Нещодавно в медійному просторі Кропивницького зʼявилася інформація про необхідність демонтажу пам’ятки монументального мистецтва місцевого значення – «Пам’ятник Пушкіну О. С. – російському поету», розташованої біля ЦДПУ ім.В. Винниченка. Цілком очікувано, ця новина викликала неоднозначну реакцію – від цілковитого схвалення до безапеляційного засудження. Я вирішив поділитися і своїми міркуваннями, чому постало питання про демонтаж пам’ятника Пушкіну? І чи треба це робити?
Навряд чи хтось буде сперечатися, що публічний культурний простір має важливе значення для формування світогляду людини. Саме тому влада будь-якої країни намагається наситити його тими пам’ятниками, котрі ідеологічно працювали б на її користь.
Особливо це виразно видно у ситуації, коли одна країна збройним шляхом приєднує до себе територію іншої. На зміну військовому етапові експансії приходять політичний, соціально-економічний і культурний. Поступово пропагандадає свій позитивний результат: уже наступне покоління жителів підкореної території починає асоціювати себе з культурною спадщиною нещодавнього ворога. Пропаганда має бути системною і повинна супроводжувати людину протягом всього життя: під час навчання, на роботі, в особистому житті, і навіть під час пересування громадським простором. Людині мають розповісти про Леніна у навчальному закладі, вона має ходити по вулиці Леніна, має працювати на заводі імені Леніна, має бачити пам’ятник Леніну, коли відпочиває у парку, бути впевненою, що Ленін створив Україну. Тоді ця людина починає думати, що Ленін – це невід’ємна частина її життя, яке без нього неможливе, а якщо й можливе, то не буде таким добрим, як із Леніним.
Зрозуміло, що Ленін – це умовний приклад: якою універсальною не була б ця постать, вона не здатна ефективно виконати всі пропагандиські функції. Тому поруч із ним у публічному просторі займають місце пам’ятки, присвячені іншим ідеологічно правильним діячам або історичним подіям чи географічним об’єктам. Зауважте і спробуйте відповісти на запитання: чому в нашому місті радянська влада поставила пам’ятник гетьману Хмельницькому, але ніяк не вшанувала пам’ять іншого гетьмана Мазепи? Зазначу, що ні той, ні інший прямого стосунку до міста не мають.
Пушкін – той же Ленін?
І Російська імперія, і Радянський Союз активно маркували українські землі, які потрапляли під їхній контроль. Це не був їхній винахід.Всі імперії, історію яких ми знаємо більш-менш повно, так робили.
Візьмемо за приклад пам’ятник-погруддя російському поету Пушкіну.Його встановили 28 червня 1980 року. Обрання місця для цієї пам’ятки мистецтва диктувалося логікою, бо тогочасний педагогічний інститут із 1949 року називався на честь Пушкіна. Слід розуміти, що саме найменування вищого навчального закладу іменем російського поета стало причиною появи біля нього пам’ятника-погруддя. Це розширює контекст проблеми. Ми маємо говорити не про те, чому цей пам’ятник-погруддя з’явився, а про те, чому педагогічний інститут назвали іменем Пушкіна?
Відповідь на запитання буде однаковою у всіх: бо Пушкін бував у нашому місті, тому таким чином вшанували його пам’ять. Нинішньому жителю міста, світогляд якого сформувався в роки незалежної України, прийняти таку аргументацію важко, бо для нього російська культура є чужою.
Необхідність вшанування Пушкіна шляхом найменування на його честь педінституту не виглядає переконливою. Позаяк на той час російський поет у нашому місті вже був пошанований: у 1899 році розпочалося будівництво Пушкінського училища, на базі якого у радянський періодпрацювала школа №7 імені Пушкіна; була у місті й вулиця Пушкіна. Вочевидь, радянська влада вважала, що Пушкіна не може бути забагато, як і Леніна. Відкидаючи жарти, зауважу: у тому, що ім’я російського поета носив саме вищий навчальний заклад педагогічного профілю, є ідеологічний зміст.
Найменування згаданого училища Пушкінським зрозуміле: будівництво закладу почалося до 100-річчя з дня його народження, а от мотиви надання такого імені педінституту, окрім як ідеологічним мотивом не пояснюються. Чи, можливо, Пушкін має якесь відношення до педагогічного інституту, історії його виникнення? Або, напевно, поетзробив якийсь внесок у вітчизняну чи світову педагогіку? То чому ж його іменем назвали педагогічний виш?
Німецький канцлер Отто фон Бісмарк колись сказав:
«Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники».
