Коли чоловік Валерії Матвієнко – Віталій – у жовтні минулого року отримав серйозне поранення, вона була на шостому місяці вагітності – під серцем носила сина. Останні три місяці вагітності пройшли для неї як в тумані – в постійних переїздах з лікарні в лікарню, в надії врятувати коханого, поставити його на ноги. Та й після народження сина Мирончика у дівчини особливо не було часу затримуватись у пологовому, хоч і мала кесарів розтин – вдома чекав чоловік, який без сторонньої допомоги самостійно не міг нормально пересуватись. Валерія була його очима, правою рукою, яку Віталій втратив на війні, і ногами, на яких міцно не міг стояти. Такою опорою вона для чоловіка є й досі.
Віталію всього 23 роки. Зі своєю майбутньою дружиною він навчався в одній Підлісненській школі. Вона – на два роки молодша. Тому особливо і знайомими один між одним не були. Два роки тому їх ближче познайомили спільні друзі.На той час хлопець уже був військовим, старшим солдатом, бо після школи у 2019 році підписав контракт та пішов служити у 3-й окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, який дислокується у Кропивницькому. Мав ротації в зону АТО та ООС.
Повномасштабна війна застала солдата теж під час служби у Кропивницькому. Звідти вже через кілька днів підрозділ Віталія відправили на оборону Київщини, далі Чернігівщини. Військовий був зв’язківцем. Пізніше, опанувавши спеціальність оператора БПЛА, Віталій відправився на південь країни – на Херсонщину. Там військовий разом з побратимами займались аеророзвідкою та ураженням ворожої сили і техніки за допомогою дронів-камікадзе.
З Херсонщини – на Донецький та Бахмутський напрямки, далі – на Харківщину (Лиман Перший). До Лиману молодому, проте досвідченому військовому пілоту, вдавалось не лише допомагати побратимам з неба, бути їхніми очима, а й успішно нищити сили противника. У липні минулого року Віталій став командиром відділення БПЛА.
Та вже через кілька місяців, у жовтні, отримав серйозне поранення – його теж «наздогнав» російський дрон-камікадзе. Як це трапилось, хлопець пам’ятає.
“Був ворожий наступ. Українські війська стали в оборону. Я, як зазвичай, керував дроном. Ці літальні апарати видають певну частоту, по якій за допомогою засобів РЕП можливо «засікти» місце, звідки їх запускають. Після першого зльоту, мені вдалося вразити російську піхоту та їхню техніку. Але через деякий час ворожий дрон-камікадзе прилетів у мене”, – пригадує Віталій.
Приліт був не просто поруч, а прямісінько у військового. Скоріше за все, він був вщент нашпигований вибухівкою. Побратими були в метрів зо десять від командира. Тому поранення отримав лише він. Вибухом хлопцеві відірвало праву руку, уламками вибило ліве око. Праве око вціліло, проте в нього теж потрапили дрібні уламки, від гучного звуку – лопнули барабанні перетинки в обох вухах. Крім того, пілот отримав перелом правої ноги зі зміщенням, перелом щелепи, багато сліпих поранень, на правому стегні – відірвало м’які тканини…
Попри такі поранення, Віталій весь час був у свідомості, проте пам’ятає не все, лише те, як побратими його рятували: на місці надавали першу допомогу, транспортували до медевакавтомобіля, далі відвезли на Куп’янськ, звідти – у Харківський шпиталь. Там уже лікарі збирали докупи ледь живого хлопця. А вдома весь цей час чекала дзвінка від коханого вагітна дружина.
“Віталя зазвичай ішов на завдання з ранку і до вечора. Годин у сім виходив на зв’язок. А в цей день не відповідав мені ні в сім, ні пізніше. В цю групу він перевівся недавно, тому номерів телефонів інших хлопців у мене не було. Я тільки згадала, що ми грали в одну гру на телефонах з чоловіком та його побратимом. Написала тому хлопцеві, взяла його номер телефону та зателефонувала. Та він мене заспокоював, мовляв, Віталя живий, цілий, все добре”, – розповідає Валерія.
Насправді ж всі просто боялись їй щось розповідати, щоб не нервувала, бо вагітна була. В один голос вигадували історії про те, що у Віталі щось з телефоном, завтра зателефонує. Та Валерія відчувала, що з чоловіком не все гаразд. В той же вечір почала обдзвонювати лікарні з того напрямку, де воював чоловік. Там теж мовчали.
Лише наступного дня зателефонував командир загону зі словами: «Не хвилюйтесь, все добре, операції йдуть. Він в свідомості, спілкується з лікарями, проте зателефонувати сам не може». І все… Більше нічого конкретного. Телефонував пізніше ще один побратим, казав, що ніби у Віталі нічого серйозного, просто немає долоні, і ще він отримав поранення голови.
Та найважливіше зі всіх цих розмов Валерія вже почула – дізналась, що коханий живий, і де його шукати. Зірвалась і поїхала в Харків. Поїхала разом з чоловіковими побратимами, які якраз повертались з відрядження на війну.
Там, у Харкові, бігала коридорами шпиталю, забувши, що й вагітна. Та більше того, не звертали на це уваги і медпрацівники тієї лікарні – відправляли жінку з чималеньким животом то на один, то на інших поверхи. Врешті Валерія таки почула: «Йдіть, зараз його везтимуть коридором до ліфту, побачитесь».
