Останнім часом все більше православних християн обирає дорогу до Бога через Православну церкву України, вважаючи Українську Православна церкву дітищем Московського патріархату. Ті ж, хто й досі ходить до місцевих храмів УПЦ, теж переконані у власній правоті: «Ходили і ходити будемо. Поважаю саме цих священників, і їхня думка для мене важлива».
Перша електронна газета вирішила розказати про настоятеля релігійної громади Православної церкви України в Новоукраїнці та храму Святителя Миколая Чудотворця ПЦУ села Новоєгорівки священника Дмитра Тарасова. Він править службу і в церкві ПЦУ Святого Пантелеймона у Новоукраїнці, куди цього року на Великодні свята місцеві влаштували справжнє паломництво.
Поміж себе люди називають отця Дмитра “правильний батюшка”.
Спорт і віра
Дмитро Татаров виріс у родині простих людей. Батько – вчитель за фахом, вів гурток юного техніка, мама працювала кухарем. І хоча жили вони неподалік Свято-Покровського храму, до церкви не ходили. Натомість стежину до храму протоптав 11-річний Дмитро. У ті часи відвідини церкви, м’яко кажучи, не зовсім заохочували, тим більше, що хлопцю траплялось і школу пропускати, коли служба в церкві на свята була. Та Дмитро, незважаючи на свою непосидючість та невгамовність, весь вільний час намагався проводити поряд з отцем Володимиром – тодішнім настоятелем Свято-Покровського храму.
Дитяча дружба хлопчини зі священником почалася, коли батюшка вперше завітав до них додому, щоб придбати кілька бджолосімей. Батько ж Дмитра натомість подарував священнику кілька вуликів, які на пасіці стояли поряд з їхніми.
«Дімка, а приходь до мене в церкву, паламарем будеш!» – чи то жартома, чи всерйоз запропонував батюшка.
Для хлопчини стало відкриттям, що знявши рясу, священник ставав звичайною людиною, залюбки ганяв з хлопцями в м’яча, показував прийоми ушу, давав добрі поради, вчив відстоювати правду та бути чесними перед Богом, собою і людьми.
-У нас яке тоді уявлення про церкву було? – розмірковує отець Дмитро. – Що там бабці стоять моляться і васильками пахне. Але тоді нас, хлопців, з десяток до батюшки ходило. Після служби він нам морозиво дасть, а ми й раді. А ще у дворі клен великий ріс, трава, сторожка – хатинка така. Ніби в казці якійсь. Він нам ще й прийоми бойового мистецтва показував, от я і почав до церкви ходити. Батьки були лише за, часу на бешкетування менше залишалося. А ще я до музичної школи ходив – на акордеоні грав, у греко-римській боротьбі тренувався.
До церкви ж Дмитро бігав як на роботу. Разом з іншими хлопчаками вони і в дзвони били, і зі свічкою за священником по церкві ходили. А головне, як пригадав о. Дмитро, батюшка Володимир був компанійською людиною, любив жартувати.
До церкви Дмитро ходив з 5 по 11 клас. Після школи поїхав до Полтави, де навчався у місіонерській духовній семінарії. Але першим священнослужителем в їхній родині був старший брат Олександр. Який теж ходив до Свято-Покровського храму і раніше вступив до семінарії.
Священник – професія «земних» людей
Взагалі-то, як пригадали під час нашої зустрічі і отець Дмитро, і матінка Вікторія, у їхніх родинах священнослужителі таки були. У Дмитра прадід дияконом був, а у Вікторії прапрадід Климентій – священником.
«От бачиш, ми з тобою долею зведені», – пожартував о. Дмитро, з ніжністю поглядаючи на дружину, з якою вони цього року відзначили 15-річний ювілей спільного життя.
Після навчання в духовній семінарії Дмитро працював прессекретарем у владики Филипа. Він організовував зустрічі, їздив за кордон з різними місіонерськими місіями.
У сані священника отцю Дмитру довелося служити у різних куточках Кіровоградщини.
– Тільки відновимо десь храм, і знову скитатись далі їдемо. Зміна місця проживання – це як великий ремонт. Поки обжились, поки діти звикли до нової місцевості – і знову в дорогу…
Коли ми вже вдруге приїхали до Миколо-Бабанки, релігійна громада звернулась з проханням перейти до Київського патріархату. Тоді і почалися у нашій дружній родині перші серйозні суперечки, – розповів священник .
«Розкольники», «прокляті», чого тільки не наслухався молодий священник зі своєю матінкою. І навіть коли вже через кілька років вимушеної паузи у служінні йому запропонували очолити один з приходів ПЦУ, Дмитро відмовився, щоб не псувати стосунки з рідними, які служили в храмах московського патріархату.
Коли вчергове отця Дмитра з родиною мали направити вже на Дніпропетровщину, священнослужитель звернувся до єпископа Кропивницького та Голованівського Марка з проханням вивести його зі штату священників. Владика пішов на зустріч, і хоча зі штату Дмитро був виведений, сану його не позбавили, цим самими залишивши йому можливість у разі відчуття потреби повернутись до церковного життя.
Повернувшись до Новоукраїнки, Дмитро почав шукати себе у різних професіях. Він працював і на КХП, і на круп’яному, хлібозаводі, був охоронником в магазині, тривалий час працював соціальним робітником в територіальному центрі по обслуговуванні непрацездатного населення – косив траву, рубав дрова, носив вугілля, а ще 5 років працював у магазині запчастин. Свого роду це стало для нього як іншою стезею у житті, яку він мав пройти, щоб в майбутньому краще розуміти своїх парафіян. Це як можливість побути з вірянами в одному човні.