Священників у даному випадку ми залишимо осторонь, хоча нині це питання актуальне, а от щодо шкільних вчителів поміркуймо над запитанням:яка роль шкільного навчання у формуванні світогляду та ціннісних орієнтирів людини? Безперечно, одна із ключових. Те що, отримує молода людина під час навчання у школі, а потім у вищому навчальному закладі, є фундаментом її світобачення. А вчитель, який закладає і будує цей фундамент, є ключовою персоною, бо великою мірою від нього залежить,із якого матеріалу відбувається будівництво. Якщо він добре попрацює, переконливо пояснивши дитині, що у 1917 – 1920-х роках радянська влада боролася не з українськими повстанцями, а проти політичних бандитів, чи що під час «Великої Вітчизняної війни» Українська Повстанська Армія складалася з буржуазних націоналістів, котрі тільки й робили, що співпрацювали з фашистами, то ці переконання залишаться з людиною до кінця її життя. Хоча бувають й винятки, але вони не скасовують загального правила.
Де взяти таких добрих вчителів? Вони не народжуються самі, їх треба «виростити» у педагогічних навчальних закладах. Окрім визначеного переліку навчальних дисциплін з відповідним ідеологічним змістом, майбутнього радянського вчителя мав виховувати публічний простір. Навчаючись у педагогічному інституті імені Пушкіна, студент ненав’язливо починав асоціювати себе з російською культурою, представником якої є вказаний поет. Звичайно, не в одному найменуванні справа. Якби не було тотального лобіювання всього російського, то навряд чи мало б значення, чиє ім’я носить навчальний заклад. Але тотальне лобіювання було, і педагогічний інститут імені саме Пушкіна – це вишенька на торті.
У 1992 році педагогічному інституту присвоєно ім’я Володимира Винниченка, але пам’ятник-погруддя Пушкіну залишився. Роботу виконано не до кінця.
Щоб читати Пушкіна, не обов’язково мати в місті його пам’ятник
Чи маємо ми нині демонтувати цю пам’ятку? На моє переконання, так. До всього сказаноговище підкріплю свою позицію ще й такими міркуваннями.
Частина сучасних жителів Кропивницького переважно старшого віку, яка пройшла формування свого культурного світобачення у радянський час, болісно реагуєна перспективу демонтажу пам’ятника Пушкіну. Окрім звичайної симпатії до російської культури, зокрема, творчості Пушкіна, їхні аргументи такі:
– апріорі не сприймають процес демонтажу будь-яких пам’яток, установлених у радянський період, вважаючи їх невід’ємною частиною свого життя;
– розцінюють прибирання з публічного простору пам’ятника Пушкіну як заборону його творчості.(Ось для прикладу декілька коментарів із соціальної мережі Facebook (імен авторів коментарів не вказую з етичних міркувань): «Це вже якась брєдятіна! Росли на його творчості поколіннями, а тепер всьо – врагнарода»; «Да страна должна иметь свою культуру и поэтов, но не нужно забывать и литературную историю а не искоренять ее под выкрики и ситуацию дня»);
– пам’ятник Пушкіну має бути, бо вони виросли на його віршах, і пропонують це робити й сучасному поколінню українців. (З мережі Facebook: «…но выросшие на творчестве Блока, Пушкина, Есенина, Лермонтова – это история и должны это понимать, вы спросите у молодежи кто это вышеперечисленые и читали они их вообще…»;);
– Пушкін – це не лише російська культура, це світова літературна спадщина;
– Пушкін немає жодного стосунку до російської військової агресії проти України. (З мережі Facebook: «Пушкін воскрес і пішов з нами воювати? Путлєру дає ЦУ? Є одним з Бучанських катів?»).
Звичайно, боротися з цінностями прихильників збереження пам’ятника Пушкіна – безнадійна справа, але позиція цих людей важлива, тому її слід спробувати зрозуміти іспростувати якщо не до кінця, то значно її підваживши. Почну по порядку.
Мова йде не про хаотичне і самовільне знесення пам’яток, тим паче їх пошкодження і викидання на смітник. У законодавстві України є чітко прописаний алгоритм дій. Його слід дотримуватися неухильно. Тому подібні коментарі, як, наприклад, «А сносы памятников, повторю, точно как большевики. Без официального решения… Разрушая…», є щодо демонтажу пам’ятника Пушкіна безпідставними. Навпаки, демонтаж пам’ятника-погруддя російському поету у визначеному порядку є запорукою його збереження як предмету культурної спадщини. На моє переконання, саме музей має стати останнім пристановищем пам’ятника Пушкіну.
Переміщаючи Пушкіна з-під педагогічного університету до музейного залу, ми позбавляємо його ідеологічного наративу – маркеру російської культури у місті в центрі України, яка нині бореться проти російських окупаційних військ.
