Важливо

Сьогодні йому мало виповнитися 24: Олексій Лисенко підірався на міні за 4 дні до демобілізації

Сьогодні, 26 жовтня, йому мало би виповнитися 24 роки. Але війна вирішила його долю інакше. Олексій Лисенко з Кіровоградщини загинув за 4 дні до демобілізації. Учасник шоу “Україна має талант”, різноманітних шоу-балетів, люблячий син та надійний друг.

Як склалася доля Олексія Лисенка, який сьогодні мав би відсвяткувати своє 24-річчя, та яким його пам’ятають різні та близькі читайте на Першій електронній.

Народився Олексій Сергійович Лисенко 26 жовтня 1992 року в смт Петровому, в 2009-му році закінчив Петрівську гімназію, кількома роками раніше – Петрівську дитячу музичну школу по класу баяна. Крім того – був незмінним активістом студенської художньої самодіяльності, учасником загальнодержавних телевізійних шоу «Битва хорів» та «Україна має талант». У 2014 році закінчив університет, отримавши спеціальність інженера залізничного транспорту, після чого влаштувався на роботу до управління залізничного транспорту в ПівнГЗК.

Про Олексія Лисенка не як військового, а як сина, друга і Людину з великої літери розповідають мамою та найближчими друзями.

“Він був бажаною дитиною і дуже хорошою. Такою, про яку можна тільки мріяти – тихенькою, спокійною, не завдавав жодних клопотів, – розповідає мама Тамара Олексіївна. – Він був справжнім маленьким джентльменом: акуратним, охайним, підтягнутим, любив, щоб одяг був гарно випрасуваний. Якось ми їздили на море відпочивати де, як відомо, більшість і дорослих, і дітей носять шорти, прості легкі футболки. Та він такого «легковажного» одягу не визнавав, а лише брюки та акуратну сорочку”.

Змалечку привчався до роботи по дому і господарству, вмів абсолютно все будувати і ремонтувати. Мама згадує, що Олексій рано усвідомив відчуття несправедливості:

“Якось скаржився, що однокласнику вчителі ставлять вищі оцінки, ніж заслуговує він: «Я ж вивчив урок краще, але мені чомусь поставили нижчу оцінку! Чому? Бо його батьки багаті?».

Я йому пояснила, що далеко не все в житті вирішують гроші, тож навчатися треба не для оцінок, а для себе – щоб мати знання. Після цього він заспокоївся і, дійсно, навчався старанно, хоча відмінником і не був. Після початкових класів успішність дещо знизилася. Та потім, десь класу з восьмого, знову почав поступово підтягуватися, зрозумівши, що для подальшого навчання і щоб домогтися успіху в житті,  потрібні кращі оцінки, а головне – знання”.

Олексій гарно малював. Ще в початкових класах його вчителька Жанна Олександрівна Діордієва завжди брала його малюнки на виставки. Спочатку хотів стати архітектором. Але якось батько взяв його з собою на роботу і покатав на тепловозі. Після цього Олексій зацікавився залізничним транспортом і, зрештою, обрав собі професію залізничника, хоча ще до останньої хвилини ніяк не міг визначитися з вибором майбутньої професії. У 2009 році вступив до Дніпропетровського Національного університету залізничного транспорту імені академіка Лазаряна на факультет ремонту і експлуатації локомотивів. Був здібним і тямущим студентом, тож упродовж усього періоду навчання отримував стипендію. Отримав кваліфікацію магістра і направлення на Криворізький Південний ГЗК. Після другого курсу на виробничій практиці працював провідником на пасажирських потягах «Дніпропетровськ – Трускавець», «Дніпропетровськ – Євпаторія», а після третього – знову, вже добровільно, під час літніх канікул влаштувався провідником, але вже на маршрутах «Одеса – Київ», «Одеса – Москва», «Одеса – Сімферополь».

image (7) (1)

Свого часу навчався в Петрівській дитячій музичній школі по класу акордеона, хоча її не закінчив. Не любив Олексій  афішувати і свої музичні здібності, хіба що  в колі найближчих друзів міг взяти в руки акордеон і пограти, поспівати. Його музичні здібності яскраво проявилися вже в університеті, де він став учасником висококласного студентського хору. Тож розкрився тільки в університеті, можливо, тому, що це був хор, а він за характером був лідером колективу, а не солістом-індивідуалістом.

Відеонарізка з виступами хору, де співав Олексій. Відео з каналу Tim T

Також Олексій  брав  участь у шоу «Х-фактор», де виступив дуже успішно  пройшов у черговий тур. Згодом брав участь на «розігріві» в концертах московського ансамблю «Самоцветы», у спільних проектах з Тіною Кароль та хореографічним колективом Влада Ями, в шоу “95-го кварталу”.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Університетський хор з артистами «95 кварталу» (Олексій – в центрі фото)

В університеті була військова кафедра, тож Олексій отримав звання лейтенанта. 7-го лютого 2015 року був призваний до лав Збройних Сил України. Був направлений в  17-ту (Криворізьку) танкову бригаду. Спочатку перебував на полігоні Широкий Лан під Миколаєвом, а в серпні підрозділ був направлений до Луганської області – в район Світлодарська на будівництво укріплень. Потім знову повернулися на полігон. У листопаді йому присвоїли  чергове офіцерське звання «старший лейтенант», а в грудні був призначений начальником інженерної служби 20 батальйону 93-ї окремої бригади, яка воювала в районі Мар’їнки, Пісків.До повноважень інженерної служби було віднесено обладнання фортифікаційних споруд, будівництво загороджувальних ліній, а також розмінування.

