Олександр був першим Іринчиним коханням. Отим, ще трохи дитячим і водночас неймовірно палким, яке перерісши в юнацьку пристрасть, стає таким всеохоплюючим, що здається, буде вічним почуттям… до самого, самого.. та ні, назавжди!
А потім раптом увесь твій Всесвіт поринає у чорну пітьму, бо прийшла війна – смерть, яка і стає отою розлучницею, яка здатна, забравши одне життя, одним пострілом вбити й інше.
Як усе було…
Полином поросли стежини, де ходили в дитинстві вони
Старшому за Ірину на кілька років Олександру дівчина припала до душі, коли він ще разом з нею навчався у Воронівській школі. Дівча гарно співало, тож на усіх шкільних концертах вона весь час ловила на собі його погляд. А одного разу, коли Сашко вже закінчив школу, він прийшов до навчального закладу на новорічне свято (у селі це не рідкість, тут кожен захід, кожне свято привід, щоб зібратися великою сільською родиною).
Під час жартівливої лотереї з передбаченнями на майбутнє Іринка витягла клаптик паперу з пророчими: «В цім залі твоя доля». Та хіба могла вона здогадатися, що з-поміж усіх старшокласниць Сашко облюбував саме її, тож і не зводив з неї захопленого погляду.
В дитинстві Іринка часто ходила на ферму допомагати мамі. А Олександр працював там електриком.
«Ти хоча б голову повернула, он як хлопець на тебе поглядає”,– не витримала одного разу мама, вже відверто вказавши доні, що вона припала до душі Сашкові.
Піднявши очі, Ірина зустрілися поглядом з його очима і зашарілася. З того часу кожного разу коли вона прибігала до мами, а Олександр завжди знаходив собі необхідну роботу, щоб бути неподалік з нею. Одного дня подруги запросили Іринку на дискотеку. Отримавши дозвіл у батьків, дівчина радо побігла збиратися – серденько тремтіло, ніби знало, що на неї там чекають…
Те, що Олександр на спускає очей з Іринки, помітили і подруги. Коли оголосили повільний танок, хлопець запросив дівчину і відтоді не відпустив – вони почали зустрічатися. Спочатку приходив до коханої у Воронівку пішки, бо жив з батьками в сусідній Ульянівці. Потім приїздив за нею на велосипеді і на такому транспорті вони удвох вирушали в клуб на танці. Вони потопали у взаємному коханні.
Школу Ірина закінчила у 2002 році. Мріяла стати лікарем, в школі добре знала біологію. Але не склалося. Батьки прості трударі, родина велика, часи скрутні. До того ж, попереду намітилося сімейне життя, якось ніби саме по собі.
Іринка і нині пам’ятає той день, коли Олександр дізнався про смерть свого батька. Було Івана Купала. Вони поїхали на греблю, там де зараз Скіфія. І хоч як не чарувала природа красою, якийсь неспокій дівчина відчувала. Та й Сашку було тривожно, тож вони майже відразу ж і назад збиратися почали. Страшну новину про раптову смерть Сашкового батька вони дізналися вже при в’їзді в село.
Мамі Сашка нелегко було справлятись з купою домашніх обов’язків, які звалилися на неї після смерті чоловіка і вона запропонувала закоханим не зволікати з одруженням. Іринка перебралась до свекрухи, потім відсвяткували весілля, а по весні вже й купали в любистку свого первістка Дениску. Майже 10 років прожила зі свекрухою в одній хаті Іринка. А потім Сашкова мати занедужала і через кілька місяців хвороби, коли вже і підніматися не могла – померла. На той час другому синочку Олександра та Ірини Вові було майже 2 роки. Усе домашнє господарство з худобою та птицею лягло на Іринчині плечі. І хоча Олександр в усьому намагався допомогти дружині та після народження другого сина вона стала хворіти і їй довелося звільнитися, хоча вона вже працювала вихователем у Воронівському дитячому садочку. Ірина повністю розчинилася в домашніх турботах, в коханому та синах.
