Сьогодні, 8 липня, у селі Митрофанівка (Новгородківський район) попрощався з військовослужбовцем 2-ої танкової роти 24 ОМПБ, який зник у 2014 році, – Вадимом Рогожкіним. Тіло ідентифікували за допомогою ДНК ще у січні поточного року, але тільки вчора кіровоградський волонтер Вадим Нікітін привіз його додому – у рідне село.
Вадим Рогожкін прожив коротке (у січні Вадиму виповнилося 28 років) і не надто щасливе життя – виховувався бабусею, жили вони бідно, мама з татом розійшлися ще коли хлопчик був маленьким. Незважаючи на те, що провести в останню путь солдата прийшло майже все село та приїхали побратими з різних куточків України, розказати про військового не було кому. Всі знали його як хорошого хлопця, але ніхто так і не розповів яким він був справжнім, що любив, чим захоплювався. Тітка Вадима чесно зізналася, що знала його погано.
«Дитинство було у нього дуже тяжке, дуже бідна у них родина. Доводилося самостійно на ноги ставати. Мама у нього не зовсім благополучна, тому виховувала його бабуся. Коли бабуся постаріла і захворіла – доглядав за нею. Матір тягнув на собі також – по заробітках їздив, служив у армії… Коли прийшла повістка в АТО, мовчки склав речі і пішов служить – не ховався від служби», – розповідає односельчанка Вадима пані Світлана.
«Ніколи він не був помічений ні у сумнівних компаніях, ні у бійках. Добрий хороший хлопчина. Звернешся бувало до нього за допомогою – ніколи не відмовить. Його всі любили і поважали», – розповідає про солдата ще одна його односельчанка.
«Позитивний хлопчина був. Вчився посередньо – на 4-5. Не без того, щоб якась трійка не проскочила, але був дуже старанний, відповідальний, позитивний, поступливий. З усіх предметів найбільше любив історію і фізкультуру», – розповідає вчитель історії, колишній класний керівник Вадима.
Ховали Вадима Рогожкіна за кошти односельчан – держава не виділила жодної копійки на поховання бійця. Обласна влада єдине чим допомогла, так це придбала дерев’яну труну для перевезення тіла з Луганської області – не оцинковану.
«Сільська рада організувала збір коштів. На похорон збирали всім селом – хто чим міг, тим і допомагав: хто грошима, хто продуктами», – розповідає сільський голова Митрофанівки Василь Гурій.
Про те, як загинув військовий точно ніхто не знає. Лише у загальних рисах.
«Ми проривалися через 32-ий блокпост (під Дебальцевим), щоб звільнити наших, які були в оточенні. Десь чоловік 50 було в оточенні. Поки ми проривалися, наших загинуло близько 200 чоловік, згоріло три танка. В одному з них і був Вадим», – розповідає військовий з Тернопільскої області Анатолій, який приїхав на похорон до свого бойового товариша.
До січня 2016 року Вадим Рогожкін вважався безвісти зниклим. Після того як було зроблено експертизу ДНК, тіло військового ще півроку не було кому забрати з кладовища безіменних солдат у Старобільську (Луганська область). Як розповідають колишні побратими Вадима, куди вони тільки не зверталися з проханням про перепоховання Вадима, але це не давало жодних результатів.
«Тільки після того, як ми вийшли на Вадима Нікітіна, щоб він допоміг перепоховати хлопця – справа зрушила з мертвої точки. За два тижні рештки хлопця привезли додому і поховали», – розповідає військовий, побратим Вадима, Олег.
Опускали труну з хлопцем у могилу на краю кладовища під приглушені ридання односельчан, які принесли з собою купу квітів – звичайних сільських соняхів, ромашок, троянд, майорів. Смерть молодих – це завжди велика трагедія. Але коли ти молодий, ти захисник, ти герой, і незаслужено забутий державою – це подвійна трагедія.
Спи спокійно, Вадиме. Нехай земля тобі буде пухом.
Довідка. Вадим Рогожкін народився 10 січня 1988 року в Миколаєві. У 2001 році родина переїхала в село Митрофанівка до бабусі. У 2006 році Вадим закінчив Митрофанівську школу, вступив до Олександрійського профтехучилища, де здобував спеціальність будівельника. Після навчання проходив службу в ЗСУ, згодом працював будівельником. У жовтні 2014 році був мобілізований у 2-у танкову роту 24 ОМПБ, загинув цього ж року під Дебальцевим.
