Від 15 жовтня діти зі Станіславового Ульяновського району відрізані від освіти.
Спочатку було слово. І це слово було ОПТИМІЗАЦІЯ.
А далі один за одним оптимізувалося все, що потрапляло в поле зору чиновників. Однією з перших під удар оптимізації потрапила сфера освіти, пропагуючи ідею якісного підвозу учнів замість утримання невеличких сільських шкіл. І це, як не дивно, з одного боку виглядає цілком доцільно. Бо якщо порахувати, скільки коштів з бюджету витрачається щомісяця на одного сільського учня і одного з райцентру, наприклад, то виявиться, що утримання сільського школяра потребує втричі більше затрат (не три тисячі, а десять, як от у Голованівському районі).
І, не зважаючи на те, що освіта учнів з маленьких сільських шкіл коштуватиме державі в десятки разів дорожче, зиску з них – вдесятеро менше. Хоча, за логікою, мало б бути навпаки: чим менше в класах діток, тим легше вчителю працювати, тим більше уваги він приділятиме кожному учню і, відповідно, отримає більшу віддачу у вигляді якісних знань. Та от халепа: результати конкурсів і олімпіад демонструють кардинально протилежну статистику. Воно й зрозуміло, адже сільські школи віддалені від райцентру, контролю менше, відповідальності, як не прикро, також. Хіба ж буде вчитель думати про якість викладання матеріалу на уроці, коли в нього корова не видоєна, город не просапаний, дрова не порубані і свині голодні кричать. А по-іншому й бути не може – на вчительську зарплату без підсобного господарства не проживеш. От і розриваються сільські педагоги між обома роботами: до обіду в школі, а після полудня мов вітром усіх здуло. І це не фантазія, а сумна правда нашого цивілізованого життя.
Чи усвідомили чиновники цю сумну істину, чи підрахували вартість утримання малозаповнених сільських шкіл? Однак вирішили деякі з них прикрити. Селяни протестують, бо немає школи – нема й села. Але влада запропонувала дешевшу і, здавалося б, економічно вигідну альтернативу – підвіз до теплих, відремонтованих, добре укомплектованих шкіл у нових шкільних автобусах, які, до речі, ледь не щомісяця дарують то одній, то іншій школі (а деяким навіть по кілька разів… один і той же автобус). І не біда, що деякі з них так і стоять біля райвідділу освіти, бо чи документи не оформлені, чи зимових шин немає, чи грошей на бензин не вистачає, а то й взагалі посада водія не передбачена в бюджеті. Головне, що автобус є! А те, що він ржавіє на простої (бо навіть гаража немає), вже нікого не хвилює, особливо місцеву владу.
Взяти хоча б Ульяновський район. Там недалечко один від одного розкинулися два села: Станіславове і Грушка. Віддаленість між ними, якщо пересуватися сільськими дорогами, становить всього 5,4 км, а по трасі (Київ – Одеса) 13 км. Подолати цю відстань можна максимум за 10 хвилин, звісно якщо їхати. І учні їздили. Та шлях до освіти по-ульяновськи виявився не просто тернистим, а загартовуючим. Спочатку дітки тряслися у старенькій «швидкій допомозі», яка заміняла їм обіцяний якісне підвезення на шкільному автобусі. А якщо в цей час якусь бабцю в Грушці серце прихопить чи ще якась болячка, то чекати довго не доведеться – за пів-годинки швидка дітей до школи підкине, за лікарем заїде і – одразу на виклик!
Проте для школярів хоч якийсь транспорт був! Від морозу взимку таке авто не захищало, та принаймні мерзнути не довго доводилося (не пішки ж іти). Але тепер і цього немає – від 15 жовтня діти зі Станіславового відрізані від освіти. Одного дня батькам просто повідомили: возіть дітей самі, бо вже й того швидкого підвозу на «швидкій допомозі» не буде. Причина стара, як світ, – гроші. Заборгованість за бензин сягнула п’яти тисяч. І оскільки райцентр не планує її погасити найближчим часом, то сільрада «була змушена» відкликати авто «швидкої допомоги». Добирайтеся, дітки, хто чим може!
Так одні стараються, вигадують різні оптимізації, теорії про якісні підвози і доступну освіту. А інші на практиці доводять, що теорія може бути ідеальною лише на папері, і то – в очах її творців.
От і виходить, що доки дорослі вирішують чия ідея краща, хто в районі хазяїн, хто кому має заплатити і де гроші взяти, діти чи то педалі на велосипедах крутять, чи взагалі не переймаються і бережуть молочні зуби, забивши кіл у граніт науки.
Марія Нагай, спеціально для Першої електронної газети