Вони все так же жили в Ульянівці в батьківській хаті . У селі ставало все менше і менше людей – молодь виїздила, старі вмирали. Навіть сусідські хати стояли пустими. Але Іринку це не засмучувало. Їй, як і раніше, не було коли вгору глянути. Дві корови, свині, кури, качки, роботи на городі, прибирання в будинку та на подвір’ї – така круговерть сільського життя була для Іринки звичною з дитинства, тож вона й не нарікала.
А потім прийшла війна
Уже в перші дні повномасштабного вторгнення її Сашко поїхав до військкомату, пройшов медичну комісію і став чекати. Він все так же ходив на роботу, але розумів, що виклик на виїзд лише справа часу.
Вперше з військкомату йому зателефонували 2 березня. Разом з ним до військкомату подалася і Ірина з меншим сином. Вона плакала, просила військових не забирати його, бо раніше він не служив і вони не готові його відпустити. Того дня вони повернулися додому разом з ним. Вдома обійнялися і довго сиділи так плачучи, розуміючи , що наступного разу таки доведеться їхати. За 2 дні зателефонували знову. Сашко сказав: цього разу я їду сам, інакше знову будуть твої сльози і я не зможу полишити вас. І він поїхав. Через півтора тижні навчання під Львовом вперше зателефонував на Вайбер. Це було 8 березня. Ірина добре пам’ятає те «перше побачення з війни».
«Ми не могли надивитися один на одного. Ніби ми вічність не бачились. Він плакав. Я трималася, а плакати почала коли закінчили розмову. Кожного дня чекала дзвінка. Завжди ходила з телефоном. Чи консервую, чи на городі щось роблю, адже він міг і в 1 чи 2 години ночі зателефонувати, коли мав можливість. А одного разу він зателефонував, і сказав, що його відпустили додому в короткотривалу відпустку. Це було 6 серпня. Зустрічали його на Кропивницькій трасі. Я така щаслива була, стрибала до неба. Коли побачила його, в мене ніби крила виросли, хотілося летіти йому назустріч. Він був з великим букетом червоних троянд. Раніше теж мені квіти дарував, але все частіше польові, а тут такий величезний букет. Його командир, який і вивіз його подякував мені, що я виховала такого чоловіка, а я дякувала йому, що береже мені коханого і просила повернути його живого”.
Війна змінює і тих хто воює, і тих хто їх чекає
“Коли ми приїхали додому, він все так роздивлявся, обійстя обійшов, город, господарство. Похвалив мене, що дома все до ладу. А по-іншому і бути не було. Я ж в роботі намагалася поганих думок позбутися. І молилася. Вранці, в обід і ввечері молилася за нього. Спати не ляжу, поки до Бога не звернуся і захисту для нього не попрошу. Мені так легше було.
Першу ніч вдома ні він, ні я заснути не могли. Я все до нього дослухалася. А він спав тривожно, весь час здригався і ніби кудись зривався бігти, аж під ранок заснув. Я ж розуміла, що йому спати не давало. Адже коли телефонувала, то чула і звуки пострілів , і свист ракет і вибухи. Ми бачили як він змінився. Вже не було того завжди усміхненого жартівливого Сашка. Та він лишився таким же турботливим, все хотів щось дітям і мені придбати. Він завжди до дітей уважний був. Гуляв з ними, говорив, багато часу проводив, хороший батько був. Тиждень відпустки промайнув швидко. На Спаса він поїхав назад, на війну”.
