У 2020 році вийшла книга відомого долинського краєзнавця, заслуженого діяча культури України Віктора Маруценка “Долинська: залізниця, станція, призалізничні селища, місто – розповіді, дослідження, документи”, в якій автор цікаво й докладно розповідає про це українське містечко.
Нещодавно, 1-го вересня, Долинській виповнилось 150 років. Хотілось би до доробку Віктора Григоровича додати кілька слів, зокрема про місцеву церкву та дещо інше.
У довідниках долинський храм носить назву “Олександро-Невська церква-школа”. Освячення її відбулось 25 березня 1897 року, а побудована вона за кошти Харківсько-Миколаївської залізниці. При церкві була організована парафіяльна школа. На 1906 рік кількість православних в містечку сягала 1704 особи, а капітал церкви складав 1800 рублів.
У її парафію входили такі поселення – Маловодяна Перша, Маловодяна Друга, Писанки[1] (Григорівка), Сугакове, Красноозерне (Панютіна), Миколаївка. Крім міщан та селян, церкву відвідували відомі в краї родини – Добровольські, Долинські, Волохіни, Кефали та інші.
З 1902 і, як мінімум, до 1918 року священником долинської церкви служив отець Геннадій Якович Тимковський (1877 року народження, закінчив Одеську духовну семінарію), псаломщиком – Прохор Шабля (1880 р.н.). Отець Геннадій викладав Закон Божій у всіх учбових закладах Долинської, які тоді існували (про них далі).
З видання “Херсонські Єпархіяльні Відомості” дізнаємось про церковних старост 1897-1919 років – міщани Кирило Пєсков, Григорій Чеховський й Олександр Тризна, почесний громадянин Марко Честаховський (4 роки поспіль), міщанин Костянтин Миколайович Харжевський, поселянин Никифор Ревека. Це одні з найбільш шанованих долинчан в ті часи.
Учбові заклади. Крім церковно-парафіяльної, в Долинській працювала міністерська школа, де вчителювали в різні роки Семен Юхимович Богоявленський й Михайло Григорович Компанцев. Останній з 1911 року став завідувачем залізнодорожного училища.
Відомо й про інших вчителів цього закладу: Сергій Якович Воронцов, Павло Іванович Волченко, Ілля Іванович Рибенко і Георгій Васильович Орлов. Звісно, до списку треба додати ще й друга вчителя Орлова, згодом відомого педагога Антона Макаренка. А запросив його в Долинську завідувач М. Компанцев, були вони знайомі ще по училищу Крюкова.
Також діяли дві земські школи, вчителькою в одній з них працювала Марія Михайлівна Линкан.
Ще варто згадати курси телеграфістів, відкриті з 1899-го. Саме тут вчився Архип Тесленко, з часом відомий письменник.
В 1914 році начальником Долинської поштово-телеграфської кантори був колезький секретар Яків Прокопович Терлицький, в 1918 році – Павло Германович Шунько.
Виробництво й комерція. З 1890-го запрацював цегельний завод у власності залізниці, на 1913 рік випускав продукцію ще один – підприємця Батурина.
Аптеку при станції тримав Мошкович Абрам Ісакович, бакалією торгував Шлемперт Брайна Якович, лісовим матеріалом – Рабинович Герш Шлемович, мануфактурою – Шлемперх Брайна Янкович (відомості на 1911 рік).
_________________
Корінним долинчанам, бажаючим дослідити свій родовід, можна звернутись до Кіровоградського обласного архіву, де зберігаються метричні книги Долинської, саме там фіксувались всі народження, одруження й смерті. Реквізити метрик – фонд 778, опис 1, прави – від 1 до 6. Роки, за які метрики збереглись, – 1904-1918.
До речі, цей рік для Долинської багатий на ювілеї – в 1903 році відбулось відкриття нового залізничного вокзалу:
А 115 років тому збудована лікарня. Й досить цікаво, що саме цього 1908 року в Долінський народилась Наталія Ленгауер, майбутня головна лікарка Київської станції швидкої допомоги, заслужена лікарка України, Герой соціалістичної праці – 2-го вересня цього року виповнилось 115 років від дня її народження.
Як писав вже згаданий В.Г. Маруценко: “Долинська – місто, яке може полонити й вражати”.