“Коридором везли різних поранених – без рук, без ніг, багато хто повістю вкритий простирадлами. Мені ж раніше сказали, що з ним все добре, що немає лише долоні. Тому щоразу думала: «Ні, це не Віталік». А тут вивезли чоловіка: все обличчя чорне, невпізнаване, і немає правої руки. То й цього разу подумала, що це знову не він”, – пригадує Валерія.
Раптом дівчина помітила знайоме татуювання і впала в ступор. Це точно був Віталік, бо він мав татуювання на шиї у вигляді її губ. Від побаченого Валерії стало погано. Та потрібно було зібратися і тримати себе в руках – вона була відповідальною за їхню ще ненароджену дитину… а відтепер вже і за чоловіка.
У Харківській лікарні Матвієнки знаходились приблизно тиждень. Що протягом цього часу там відбувалось, Валерія згадує з жахом: на ніч залишатися біля чоловіка не дозволяли, та і не було місця. Тому піклуватися про на той час ще безпомічного Віталія вона могла лише вдень. А крім неї, здавалось, він нікому там не був потрібним.
Пригадує, що іноді доводилось навіть кисневий апарат підключати чоловікові самостійно. А після проведених під наркозом операцій та перев’язок, до її повернення, ніхто не підходив до хлопця, щоб навіть дати води попити. Перев’язки робили раз у чотири дні, рани кровили, та пов’язки змінювати там не поспішали, як і закривавлені постілі. Лікування Матвієнки продовжили вже в Києві. Туди Віталія доставили потягом. Валерія поїхала слідом – автобусом. Там дозволили дівчині залишатись ночувати в лікарні. Те, що довелося міститись на стільцях – дрібниці. Головне – поруч. Лише згодом дали двомісну палату.
В Києві подружжя не затрималось. Валерія почала шукати лікарню, в якій би її чоловікові допомогли хоч частково повернути зір. Лівого ока у Віталія не було взагалі, а от праве ще можна було врятувати. За порадою людей, та за допомогою одного з побратимів і волонтерів для пораненого хлопця знайшли місце у Інституті очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова, який знаходиться в Одесі. Поїхали. Там Віталію зробили кілька операцій – вилучили трохи уламків.
Паралельно в іншій лікарні чоловікові робили перев’язки на зібраній металевим апаратом нозі та правій руці, якої лишилось лише близько семи сантиметрів від ліктя. Одеські лікарі, стверджує Валерія, були шоковані, коли побачили, що в столичному шпиталі не помітили величезної кількості гною в культі. Довелося все знову чистити і перешивати.
Після лікування в Одесі Віталія відпустили додому. Йому частково повернули зір на праве око. Зі слів чоловіка, зараз він бачить, як в тумані. Всі уламки прибрати з ока не ризикнули, щоб не нанести більшої шкоди. Пізніше потрібна буде пересадка рогівки. А по всьому тілі у хлопця залишається ще багато металевих уламків. Виймати їх, як і робити пересадку рогівки, родині доведеться вже пізніше за свій кошт.
Довга реабілітація попереду. Першим ділом ще потрібно повноцінно стати на обидві ноги. Чітке розуміння, який саме протез для втраченої руки потрібен Віталію, буде тоді, коли повністю загоїться рана. Для цього потрібні реабілітація і час. Це більше восьми місяців. Скоріше за все, попередньо дізнавалась Валерія, їм потрібна буде «біонічна рука». Такий протез дуже коштовний, тому в майбутньому подружжя зможе розраховувати лише на якісь безкоштовні програми та волонтерську допомогу.
Наразі, після поранення вже минуло більше чотирьох місяців. Віталій з Валерією вдома. У січні у них народився синочок. Всі разом вони навчаються жити в нових реаліях та долати одне за одним різні труднощі. Одні з яких – бюрократичні.
Зараз хлопець має відстрочку від служби за станом здоров’я. Цю довідку для командування потрібно обновлювати – щоразу проходити військово-лікарську комісію. Нещодавно йому продовжили звільнення від служби ще на тридцять днів. А тим часом Віталія готують до повного списання від військової служби. Для цього хлопець на кріслі колісному вистояв разом з дружиною скажені лікарняні черги, в яких було часом і по п’ятдесят чоловік. Хтось пропускав, хтось ні. Та загалом, щоб отримати заключення всіх необхідних лікарів знадобилось чотири дні. А одна така поїздка в Кропивницький обходиться сім’ї у 1700 гривень.
Та найбільше обурює Валерію навіть не це. А саме ставлення людей до військових, які втратили кінцівки. По-перше, ніхто не звертає уваги на надписи на лікарняних кабінетах «Військові – без черги». А по-друге, дивують реакція та нав’язливі погляди оточуючих – так ніби вони ніколи не бачили людину без руки. Мабуть, таки правдивою є думка про те, що не лише військовим доведеться звикати до звичного життя, а й цивільним – вчитися правильно жити поруч із захисниками та захисницями.
А поки у Віталія триває реабілітація, сім’я збирає кошти на заміну рогівки у вцілілому правому оці. За інформацією столичних лікарів, приблизно, така операція буде коштувати 148 тисяч гривень. Такої суми у родини немає. Проте Матвієнки не хочуть втрачати хоч і невеликий шанс відновити Віталію зір на одному оці. Тому звертаються до всіх небайдужих людей допомогти зібрати цю суму. Будуть вдячні за кожну гривню.
Номер карти пораненого військового Матвієнка В.В. 4731 2196 3199 5374.
Ольга Діденко для Першої електронної газети
Читайте також: “Скільки сліз виплакали за ці роки!” – рідні звільненого з полону воїна з Соколівської ТГ