Коли майстра електричних мереж з Голованівська Миколу мобілізували для участі в АТО, він узяв з собою улюблену книгу, яку потім завжди тримав при собі – «Кобзар» Тараса Шевченка.
Взагалі-то Микола чудово знається на поезії Шевченка, може по-пам’яті цитувати вірші Кобзаря, влучно прив’язуючи написані сотні років тому рядки до подій сьогодення. В армії Микола взяв собі позивний Кобзар, таке ж ім’я отримав бойовий «ЗіЛ» із зенітної гарматою в кузові, водієм якого він служив. В бою під Дебальцевим в зенітну установку поцілив ворожий танк. «Кобзар» на колесах знищено, книга-«Кобзар» згинула без вісті, водієві-Кобзарю пощастило вижити лише якимось дивом…
Про свої пригоди на війні старший сержант 30-ї окремої механізованої бригади з Новоград-Волинського (Житомирська область) Микола К., – студент четвертого курсу Центру заочної та дистанційної освіти Кіровоградського національного технічного університету, розповів, коли приїжджав до навчального закладу здавати минулу зимову сесію, яку тоді пропустив із зрозумілих причин.
Двадцять років тому Микола вже служив в армії. Спочатку один рік строкової служби, потім – контракт на три роки. РВСП: ракетні війська стратегічного призначення, окремий батальйон бойового забезпечення, рота охорони і розвідки. Звільнився з лав армії у 1999 році. Під час мобілізації наприкінці серпня 2014 року у військкоматі вирішили зарахувати Миколу до зенітного підрозділу. Так вчорашній майстер електричних мереж став водієм зенітно-артилерійського взводу 2-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.
До речі, весь той взвод – 27 чоловік разом з командиром, – було сформовано з кіровоградців, мобілізованих із різних районів області. Склад взводу: чотири відділення, тобто чотири «ЗіЛ»-131, оснащених зенітною гарматою ЗУ-23-2. Екіпаж зенітки на колесах – по шість військових: командир відділення, водій, навідник, далекомір, два номера заряджаючих.
Кожному авто екіпаж підібрав власне ім’я. Як вже згадувалось, Микола свою машину назвав на честь Тараса Шевченка. Замість номерів на бамперах цього «ЗіЛу» написали «Кобзар», на водійських дверцятах всім відділенням намалювали портрет Тараса Григоровича (замість пензлів використали фільтри від цигарок).
Крим
– Минулої осені ми стояли на тимчасовому кордоні між Херсонською областю та Кримом, – розповідає Микола-Кобзар. – Чаплинський район, прямо навпроти заводу «Титан», що в Армянську. Ми разом з прикордонниками та десантниками контролювали міст, єдину дорогу, якою можна проїхати через озеро Сиваш. Бо Сиваш – мертве озеро, як болото. Вода то з’являється, то зникає. По ньому жодна техніка не пройде, потоне. Тому там немає іншого шляху, як через міст.
Зенітні розрахунки несли бойове чергування, здебільшого, полювали не безпілотники (БПЛА). Вони з’являлись в небі над нашими позиціями десь раз на тиждень, тоді ми по ним стріляли. Одного разу прапорщик збив БПЛА, обломки впали прямо на прикордонників. Ті навіть подумали – на них падають осколки снарядів, поховались у бліндажі…
Наша головна зброя – зенітна гармата ЗУ-23-2 в кузові автомобіля. Калібр 23 міліметра, 2 стволи, скорострільність 2500 пострілів за хвилину. Але зенітка – зразка 1957 року, керування повністю ручне. Проти безпілотників, піхоти, легкоброньованної техніки ще можна застосовувати, а проти сучасної авіації, проти реактивних літаків, гвинтокрилів, звичайно, ні. Будь-який бойовий гвинтокрил нас помітить раніше, ніж ми його. І візьме на приціл раніше, ніж ми його побачимо. У нас, зенітників, навіть була така приказка: якщо ми стріляємо по гвинтокрилу, то значить, він по нас вже вистрілив та промахнувся…
Хоча проти піхоти та мінометників ефективність такого бойового автомобіля з зенітною гарматою дуже висока. Єдиний недолік – дальність стрільби. Розривний осколково-фугасний снаряд вибухає через чотири секунди після пострілу, тому дальність використання гармати становить не більше двох з половиною кілометрів. Але потужність снаряду так, що можна на деякий час зупинити танк! Якщо бити прямою наводкою по танку, то мощі його двигуна не вистачає протидіяти енергії вибухів. Але не надовго. Боєкомплект швидко закінчується: короб містить лише 50 снарядів, на кожен з двох стволів тільки по одному коробу. Треба дуже часто перезаряджати…
На кордоні з Кримом ми стояли десь місяця чотири протягом минулою осені-зими. Майже кожного дня – в режимі повної бойової готовності зенітних відділень. Вважали, в будь-який час може бути атака з боку Криму. Там же у окупантів і авіація була. До наших позицій не долітали, але лякали: пролітали недалеко від тимчасового кордону. Досить часто окупанти робили провокації: вночі включають світло і йдуть на нас колоною техніки. А метрів за 100 до тимчасового кордону повертають назад. Можливо, розраховували, що ми першими почнемо стріляти…
Дебальцевське пекло
В січні 2015-го нас перекинули з Херсонської області під Дебальцеве. Чотири зенітні відділення базувались в Артемівську, а на бойові завдання виїжджали до навколишніх населених пунктів, які ворог намагався взяти, щоб перерізати трасу до Дебальцевого.
