Ранкова Одеса. Ми, абсолютно не знаючи міста, шукаємо море. Минаємо будівлю за будівлею. Уважно розглядаємо кожну, порівнюємо. Зо півгодини навіть не виникало бажання звернути увагу на щось інше. Круті “тачки” посміхаються фарами. Вітрини магазинів манять зайти. Неймовірна кількість меморіалів. Місто вишуканого смаку, інакше не скажеш.
За хвилину буде «Привоз». Набравши впевненості переходити дорогу, я чую голос. Мені не здалось. Тіло, яке ледь нагадувало живу людину, на інвалідному візку просило перевезти його через дорогу до аптеки. На нього ніхто, окрім нас, не звертав увагу. Ми підійшли. Як виявилось, цей чоловік близько 5 годин прохав допомоги.
Часто кажуть, що люди з красивою зовнішністю не мають відповідного внутрішнього світу. Це ж саме можу сказати про відвідане мною місто. Відмінна інфраструктура не здатна приховати “начинку” – жителів. Хіба не смішно?
” Меня спрашивают, побывала ли я в Одессе возле Дома Профсоюзов. Да, была. Тяжело написать этот пост, поэтому прошу вас быть максимально тактичными в комментариях.
Одесситы предпочитают молчать, когда их спрашиваешь про трагедию. Или даже огрызаться: “Это наша трагедия, нечего со своим самоваром в нее лезть”. Но однозначно все нормальные люди в Одессе считают 2 мая 2014 года в Одессе страшной трагедией, унесшей жизни невинных людей. Это только в Киеве и Львове отдельные ублюдки могут “радоваться жареным колорадам”.
” На подходе к Дому Профсоюзов натыкаешься на табличку: “Профсоюзное кафе, дом профсоюзов, вкусно, не дорого”. От этой таблички пробирает холодная дрожь по коже. ”
“http://politichanka.livejournal.com/463364.html