Аби стати Героєм у воєнні часи, не обов’язково нищити ворожі літаки чи танки. Нині тисячі українців стають ними, просто виконуючи свої обов’язки. Професійні і громадянські.
У серпні орденами«За мужність» ІІІ ступеня Президент України нагородив водіїв комунальних підприємств Кропивницького – «Електротрансу» і «Універсалу 2005». Представники першого евакуювали жителів окупованих районів, другого – возили воду миколаївцям, коли в місті перестав працювати водогін.
Ми зустрілися із трьома водіями «Електротрансу». Їхнє відрядження тривало майже три місяці – із 20 березня по 15 червня.
Олександр Дзицюк на підприємстві працює четвертий рік, а загалом за кермом – із 1980 року. Він розповідає, що у березні водіям підприємства запропонували долучитися до цієї благородної справи. Участь у ній була добровільною. До Запоріжжя, звідки на Донбас курсували евакуаційні колони, із автобусного парку підприємства на своїх семи машинах вирушило десятеро водіїв. Надлишок членів команди – для зміни один одного при втомі.
– Там нами опікувалися куратори, які допомагали ввійти в курс справ, – каже пан Олександр. – Увесь час відрядження ми мешкали в дитсадку. Крім нас, в Запоріжжі базувалися водії з інших областей. На окуповану територію ми їздили із представниками Червоного Хреста й ОБСЄ. 20-го ми прибули, а вже 23-го, здається, ми вперше вирушили до Бердянська.
Днів за чотири колони поверталися, кілька днів відпочинку – і знов у дорогу. Скільки рейсів здійснили кропивницькі водії – самі не пригадають. Скільки особисто вивезли людей – теж. Проте, згадує Олександр, одного разу колона із 50 автобусів врятувала із пекла приблизно три тисячі жителів тимчасово підконтрольних росії територій.
Найтриваліша поїздка зайняла майже тиждень. У дорогу брали сухпайки, працівники дитсадка збирали бутерброди, термоси із чаєм тощо. Спати доводилося в автобусах. У холодні березневі дні рятували спальні мішки. Інколи рейси затримувалися через те, що ЗСУ саме дали перцю ворогам.
– Коли наші в порту Бердянська підірвали їхній десантний корабель* – ми саме були там, – пояснює водій. – Такий вибух був, що наші автобуси аж підскочили. Ну й почалася в них заворуха – днів зо три не пускали до нас людей.
*24 березня 2022 року українські ЗС знищили ВДК «Саратов».
– Було не стільки страшно, скільки неприємно спілкуватися із окупантами, – відповідає Олександр Андрійович на питання, чи страшно було на загарбаних територіях. – Бо доводилося перетинати багато їхніх блокпостів, і на кожному вони заходили до автобуса, перевіряли документи тощо. Від Бердянська до Василівки (один із ключових пунктів евакуаційного шляху в Запорізькій області) стояло 16 постів.
Легше було проходити їх, коли ми їхали порожніми туди. А коли поверталися із людьми, то… Всіх чоловіків виводили, шикували, перевіряли документи й роздягали, щоб побачити, чи є татуювання патріотичного характеру. Коли знаходили – відправляли до катівень і били, і телефони забирали, і військові квитки показово рвали. Гидко було це бачити! «Деенерівці» були більш бридкими, ніж росіяни. Клянчили цигарки, як волоцюги.
Водій згадує, що автобуси із Кропивницького стали єдиними, яких рашисти пустили евакуювати маріупольців. Під час однієї з таких поїздок наші водії за супроводу ОБСЄ із-під Маріуполя, із села Безіменного, де орки влаштували концтабір, прочекавши чотири доби, забрали невелику кількість маріупольців. Мало, бо, зауважує Олександр, більшість окупанти спрямовували до росії.
– Тяжко було дивитися на них, – зізнається він. – Одягнені – хто в чому, часто з однією валізкою чи сумкою – що встигли прихопити. Складні почуття ми переживали… Але коли перебиралися на підконтрольну нам територію, важко описати, як врятовані реагували на наших вояків: обійми, поцілунки, сльози…
Водій із більш ніж 30-річним стажем Віктор Воротнюк кілька разів пережив обстріл «визволителів». Він розповів про найстрашніший.
– Вирушили ми на Бердянськ. Проїхали наших хлопців, наближаємося до них. Починають падати снаряди: за триста, двісті, потім сто метрів від нас. Я в колоні їхав передостаннім, а в останнього автобуса вже щось починає відпадати. Вибух – і в лобове скло моєї машини прилітає осколок. Заклеїли його червоним скотчем навхрест – ми їхали в супроводі саме Червоного Хреста. Приїхали у Василівку, а там ці орки кажуть, що «то ваші вас обстрілюють». Ага, авжеж… Тривожно було.
Віктор розказує, що за порадами запорізьких колег в дорогу брали прості кнопкові телефони або глибоко ховали свої, бо не раз смартфони ставали здобиччю нелюдів.
– Бувало, доводилося не дуже багато поспати після рейсу, – додає пан Віктор. – Приїхали, поки вивантажилися – вже перша ночі. Ми – в садок, дівчата нам гарячого борщу насипають, раптом дзвінок – о п’ятій підйом, треба їхати. Треба – то й треба. Орки на постах дивувалися, мовляв, вони ще не змінилися, а ми вже знову в дорозі. З часом ми так примелькалися, що нас впізнавали. Телефони вже не особливо й ховали. Дещо на них і вдалося для історії відзняти. І не лише для історії…
Траплялося, не спали цілу добу. Рятувалися гуртовими бесідами й плитками із кофеїном. А згуртованість водіїв допомагала морально.
39-річний Ігор Декусар в «Електротрансі» працює рівно рік.
– Треба ж було взяти хоч якусь участь у війні, – так він пояснює мотиви своєї участі в описаних подіях.
На відміну від колег по парку йому з окупантами довелося поспілкуватися більш тісно: під час одного з рейсів його запроторили до буцегарні.
– Полон – це надто гучно було б сказано, – розповідає він про ту історію. – Мене затримали. Це сталося в червні, коли ми їхали на Маріуполь. Добралися до Мангуша, в нього не пропускали, ми заночували у сусідньому селі. Потім колона рушила у супроводі «поліції». І приводять нас під самий відділок. Завели до нього, забрали телефони й документи. Цілий день тримали нас у коридорі, не дозволяли навіть 
присісти, не давали поїсти й попити. Представники Червоного Хреста телефонували на Женеву. Під вечір нас шістнадцятьох загнали в камеру три на чотири метри. Вже вночі відпустили. А причиною затримання стало те, що переговорники, які організовували евакуацію, нібито не домовлялися про неї із самим Пушиліним**. Тобто, що ми незаконно пробралися на територію «днр». Коли відпускали, погрожували, що наступного разу кинуть за грати.
** Голова бандитського угруповання під назвою «днр».
Після тривалого відрядження водіям надали відпустки. Усім трьом нагородження стало приємною несподіванкою, але всі в один голос твердять, що не нагороди тішать, а те, що доклалися до порятунку людей і наближення Перемоги. І всі як один говорять, що якщо попросять знову виконати таку місію, – погодяться без вагань.
Нагадаємо, «Мені дуже хочеться додому» – двічі переселенка розповіла історію евакуації з Маріуполя
Читайте також: Вони вижили в Маріуполі: “Місто не могли здати. Ми повинні були захищатися і ми це робили”
Ігор Крушеницький, Нова газета