Блін, це реальна матриця, свідомість розвертає на 180 градусів, і це той момент коли ти розумієш, що жити можна афігенно і дуже різнобарвно, а головне – за невеликі гроші.
Ще рік тому я завзято вірила – Україна це Європа…і так помилялась. Ніфіга ми не Європа (ну тільки географічно). Ментально ми настільки різні, що цю прірву навряд подолає підписана асоціація.
В це важко повірити, але я, людина, яка виросла в великому місті, і для якої трамвай і тролейбус – це різні види транспорту а не «мамашоцепоїхалоавтобусзрогами» перші два тижні життя в європейській країні елементарно боялася переходити через дорогу.
І все тільки тому, що це треба робити за правилами, а не як ми звикли, де йду там і правильно:-)
Спочатку я довго вивчала самі світлофори, бо як виявилось, тут необов’язково чекати зеленого світла, його можна автоматично увімкнути спеціальною кнопочкою.
І, о диво, машини спиняються і навіть ніхно не волає «якогохрін@тивалиш»!
Найстрашніше ж було просто дочекатися того зеленого. Стоїш собі на переході – ні машин ні людей, ноги інстинктивно прагнуть іти, і тут ти так гордо збираєш всю волю в кулак і стоїш, бо ти ж європеєць. А європейці на червоне не бігають.
Так от, Європа і її добробут – це правила, чіткі норми і законослухняні мешканці. Це догми, закладені генетично. І, на жаль, це і є та прірва між нами та ними. Ми звикли @бати державу, бо вона робить з нами теж саме щодня. Тут звикли довіряти кожному громадянину, і дбати про нього, бо саме громадяни і дають розквіт країні. Тут не крадуть, бо в себе немає сенсу красти. Я далеко не ідеалізую Європу, але той комфорт, який відчутно навіть в повітрі, треба реалізувати і у нас в країні, та без зламу свідомості це буде неможливо.
Остенде
16 червня 2015 року