Читайте також: Кропивничанам пропонують демонтувати пам`ятник Пушкіну біля ЦДПУ
Прихильникам творчості Пушкіна слід зрозуміти, що їх не позбавляють літературного спадку цього російського поета. Демонтаж пам’ятника не означає, що заборонено читати його твори, пропагувати їх своїм близьким чи знайомим. Прихильники поета безперешкодно можуть піти до бібліотеки, взяти там книгу з його віршами, якщо є така духовна потреба. Іншими словами, для того, щоб читати Пушкіна, необов’язково мати у публічному просторі міста його пам’ятник. Нині настав час, коли Пушкін повинен перейти з громадського простору Кропивницького, де він має ідеологічне навантаження, у приватний, – де він задовольнятиме естетичні потреби конкретної людини.
Відомий історик Ігор Шевченко колись сказав, що Європа приходила на українські землі у польському кунтуші. Для пояснення своєї наступної думки я перефразую вченого і скажу, що світова культура багато років приходила в Україну через російську. Маючи статус світової і відчуваючи протекторат держави, російська культура певною мірою підмінила собою для українців світову культурну спадщину. Нині інші часи, і ми повинні розуміти, що Пушкін для сучасного українця – це не уособлення світової культури, а лише її невелика частина.
Ну і для того, щоби пояснити хибність аргументу «Пушкін немає жодного стосунку до російської військової агресії проти України», я звернуся за допомогою до президента Російської Федерації Володимира Путіна. У липні 2021 року він опублікував статтю «Об историческом единстве русских и украинцев».
Процитую її фрагмент:
«Убеждён, что подлинная суверенность Украины возможна именно в партнёрстве с Россией. Наши духовные, человеческие, цивилизационные связи формировались столетиями, восходят к одним истокам, закалялись общими испытаниями, достижениями и победами. Наше родство передаётся из поколения в поколение. Оно – в сердцах, в памяти людей, живущих в современных России и Украине, в кровных узах, объединяющих миллионы наших семей. Вместе мы всегда были и будем многократно сильнее и успешнее. Ведь мы – один народ».
Аналітики стверджують, що рішення про початок 24 лютого 2022 року повномасштабного військового вторгнення в Україну Путін приймав одноосібно, опираючись, звичайно, на підтримку частини свого оточення і представників вищого військово-політичного керівництва Росії. Мотиви, які спонукали Путіна розпочати неприховану війну з Україною, містяться у вказаній статті. Це світоглядні мотиви. Це те, як володар Кремля уявляє минуле нашої держави і українського народу. І не просто уявляє, він переконаний, що так воно й було. Що сучасні українські землі – це «російські історичні території», що український народ не існує, його, як і Україну, створили недалекоглядні більшовики у 1920-х роках, що насправді українці і росіяни – один народ зі спільною культурою.Маючи такі уявлення, будучи переконаним, що владу в Україні захопили неонацисти, Путін вирішив відновити «історичну справедливість».
У тому, що Путін думає такими категоріями,є й наша провина. Не здійснивши у 1990-х роках декомунізацію і дерусифікацію гуманітарної сфери й громадського простору, не нівелювавши використання у публічній сфері російської мови, українська влада заклала міну уповільненої дії. Глибинною причиною сучасної війни є культурна амбівалентність України й українців: розмовляючи російською мовою у вищих владних кабінетах, маючи засоби масової інформації російською, навчаючи цією мовою дітей у школах і студентів в університетах, ставлячи російською спектаклі у театрах, залишаючи у публічному середовищі пам’ятники і найменування вулиць, які увічнюють російських діячів, українці демонстрували, що вони – частина російського культурного простору. Цей простір, на думку Путіна, після головної «геополітичної катастрофи ХХ століття» виявився помилково розділений, а помилки, як відомо, треба виправляти. Якби українці, покинувши у 1991 році радянську сім’ю, протягом 30 років чітко демонстрували, що вони – інший народ, з іншою мовою, з іншими традиціями, з окремими історичним минулим, ймовірність війни була б значно меншою. Натомість ми отримали спочатку 2014 рік, коли велика частина мешканців Криму і Сходу України, вихована російсько-радянським історичним підручником і публічним простором, подумала, що вона дійсно один народ із росіянами, а потім 2022 рік, коли Путін вирішив допомогти іншій частині «свого» народу на «російській історичній території».
Читайте також: П’ять причин, чому Пушкін має піти
Позбавлятися колоніального спадку завжди тяжко. Особливо нам,українцям, багато поколінь яких не мали власної держави, яка б оберігала їхній внутрішній світ від агресивних зовнішніх впливів, пропускаючи, як крізь сито, лише позитивні надбання цивілізації.
Минуле важить більше, ніж ми думаємо. Його треба долати. І демонтаж пам’ятника-погруддя Пушкіну у Кропивницькому – один із кроків, який ми маємо зробити на шляху цього долання.
Борис Шевченко, історик