Поділюсь з читачами невеличкими фрагментами із спогадів дитячої письменниці, народженої в Долинській, Людмили Коростіної:
“…Я пам’ятаю Долинську початку двадцятих, і Долинську тридцятих років, коли бувала в ній. Милувались тоді білосніжними стінами навіть простих мазанок, акуратно підведених сажею чи рудою глиною, причесаними солом’яними стріхами, високими гонтовими, а то й залізними покрівлями, сяючими віконцями, довірливо відчиненими світу. А садочки! Зв’язки рубінів-вишень, кущі пахучого любистку, рядки ніжинських огірочків і всякої приправи! Яка ж це господиня дозволить, щоб хата й двір були гірше сусідських? Яка синькою рівнесенько підведе ті ж віконця, інша — такими візерунками розмалює, що й не зрозумієш, звідки воно взялося, таке диво… На цьому суперництві й розквітла краса селища – видно її здалеку, неначе хтось вигадливо розкидав по степу кольорову мозаїку.
…В ті часи в Долинській була єдина бруківка – пішохідна, – вздовж двоповерхових будинків залізничників з червоної цегли. В одному розміщувалась селищна влада, пошта, трішки далі – невеличка лікарня, аптека. Бруківка – місце зустрічей та гулянь – приваблювала і старих, і малих. На щастя, поруч – вокзал, а там ще цікавіше: приходять і відходять потяги.
…Вже на моїй пам’яті люди намагалися навмисно вгадати до потяга. Ходив навіть вираз: “Зустрічати потяг”, – не когось з приїжджаючих, не гостя, не свата чи брата, а саме потяг. Перон, особливо в гарну погоду, наповнювався ошатним людом. Подорожні вистрибували на зупинці щось придбати з наїдків чи напоїв, лавірували в натовпі, перекидаючись зауваженнями з місцевими дотепниками. Й кожного разу, коли дзвін відбивав втретє, потяг рушав, а запізнілі зіваки підстрибували на підніжки вагонів, тримаючи пакетики з вишнями, якесь невловиме, сумне й водночас веселе почуття вабило в дорогу.
…Хто ж не зачитувався “Сорочинським ярмарком”! – старанний читач гарно може уявити собі ярмарок в Долинській. Те ж буяння фарб, рух натовпу й різноголосий гамір, те ж різноманіття виробів добрих людських рук… Гончарі нашої округи! Для мене наймилішими залишились їхні макітри, миски, глечики…Звісно, ярмарки бували не часто, але й звичайний базарний день збирав купу народу – життя ставало краще, розцвітала і торгівля. Пам’ятаю вдосталь продавали живу птицю, поросят. В окремому ряду – молоко, сир, сметану. Прямо з возів – овочі й фрукти. Все в своїй первісній добротності, без обману. А якщо й спитає якась пані, дивлячись на жовті, бокасті груші – “Скільки за ці кислички?” – так то й базар, щоб досхочу наторгуватись. “Тю, та це ж чистий мед!” – з непідробним подивом відповість молодиця й трохи не силою впихне в руку привереди сочну липку грушу”.
Долинська дійсно вражає! Наведу кілька фактів із вказаної вище книги:
- назва містечка походить від прізвища пані Ольги Федорівни Долинської (на фото), яка отримала його від свого чоловіка – Ореста Івановича, який є одним з нащадків давнього шляхетського роду Долинських гербу Косцєша;
- в березні 1885 року в Долинській народився видатний український науковець та громадський діяч Ольгерд-Іполит Бочковський;
- 135 років тому (в 1888-му) тут, “на затишній і спокійній станції Долинській у трактирі”, після аварії потяга обідав Олександр ІІІ з родиною й міністрами;
- Всесвітня виставка в Парижі 1888 року – саме на ній порцеляновий сервіз, який був виготовлений з каоліну, видобутого в Грековій Балці поблизу Долинської, виборов друге місце;
- проєкт міського саду (нині – Парк залізничників) розробляв Микола Львович Давидов, людина-легенда; він і надавав саджанці та керував посадками, в яких брав участь, – 1923-1926 роки;
- в Долинській діє один з найкращих в області краєзнавчо- історичний музей.
Владислав Сердюк, голов. ред. збірника “Інгульський степ”.
Нагадаємо, “Правильний батюшка” Дмитро Татаров: “Ми обираємо не храм, а дорогу до Бога”
Читайте також: після тиші – говорити: у Розумівці відбудеться виставка світлин місцевих остарбайтерів