Польща зустріла нас аеропортом у Катовіце. Якось буденно, всі втомлені. Єдине чого хотілося – так це швидше розпакувати речі і прийняти гарячий душ. Звичайні людські бажання після нічної мандрівки потягом та літаком.
Але те, що я побачила по дорозі до готелю, вмить змусило буденність відійти на другий план. Ні, нічого особливого – просто надзвичайно рівна дорога та звукоізоляційні стіни обабіч неї. Пейзаж наче не дуже відрізняється від українського, але сама атмосфера та інфраструктура міста змусили відчути – це Європа.
Катовіце (центр Сілезького воєводства) вважається індустріальним містом – є центром вугільної і металургійної промисловостей. Тут мешкає трохи більше 300 тис. населення – порівняно невелике місто. У 60-их роках комуністи перейменували його на Сталіногруд, але протрималася ця назва не довго – всього 3 роки.
Зрозуміло, що люди, які працюють і заробляють, хочуть жити красиво і затишно. Левова частка доходів йде на підвищення рівня комфорту жителів. І це видно неозброєним оком: рівні дороги, новенькі зупинки та трамваї, велодоріжки та велопарковки, нестандартний підхід в оформленні центральної частини міста. У самісінькому центрі Катовіце знаходяться фонтани, пальми та лежаки. Тобто, у спекотний день (на жаль, Катовіце зустріло нас дощем) кожен може прийти, розкласти покривало і приємно провести час у компанії книги, кави і чогось смачненького. Можна також прийти з ноутбуком чи планшетом і попрацювати, оскільки там є вільна зона Wi-Fi.
Вночі Катовіце світиться. Не як Лас-Вегас – яскраво і звеселяюче, а як будинок доброго господаря, який після тяжкого робочого дня запалює підсвічники (чи світильники) та релаксує. Трамвайні колії ведуть углиб, а дороги мирно посопують приглушеним кольором підсвітки. Комусь вона вказує напрям додому, а когось веде у добре відомі закапелки вулиць, щоб там випити кави і обійняти когось ще не рідного, але вже і не чужого.
Одним словом, вечорами тут хочеться романтики і пригод, навіть якщо на вулиці холодно, а ти одягнений не по погоді. Ці дрібниці просто губляться у відчутті казковості і ледь вловимого запаху стабільності.
Архітектура Катовіце – це окрема тема. Поруч із сірими будівлями у соцреалістичному стилі тут височіє неоренесанс і модерн. По сусідству з затишними кольоровими будинками причаїлися старі і облуплені. З одного боку це трохи засмучує і розчаровує, з іншого – дає розуміння того, що нічого не буває ідеальним. Тільки те, що ти любиш. І тільки до тих пір, поки ти його любиш.
Катовіце залишиться для мене недорозгаданою таємницею. Ти ледь наблизився до відчуття цього міста, але воно від тебе швидко втекло. Туди хочеться повернутися, але не в аеропорт, а просто пізнати найпотаємніші куточки і таємниці, зануритися в перипетії історії, відчути на смак вулиці і мистецькі принади, де тісно переплелися такі різні та водночас уже близькі культури – польська, німецька, єврейська і, можливо, ще чиясь. Але я ж так і недопізнала Катовіце…
Величезна вдячність нашим організаторам – Наталі Ключник – за можливість взяти участь у проекті «Інституційна підтримка – активізація місцевих ЗМІ в місії інформування про реформу децентралізації в Україні». Без них би не було у мене цього чудового досвіду.
А моя с покаяния за Волынскую резню..
А я її не робила. Мій дід-прадід її не робили. Якщо тобі є в чому каятися – кайся.
Во-первых,мы не настолько знакомы,чтобы Вы мне “тыкали”.Во-вторых,о преступлениях украинских националистов мы не можем забывать.Признавая их преступления,мы делаем шаг в понимании поляков.