27 вересня у приміщенні Розумівського будинку культури, що в Олександрівській громаді на Кіровоградщині, відбудеться виставка з близько 130-ти світлин, листів та пісень остарбайтерів, які вдалося зібрати на території громади в рамках проєкту «Після тиші».
“Після тиші” – проєкт, який заснували у 2021 році історики Андрій Усач та Анна Яценко. Протягом двох з половиною років вони подорожують містами та селами України й записують усну історію. Через спілкування зі свідками депортацій, геноцидів та війн історики вивчають минуле українського народу. Особливістю громадської організації є робота саме з особистим досвідом людей та архівами, завдяки яким вони намагаються глибше та якісніше висвітлити почуті історії.
“Якщо говорити про остарбайтерів, то нашим героям близько 80-94 років, вони пам`ятають події 40-х років 20 століття. Цих людей вивозили з окупованих земель України протягом Другої світової війни на територію Німеччини для примусових робіт.
Повернувшись додому, вони частіш за все робили вигляд, що нічого не відбулося. Їх, скажімо так, цькували й соромили за роботу на німців. Наш проєкт подекуди був одним з перших, хто почув з уст цих людей історії про те, як все тоді відбувалося насправді.
Знаєте, час дуже цінний ресурс, і через коронавірус та початок повномасштабного вторгнення росії ми багато його втратили. На сьогоднішній день людей, які пережили ті події, залишилося дуже мало, тож часто ми зустрічаємося і записуємо їхні спогади з вуст дітей та онуків. Якщо, звісно, депортовані рідні за своє життя наважилися поділитися з ними пережитим”,- розповідає Анна Яценко.
Цей проєкт не про поточені міллю рушники, веселі пісні й розхристану й просту, як сорочка, душу селян. Він – про шлях лезом ножа, яким пройшов наш народ, аби, врешті-решт, повернутися до рідної оселі.
“Ця тема не засекречена. Голокост, масові депортації, війна – ми всі ще в школі про це дізнаємося. Однак частіш за все тим і закінчується. Здебільшого пізніше люди не намагаються дізнатися, ким були їхні дідусі й бабусі. “Після тиші” розповідає рідним про рідних. Копає глибше, допомагає привідкрити оцю завісу мовчанки й дати змогу дітям чи онукам депортованих побачити більше про тих, хто написаний у них в родоводі. Люди дізнаються про нас, починають цікавитися своєю ріднею, потім знаходять якісь просто вражаючі речі про свого предка, йдуть з цими історіями до нас.
По факту ми за ці два з половиною роки обросли, так би мовити, мережею агентів пам`яті, які допомагають нам – надсилають фото близьких з детальною інформацією, котрі ми скануємо і повертаємо назад, влаштовують zoom-розмови з тими, хто не може особисто з нами зустрітися через стан здоров`я або ж перебуває за кордоном. Дуже цінно встигати зберегти те, про що репресовані люди так довго мовчали”, – пояснює дівчина.
Відтак, лише за 2022 рік, попри початок великої війни, команда проєкту змогла:
- записати 75 усноісторичних інтерв`ю безпосередньо в Україні, а також в онлайн-форматі з оповідачкою з Польщі;
- відвідати для запису інтерв`ю 29 населених пунктів України, зокрема й Кіровоградської області;
- оцифрувати 3000 фотографій та документів з приватних архівів;
- викупити на онлайн-аукціонах та блошиних ринках 150 фотографій і листів примусових робітників та робітниць з України у нацистській Німеччині.
Саме так розпочалося знайомство “Після тиші” з Кіровоградщиною, а саме з Розумівкою – селом в Олександрівській селищній громаді, де проживає трохи більше п’ятиста мешканців.
“Ми викупили архів листів. Листувалися Микола Бурлака та Ганна Пастух. Нам вдалося з`ясувати, що жінка була з Хмельниччини, колишня остарбайтерка, а чоловік надсилав листи з Уралу. Ми не могли зрозуміти звідки він родом. Коли нам вдалося знайти інформацію про нього, то виявилося, що він був з Розумівки. І також був остарбайтером. В Німеччині закохані одружилися, але коли в 1945 році поверталися в Україну, дружині вдалося це зробити, а чоловіка відправили на Урал. Згодом йому вдалося втекти й повернутися в Розумівку.
Нам стало цікаво, чи вони ще колись побачилися, як в цілому склалися їхні долі. Через соціальні мережі ми зв’язалися з місцевою бібліотекаркою Любов’ю Журбою, і виявилося, що багато розумівчан були на примусових роботах під час війни. Вперше ми сюди приїхали у квітні, думали, що поспілкуємося лише з цією жінкою, однак на зустріч прийшли рідні остарбайтерів. Серед них була жінка, яка народилася в родині колишніх примусових робітників, вона розповіла історію своїх батьків.
Згодом, зібравши матеріал, у нас виникла ідея організувати до Дня села виставку. На ній будуть історії, які нам вдалося знайти про остарбайтерів. Де вони працювали, як поверталися додому, що з ними далі відбувалося. Експонати виставки – оригінальні фотографії, припускаємо, що будуть ще копії листів, які розумівчани надсилали рідним, але котрі так і не дійшли до своїх адресатів і залишилися в архівах. Також буде список примусових робітників з Розумівки, який налічує більше 130-ти чоловік. Наймолодшому – 14 років, а найстаршому – 65. Список не повний, однак це все, що вдалося ідентифікувати. Хочемо, аби був і аудіосупровід. Тобто дати людям послухати пісні, які остарбайтери співали під час своєї праці. Прагнемо, аби це було не масово, скажімо так, по типу десь щось грає, а одягти на людину навушники й дати змогу відчути те, про що йдеться в пісні”, – деталізує історикиня.
Анна гортає пожовклі фото остарбайтерів, знайдені в архівах. Перевертає кожну, читає надписи. Хтось просить не забувати, хтось пам`ятати, хтось чекати. В очах кожної жінки та чоловіка стугонить горе, яке увійшло в історію українського народу під назвою Друга світова війна. Кожна з розповідей людей, які пережили окупацію та примусові роботи в Німеччині, варта бути знайденою й почутою. Після тиші хочеться говорити.
Після презентації виставки команда планує залишити її селу, аби кожен при бажанні міг ознайомитися з трагічною історією односельчан і доповнити новими матеріалами.
“Через оприлюднення спогадів про депортацію ми йдемо до “втраченого дому” – його відбудову та відродження. Це надважливо в сучасному контексті. Герої, жертви й спостерігачі, яких ми ідентифікуємо, є і тепер. Минуле допомагає переживати теперішнє. Часи і методи не можна ототожнювати, однак люди лишаються людьми”,- підсумовує Андрій Усач.
Нагадаємо, команда “Після тиші” шукала нащадків остарбайтерів у Розумівці
Читайте також: щоб повернути пам`ять: історики розшукують остарбайтерів на Кіровоградщині