Я відчула, що його вже немає
“Ніколи не забуду той день. 15 жовтня Саша подзвонив і сказав, що везтимуть на передову. Я просила не йти. Мені так неспокійно було. А увечері я мила посуд і в мене вилетіла з рук тарілка. Вона впала і осколок відскочив. Мені так недобре зробилося… на душі. Знаю – поганий це знак… Діти спати лягли, а я довго не могла заснути. Дивилася на годинник і все чекала, може подзвоне. А потім після опівночі я почала плакати не з того, ні з сього. І причитати сама до себе: «Сонечко моє, де ти ? «І відчула таке тепло, ніби він мене обіймав, гаряче таке тепло, і ніби рукою по волоссі хтось провів… я плакала, плакала. А потім кажу: ні, не може бути такого, ні. Я перестала плакати і мене так само раптово накрило холодом. До ранку очей не зімкнула. Сильно почало морозити, все нагрітись не могла. А вранці мама зателефонувала і запитала, що там Саша. Вона завжди цікавилася, що він там. А я кажу: маам, мабуть його вже немає. Вона кричати почала: ти що таке, доню кажеш, що ти себе накручуєш. А я їй розповіла свої відчуття. Так минуло 16, потім ніч 17 го – звісточки немає, 18 – теж тиша. Я місця собі не знаходжу. Залишила всі домовленості не телефонувати, а чекати поки перший подзвонить, і почала телефонувати сама – а у відповідь: абонент поза зоною досяжності. А 20 числа гавкіт собаки. Вийшла з хати і бачу маму, фермера в якого чоловік працював, з мерії і воєнком. Я чомусь подумала, що за сином старшим – 19 річним приїхали. Подумалось тоді: Ні, не віддам. А мама каже «Доця… Саші немає.» Я впала на коліна, але було таке відчуття, ніби мене підняли догори і кинули об землю і ти просто розсипалася… Адже ми з ним були одне ціле. А менший син як почув, що крич , йому тоді 12 було, зрозумів, що з папкою сталося непоправне. Іноді буває так болить, ніби на молекули розриває. Наскільки душа болить, що здається як плакати не будеш, то розірве тебе зсередини від того болю. Наскільки душа болить, що іноді кричати хочеться, а часом не хочеш говорити і бачити нікого, самій хочеться залишитися. Якби не діти, батьки, сестри, кума, яка поряд завжди була, я б мабуть, за ним пішла. Не хотілося ні жити, ні їсти, лише воду пила, мабуть за все життя скільки не пила. В мене руки тряслися, ніби життя закінчилося. Я розумію, що так не можна, але зробити нічого не можу”.
Сни
“Він часто сниться мені. Ніби йду по коридору, а його солдати тримають, а я його забрати хочу. А він мені кричить: тікай. А я так хочу пробратися до нього. Вдруге приснився, що грудну клітину мені жінка якась роздирала. А він кричав їй з кутка: відпусти її. А перед тим, як потрапити в лікарню, я сон бачила, ніби йдемо ми з ним по воді, по брудній такій. І спіткнулася, ледве не впала. А він підхопив мене і я далі пішла разом з ним, а вода сильніше і сильніше з ніг збиває. Я кричу, щоб мене витягли і мене витягли, а його немає – поряд його вже немає, забрала вода його. Я коли прокинулася кажу дітям, щось недобре має бути. Так і сталося – до лікарні я потрапила і весь грудень пролежала. А перед його роковинами побачила я його у сні ніби наяву. Ніби у спальні стоїть він і у вікно дивиться. А я підходжу і бачу по ногам у нього кров біжить, з ран. Я допомогти хотіла, а він каже: мені не болить, ти не знаєш як там. А я питаю а як там. А він: там хорошо. А я ж кажу “Я тобі твій годинник не віддала, цепочку”. А він каже: “Ти ж знаєш як можна віддатити”. Ну да, кажу, знаю. Дивимось у вікно, а там похорон йде. Я кажу: “Не можна через віно дивитись”. А він: “Мені це вже не страшне”.