“Коли приїздив додому у відпустку,  то кинулося в очі, як він різко  змужнів, став дорослішим, серйознішим. Казав, що надзвичайно приємно отримувати з дому звісточки, посилки. Під час телефонних розмов обіцяв незабаром повернутися, адже термін служби вже закінчився”, – згадують рідні.

Саме під час виконання завдання із розмінування території розмінування в районі села Піски, що на Донбасі, група бійців під командуванням молодого офіцера не помітила підступно замасковану міну-розтяжку, встановлену однією з ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Під час виконання бойового завдання 17 лютого 2016 року 24-річний Лисенко Олексій Сергійович підірвався на міні.

Олексій підірвався на міні наприкінці своєї служби. Уже за кілька днів чоловік мав по ротації повернутися додому. Але обійняти рідних Олексію не судилося.

Указом Президента України №132/2016 від 8 квітня “За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” посмертно нагороджено лейтенанта Лисенка Олексія Сергійовича Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Згодом у Петровому відбулося відкриття двох меморіальних дощок на честь загиблих воїнів АТО – Олексія Лисенка та Євгена Рєзнікова.

Спогади друзів

Однокласниця Олексія Катя Бойко (Нікішина) каже, що ніяк не може повірити, що його немає. Для неї він є. Хоча б в пам’яті.

“Наш клас був дружним, але тільки зараз я повною мірою зрозуміла, що ланцюжком, який нас об’єднував, був саме Льоша, – зізнається Катя. – Я особисто далеко не з усіма можу близько зійтися, дружити, та він був мені не просто другом, а «братаном». Він насправді всім міг виділити якусь хвилинку, аби поспілкуватися, був справжньою світлою людиною. Пригадую один епізод, який характеризує ким був для нас всіх Олексій.  Якось, вже після закінчення школи, ми вирішили зібратися з друзями, щоб поспілкуватися. Я взяла на себе організацію цього заходу, всіх почала обдзвонювати і призначати зустріч на дачі у Лисенків, адже там був наш «штаб», де ми завжди збиралися. І ось один з однокласників запитує: «А Льошка про це знає?». Я розгубилася. «Ні, ще не знає», – відповідаю. Мені і в голову не прийшло, що може бути якесь інше місце, тому я і забула, в першу чергу, обговорити це з ним. На жаль, виявилося, що він якраз і не може бути присутнім.

Він був добрим, неконфліктним, веселим, активним. Зараз складається враження, що просто поспішав жити. Ось ще одна деталь, яка його характеризує, як надзвичайно харизматичну особистість. На моєму весіллі він був недовго, всього кілька годин, але всім запам’ятався своїми піснями, запальним характером. Коли прийшла страшна звістка про його загибель, всі, хто його бачив – моя свекруха, куми, друзі – плакали. Такий яскравий слід для них залишив він по собі за ці кілька годин”.

Востаннє Катерина розмовляла з Олексієм за чотири дні до його загибелі. Запитувала, коли повернеться додому. Він казав, що відразу після підписання указу про демобілізацію.

“Для мене загибель Олексія – особиста втрата, бо він був для нас всіх більше, ніж просто однокласником, другом. А ще наша держава втратила справжнього патріота, громадянина” – каже Катя.

Цікаві деталі до розповіді про Олексія додав Максим Мішура, який після 9-го класу пішов навчатися в інший навчальний заклад, але з Олексієм постійно підтримував зв’язок. Максим каже, що Олексій ніколи не списував домашніх завдань, все робив самостійно. Його цікавили не оцінки, за якими він не ганявся, а знання.

“Я з нього брав приклад, бо він був надзвичайно відпо-відальним, ніяких труднощів не боявся, мав золоті руки, – згадує  Максим.  А ще запам’яталося, що під час агресії Росії проти Грузії в одному з телесюжетів російський військовий сказав, що наступною буде Україна. «Якщо таке станеться, то я піду захищати Україну», – сказав Олексій. Хіба ж могли тоді ми, 16-річні юнаки, навіть уявити, що Росія дійсно нападе на Україну і Олексій виконає свою юнацьку обіцянку?

Мабуть, найближчим другом нашого героя був Антон Міщенко. Вони були, дійсно, нерозлучними. Були однокласниками до 9-го класу. Потім Антон перейшов в іншу школу. В університеті навчалися на одному факультеті, хоча і в різних групах. Якщо Антонові якийсь предмет давався важко, то звав Олексія і той, хоч серед ночі, приходив, щоб пояснити незрозуміле. А бувало, що і їхати доводилося в Дніпропетровськ, щоб пояснити тему, допомогти підготуватися до екзамену. Безвідмовність і надійність – головні риси його характеру.

Чомусь тільки після того, як людини не стало, до нас приходить розуміння – кого ми втратили.

Вічна пам’ять.

За матеріалами сайту Президента України, Петрівської районної газети “Трудова слава”, Книги пам’яті, Перша електронна газета, сайту Петрівської РДА

Фото: “Трудова слава”, з соцмереж, “Трудова слава”

Відео: зі сторінки Алли Сереженко-Горністової

Поширити:

Залишити коментар:

коментар