Тож коли восени минулого року Дмитру запропонували стати настоятелем у храмі Миколи Чудотворця Православної церкви України, він не роздумуючи погодився. Тим більше, що в цей храм, збудований на кошти меценатів у Новоєгорівці, його запрошували й раніше. Але тоді він дослухався рідні і не став їм перечити. Цього ж разу він вирішив йти власною дорогою, незважаючи на поради інших.
Так 11 вересня 2022-го, після 10-річної перерви у служінні, Дмитро та Вікторія поїхали на першу службу до Новоєгорівки.
Розбіжності не лише в статутах
– Я правда не розумію, чому вони, коли вже більше року триває війна, все-таки не спромоглися змінити свій статут і приналежність храму саме до Української церкви. Вони вважають, що канонічні, а ми «плужники», турецькі, бо бачте, Вселенський патріарх Томоса про автокефалію православної церкви вручав… Ну це їхня думка. Вони вважають, що вони праві, а ми – що ми, – каже о. Дмитро, коментуючи поведінку прибічників московської церкви.
Розповів отець Дмитро і про інші розбіжності в церковному служінні . Це, так би мовити, «єдина ставка» на треби, панахиди, заупокійні та інше.
– Наш владика Марк говорить: скільки людина може, стільки вона і дає. Головне, щоб вистачало на закупівлю свічок та на необхідне для храмів. Траплялися випадки, що й зовсім нічого з людей не брали, відспівуючи покійного. Можуть люди заплатити – заплатять, ні, то й так відспіваємо. Або ж, наприклад, дітей хрестити…
У нас немає прейскурантів, хто скільки може, то й стільки й платить.
У родині священника п’ятеро дітей – Марія, Катерина, Ольга, Галина та Іван. Головне, чого навчають батьки, – це людяності і бажання за будь-яких обставин пам’ятати, що Господь живе в тобі, і найправильніший храм – це храм твоєї душі. А в усьому іншому вони ж такі звичайні, як і всі інші діти. Так же бешкетують, так же люблять ласувати шкідливою кока-колою та солодощами, гратись з однолітками і мріяти про життя після Перемоги.
До речі, разом з батьками діти активно волонтерять, допомагаючи нашим захисникам. Вони і свічки разом з іншими парафіянами виготовляли, і шкарпетки плели. Також родина священника неодноразово передавала волонтерам цукор, борошно та олію для випічки.
– Ми все життя маємо робити вибір, – говорить священнослужитель, повертаючись до розмови про приналежність храмів. – Здається, часом самі обставини підштовхують нас до прийняття правильного рішення. Але насправді на все воля Божа.
З початком повномасштабної російської агресії ми багато на що стали дивитись по-іншому. Нині ми маємо поступово переходити і на інший – новоюліанський календар. Адже сьогодні юліанський календар сприймається як пов’язаний з російською церковною культурою. Тож прагнення збереження і утвердження своєї, української, духовної ідентичності, захист від агресії «русского міра» вимагають від нас назрілого рішення – долучитися до більшості Помісних Православних церков і запровадити у вжиток новоюліанський календар.
Краще з непокритою головою, ніж з чорною душею
Поговорили ми з отцем Дмитром і про ті речі, які доволі часто стають для нас перепоною у відвідуванні церкви. Трапляється, йдеш повз храм і ніби зайти хочеться, але згадуєш, що то хустки з собою не взяла, чи одягнута не так. Адже ми добре пам’ятаємо, як ще кілька років тому, зайшовши до храму в брюках чи без хустки, жінки могли почути вслід злобне шипіння, межуючи з прокльонами на твою непокриту голову, і звинувачення в усіх смертних гріхах. А що ж про це думає Православна церква?
– Жоднi пpaвилa Пpaвocлaвнoї цepкви нe гoвopять пpo зaбopoнy жiнкaм нocити штани, – пояснив священнослужитель. – Дiйcнo, зaбopoнa нociння oдягy пpoтилeжнoї cтaтi icнyвaлa y cтapoмy зaвiтi. Aлe ж тoдi, y чacи стapoгo зaвiтy, штанів нe бyлo, як нe бyлo їх нi в чacи нoвoгo зaвiтy, нi нaвiть y cepeднi вiки. Бpюки з’явилиcя нa чoлoвiкaх лишe y XIX cтoлiттi. A в ХХ cтoлiттi з’явилиcя жiнoчi бpюки.
“Цepкoвнa тpaдицiя” нeпpийняття жiнoчих бpюк тa oбoв’язкoвoгo нociння хycтoчки icнyє ТiЛЬКИ в цepквaх нa тepитopiї кoлишньoгo paдянcькoгo coюзy. У Пpaвocлaвних цepквaх iнших кpaїн cвiтy пpo нeї нiчoгo нe знaють.
Нaвiть y icтopiї Пpaвocлaвнoї цepкви бyли випaдки, кoли жiнки нocили cпpaвжнiй чoлoвiчий oдяг. І Цepквa їх нe лишe нe зacyдилa, aлe й кaнoнiзyвaлa дo ликy cвятих. Бo нaйгoлoвнiшe – це духовний зміст людини, а нe oдяг.
Олена КОМІСАРЕНКО для Першої електронної газети.
Фото авторки
Читайте також: “Мене звинувачували у тому, що я українець»: херсонський священник, який пережив полон і катування