Снився він і моїй мамі, просив, щоб йому передали священну воду, гребінець і одеколон. Спочатку не могла зрозуміти для чого йому той гребінець. А потім пригадала, що колись втратила ненароджену дівчинку. До того ж не так давно бачила сон, ніби він йшов по дорозі з якоюсь дівчиною дорослою за руку. З таким гарним кучерявим волоссям як у мене – довгим, до пояса. Мабуть, розчіску він для неї просив. Він дуже часто сниться. Потім в одному зі снів він такий гарний букет квітів білих мені подарував і сказав: дякую. Коли були роковини загибелі, я на кладовище поїхала і стала там з ним розмовляти. І раптом вітер звідкілясь сильний взявся і прапор так почав тріпотіти, що я подумки сказала: добре, не буду я тебе тривожити”.
Це моє перше і єдине кохання
В Ірини такий несамовитий біль за загиблим коханим, що здається виривається з її душі і виплескується назовні, торкаючи і інших. Чому аж стільки болю? Чому, після загибелі коханого її життя стало на довгу паузу не в один рік?
«Це моє перше кохання, це батько моїх дітей, ми жили добре. Не думала, що життя так повернеться…. Коли мене запитали, де його ховати, я сказала, що тут – в Ульянівці. Тут його батьки, дідусь та бабуся, дядьки, тітки, сестра поховані. Він хотів бути вдома, нікуди виїздити не хотів. Тож хай тут і спочиває. Я щиро вдячна Станіславу Косенку та Олександру Варьохі за допомогу та підтримку. Вони оплатили пам’ятник, який я обрала для нього. Та й нині не залишають нашу родину без підтримки. Адже Олександр працював в ф/г «Землероб» і це його останнє місце роботи. Звідти він пішов добровольцем на фронт і більше не повернувся. Мого Сашка любили в селі. Він був хороший електрик, намагався усім допомогти».
Чим живе Ірина зараз?
«Я пишу листи побратимам, посилки шлю. Коли робили Сашку 40 днів, приїздив його командир з бойовими побратимами Мишком та Артемом – про нього Олександр, як про сина на війні турбувався. А коли Саші вже рік було, я посилку хлопцям відправляла і командир сказав, що Артем теж загинув – йому було 22 роки. Єдиний син у матері. Тепер я з нею спілкуюся, підтримуємо одна одну”.
Ірина намагається справитися з болем заради дітей. Одного разу дивлячись як страждає мама син сказав їй, щоб не рвала собі серце, адже вона нічого не могла змінити. А Ірина відповіла: «Якби я була поряд, я б закрила його собою…»
«Це такий біль, що й ворогу не побажаєш , – говорить дружина загиблого захисника. – Це не життя, це відживання. Я не боюсь ні ракет, ні дронів, усе літає над хатою. … У мене немає мрій, вони розбились того дня коли я втратила його…»
Він залишився в дітях, він живе в пам`яті коханої дружини, у спогадах рідних і близьких
25 жовтня Новоукраїнська громада зустріла «Живим коридором» загиблого Захисника України Олександра Картушана. А 26 жовтня, із Героєм попрощались у рідному селі Улянівка, Воронівського старостату на Новоукраїнщині.
Олександр Картушан народився у 1980 році. З 1986 року навчався у Воронівській школі, по закінченні 11 класів вступив на навчання до Професійно-технічного училища №4 у м. Кропивницький, де одержав професію електрика. Продовжуючи батьківську справу, Олександр працював у сільськогосподарських підприємства свого рідного села, останнє місце його роботи – ФГ «Землероб». У підрозділі, де він служив, за зразкове виконання службових обов’язків був нагороджений відзнаками військової частини. 17 жовтня 2022 року солдат Картушан Олександр Олександрович загинув під час виконання бойового завдання біля села Опитне, Покровського району, Донецької області. Війна забрала батька двох дітей – Дениса та Володимира і коханого в дружини Ірини.
Олена Комісаренко.
Нагадаємо, як близькі зниклих безвісти та полонених воїнів намагаються повернути їх додому
Читайте також: Юля і “Спалах”: “Ми один одному даємо крила”