніпрі. Саме тоді, в другій половині XIX століття, швидко повсюдно поширювалося річкове пароплавство.
Чому б не піти пароплавам і по Дніпру? Але ж кам’яні пороги заважають!
Не проблема: зірвали, розчистили — наче й не було цих віковічних перепон.
Проте, знову «пароходу нету ходу» — заважають піщані намиви на дні річки.
Течія її настільки пливкою була, що легко переміщала мільйони тонн піску з місця на місце. Плив пароплав за течією вниз — глибоко було, а доки повертався назад, сідав на мілину, потрібен був буксир, щоб витягти. Особливо небезпечними були згини річки, тут фарватер, пароплавний хід, замулювався досить швидко.
Що робити? Ставити землечерпалки, щоб виймали з дна пісок й переміщали його на берег? А це сотні тисяч тонн. Причому, не завжди й це допомагало. Через місяць-півтора потрібно повторювати цей процес. Мов зачароване коло. Трудомістка й затратна справа. Виникало вічне запитання: що робити? Як зробити пароплавний хід безпечним і безперешкодним?
Інженери водних шляхів знайшли вирішення цієї проблеми. Потрібно побудувати впоперек річки, від берега до фарватеру, кам’яні гатки, такі собі рукотворні пороги у потрібному місці. Навіщо вони? Завдяки гаткам річка начебто звужувалась, течія ставала стрімкішою в кілька разів і легко вимивала пісок з дна фарватеру. Він ставав безперешкодним для пароплавів і барж. Що й потрібно було.
За об’ємом ці споруди нагадували єгипетські піраміди. Подібні до айсбергу. Надводна частина — піщано-кам’яна доріжка у кілька метрів шириною і в сто п’ятдесят – двісті метрів довжиною, а навколо — стрімка річка, вир. А в підводній частині — тисячі тонн піску і граніту. Висота — від трьох до десяти метрів, ширина в основі — вісім-десять метрів. Тому, хто сильний в математиці, можете вирахувати об’єми і масу споруди, її вагу навіть без калькулятора. Вражаюча вийде величина. Тому будували гатки роками. Досить трудомістка і затратна справа, проте гарантувала безпеку руху фарватером.
Водний транспорт — найекономніший для перевезення вантажів і пасажирів. Тому побудову захисних гаток держава брала на себе, виділяючи величезні кошти тривалий час. Спочатку це робила самодержавна Росія, а потім — радянська влада. Всього було зведено чотирнадцять гаток. Перші дві з’явилися біля впадіння річки Омельник у Дніпро на початку двадцятого століття, десь у 1905-1913 роках, а решта, дюжина, — в тридцяті, перед Великою Вітчизняною війною, й у повоєнні роки.
Граніт для будівництва добували поряд, на взгір’ї, за якихось вісімсот метрів від берега. До речі, саме на тому місці, де колись знаходився зимівник козака Колоди — перший з трьох хуторів, які започаткували Деріївку в другій половині 18 століття.
Підприємець з виразним національним прізвищем Арштейн купив у поміщика Губського угіддя з покладами граніту і відкрив завод із видобутку каменю для реалізації на будівництві гаток — безсумнівно вигідна справа на тривалий час. І не помилився: гранітний кар’єр функціонував до дев’яностих років минулого століття.
Тривалий час вважали, що камінь добувався й доставлявся на будову примітивними засобами: безтаркою чи вагонеткою, запряженою кіньми, парними ручними носилками, ручними одноколісними тачками…Й були дуже здивовані, коли краєзнавець А. В. Пивовар роздобув фотографії з Кременчуцького краєзнавчого музею, які висвітлюють будівництво гаток на Дніпрі в районі с. Деріївка перед Першою світовою війною. Виявляється, уже в той час використовувалися передові технології, у тому числі — паровоз-зозуля (кукушка), а точніше — паровозик із вагонетками, який рухався на металевих рейках.
Від кар’єру до гатки звели дерев’яну естакаду (дерев’яний настил на опорах), поклали на неї рейки й по них пустили потяг. Справжнє диво на той час.
Отож, виходить, що був-таки паровоз у Деріївці! І крутити пальцем
біля скроні не варто було. Як вже говорилось, зведення гаток мало державне значення. Будівництву виділялися величезні кошти. Що це саме так, доводить рідкісна тогочасна світлина «Друга гатка в с. Деріївка. Поїздка Голови і членів Державної Думи по Дніпру (1913р.)».
Високого рангу чиновники стоять на фоні незавершеного будівництва, на задньому плані бачимо велику кількість лісоматеріалу, насип гатки, робітників. З’явились тут високопоставлені особи не випадково, це не ті люди, щоб бувати де попало. Очевидно, вони цікавились, де і настільки ефективно витрачаються значні кошти, виділені Думою, можливо, бажали ознайомитися з механізацією трудомісткого процесу чи й умовами праці робітників. А вони були тяжкими. Характерне фото з паровозиком. Він — на задньому плані тягне вагонетки, від нього ще й димок угору. А перед ним люди копаються у багні, з лопатами, носилками. На греблю покладено багато сходень — нелегко дається зведення гатки. Видно протиріччя будівництва: передова на той час техніка і поряд — тяжка ручна праця сотень людей. Не випадково на початку минулого століття населення Деріївки за п’ятирічку зросло з трьох тисяч до чотирьох: будувалися гатки, школа і будинок для вчителів, кілька млинів — все це потребувало великої кількості робітників.
На жодній з фотографій не видно коней, очевидно, вони не були ефективними на будівництві. Потрібно весь час рухатись по камінню, тварини не витримували, а людям все по плечу. Вони все терпіли, лише б заробити копійку, щоб жити.
За півстоліття, з перервами на війни, зведено було понад дюжину гаток. Затрачено величезні кошти, іще більше — тяжкої людської праці. А пройшов час, усе це загинуло, стало непотрібним. Звели гідроелектростанцію, і водоймище поглинуло все: села, ліси і луки, острови й… гатки. Пароплавний хід і без гаток став безперешкодним. Та, на превеликий жаль, за відсутності перешкод, з якими боролися тисячі людей роками, водний шлях нині майже не використовується. Від річкового флоту майже нічого не залишилося. Лише іноді пройде баржа, чи круїзний пароплав, і люди дивуються: «Ой, погляньте, пароплав пішов!».
Микола ЛУКОМЕЦЬ, Петро МЕЛЬНИК для Першої електронної.