Селища Логвинове та Луганське ми боронили на передовій чотири дні. Зазвичай, одна з зеніток нашого відділення прикомандировувалась до іншого бойового підрозділу. Постріляли – переїхали на нову позицію (старе місце дуже швидко вираховували та обстрілювали) – знову постріляли. Якщо в небі з’являвся БПЛА – стріляли по безпілотниках. Збивали – не збивали, то хоча б заважали їм шпигувати проти наших військ, як тільки починаємо стріляти в їхньому напрямку, вони «тікають», не встигають знімати наші позиції. Також «працювали» по піхоті та мінометним розрахункам ворога, а коли проти нас пішли танчики, то вже ніяк…
Цей бій був 12-го лютого. Ми відстріляли три чи чотири пари коробів по піхоті. Машина з заведеним двигуном, двері відкриті, я слухаю команду дублера: їхати вперед, чи назад. Стріляємо з пагорба. Відстріляли боєкомплект – спускаємось вниз на перезарядку. Зарядили – я вивожу машину нагору, знову б’ємо по позиціям ворога. І так постійно: вперед – назад, вперед – назад. Коли в мій «ЗіЛ» влучили, я навіть не зрозумів, що трапилось?..
Машина стояла в низині, командир подав команду екіпажу розосередитись і подивитись по колу, чи не оточує нас ворожа піхота? Чи вони залягли, чи відійшли, чи, може, з іншого боку нас обходять – тоді розвернутися та лупити в той бік. Один боєць каже: піхоти немає, а з «зеленки» на нас танчики пішли. Тут біля нас два вибухи мінометних мін: один біля БТР, другий – ближче до моєї машини. Це міномет показав танку, де ми знаходимось і танк влупив по моєму «Кобзарю» прямою наводкою… Були б зачинені двері, мене б розмазало по кабіні, а так тільки викинуло вибуховою хвилею на землю. Прийшов до тями, хотів повернутися до машини, а боєць з мого відділення затягнув мене за БТР та каже: машина без кузова і без коліс вже нікуди не поїде. Так, пощастило, що нікого з наших на той момент не було в кузові за гарматою.
В том бою, слава Богу, ніхто з нашого взводу не загинув, але дві зенітки ми втратили: «Кобзаря» та «Марго». «Марго» на третій день знайшли за селом Луганське, без коліс, прострелену, та притягнули на базу. А рештки «Кобзаря» там і залишились…
Коли вже втратили зенітки, надійшла команда відходити своїми силами. Ми пішки відходили, слідом за двома БТР, разом з 79-ю бригадою. Відійшли метрів за 300, і тут побачили, що той ворожий танк поцілив в наш Т-64, позивний «Дельфін». «Дельфін» прикривав наш відхід. Хотів дістати того танчика, що виїхав із «зеленки», та через перепад висоти дороги не міг стріляти. Т-64 тільки виїхав на пагорб, так відразу в нього і влучило. Пряме влучання. І ще 13 вибухів після того – боєкомплект підірвався. Так шкода їх, ніхто з хлопців не вцілів…
Поранення
Я навіть не здогадувався, що отримав контузію, тому що раніше нічого подібного зі мню не траплялось. Коли вийшли на базу в Артемівськ, почав відчувати сильні головні болі, очі боліли, слух майже пропав. До 18-го числа ще якось терпів, а коли вже і говорити не зміг, бо коли починав розмовляти, як хтось наче молотом по голові бив, тоді вже звернувся до медиків. Дали пігулок, якісь уколи, після них відразу заснув, бо до цього майже п’ять діб через головну біль не міг спати.
В артемівській лікарні виписали направлення на Харків, звідти – на Чернігів, потім – в Кіровоград. Вже маже місяць по госпіталях кочую. Що кажуть лікарі? Кажуть, все буде добре. Закрита черепно-мозкова травма, стрес, але в перспективі – все буде добре. Я вже розмовляю, майже, як до контузії. До цього говорив дуже повільно, якщо б ми тоді спілкувалися, у вас би плівки на диктофоні не вистачило (посміхається). Скоро випишуть з госпіталю, пройду реабілітацію, потім – військово-лікарську комісію, лікарі подивляться, комісувати мене, чи як. З іншого боку, кажуть, тих, хто відслужив сім місяців, демобілізують. 22 березня буде рівно сім місяців, як я пішов служити, то, мабуть, підпадаю під демобілізацію.
Сесія після війни
У вересні минулого року в університеті була установча сесія для заочників, але я її пропустив. Ми тоді в Луганській області трохи воювали. Потім нашу частину відправили в Миколаїв на переформування, видали нову техніку замість побитої, доукомплектували батальйон людьми і направили до Херсонської області. Біля Криму ми стояли, майже як в тилу. Так, тимчасовий кордон з окупантами, але активних бойових дій не було. Я просив командира надати мені відпустку на час зимової сесії, але не відпустили. Армія є армія. Якщо пропускаєш з поважних причин сесію, треба або переносити її на інший час, або брати академічну відпустку на рік. Спасибі декану заочного факультету (мається на увазі керівник Центру заочної та дистанційної освіти КНТУ Олександр Лізунков – прим.), що миттєво відгукнувся, допоміг оформити перенесення сесії, і я все ж таки продовжую навчання зі своєю групою. Зараз, хоча і з запізненням, я склав зимову сесію, літню вже буду здавати разом з усіма.
Записав Олександр Виноградов.