Елізабет Давідян приїхала до Кропивницького заради театру. Легендарний Театр корифеїв був для молодої дівчини мрією, залишається й досі, але «з приміткою».
Ви могли бачити Елізабет у ролі Герди, Ружі, Попелюшки та Королівни, а також у постановках «Бондарівна» та «Ханума». А ще саме Елізабет «шляхетно старіє» у промо-ролику до документального серіалу «Баба Єлька».
По завершенню театрального сезону Перша електронна газета поговорила з актрисою про її особисту історію, про те, чи збирається пускати коріння в Кропивницькому і, звісно, про театральне закулісся та її головну роль в прем’єрній виставі «Перед волею», якою театрали закривали сезон 29 червня.
«Коли я їхала в Кропивницький, то думала, що тут – рай»
Елізабет народилася у сім’ї вірменина і українки, її родичі – біженці з Азербайджану – покинули рідне місто Мінгечаур у 80-х і оселилися у маленькому містечку Василівка на Запоріжжі. Вірменської мови Елізабет не вивчала, зізнається: досить довгий період її не дуже цікавила історія роду. Натомість дівчина ще з дитинства марила театром. У шкільному віці Елізабет прийшла до театральної студії, і саме тут мала змогу відчути себе “собою” та проявлятися, на відміну від школи.
Закінчивши Запорізький національний університет (кафедру акторської майстерності), Елізабет почала активно шукати «свій» театр. Якось її хлопець дивився в Ютюбі тревел-шоу, в якому йшлося про Кропивницький та Театр корифеїв, і запропонував коханій спробувати себе в Кропивницькому.
“Я їхала у Кропивницький і думала, що тут рай. Це ж колиска професійного театру! Тут жили і творили корифеї! Тут так затишно, така архітектура! Коли мої нові знайомі кропивничани скептично реагували на такі компліменти місту, я казала: «То ви ще в Запоріжжі не були! Тут, у Кропивницькому, просто казка!». Захвату вистачило приблизно на рік і після казки почалася драма. Не відразу зрозуміла, що тут можна зануритися в умовний «Кіровоград» (маю на увазі ручну систему управління, домовленості, розподіл сфер впливу) і зараз переосмислюю весь пафос і захоплення, з яким жила деякий час. А ще по-іншому почала ставитися до рідного краю – стала цінувати те, що втратила. Для цього слід було пожити далеко від дому, адаптуватися в новому колективі, пережити страх бути неприйнятою і незатребуваною…”, – розповідає Еля.
Співбесіду в Театрі корифеїв проводив тодішній режисер Євген Курман (він, до речі, відразу попередив молоду актрису, що зарплата в Театрі корифеїв найгірша в Україні). Згодом Елізабет пройшла конкурс і отримала свою першу роль – веселої мишки у дитячій виставі «Всі миші люблять сир».
Переїхавши до Кропивницького, Елізабет та її хлопець Данило почали… хотіти тут жити, взявши участь в одноіменному шоу, головним призом в якому була однокімнатна квартира. Квартиру вони не виграли, тут жити не перехотіли, тож житло почали знімати.
“Скажу чесно, було дуже важко.
Після того, як ми залишилися без заробітку у рідному місті – я отримувала зарплату у сім тисяч гривень, чотири з них ми платили за квартиру, на решту треба було якось прожити місяць.
Та й зараз щоб працювати в театрі, я знайшла собі ще одну роботу”, – зізнається Елізабет.
Після ролей у дитячих виставах Елізабет несподівано для неї самої затвердили на ролі в дорослих – драмі «Бондарівна» та комедії «Ханума», які стали перлинами сезону 2022 року.
“Для мене це був шок. Коли режисер Сергій Павлюк на «пробах» дав читати головну роль Тетяни, я трохи почитала і зупинилась, бо думала, він скаже “досить” і дасть комусь наступному. А він такий: “читай-читай”. Я не могла повірити, я ж новачок! Було, що навіть думала відмовитись, бо ж не заслужила такого щастя і є кращі за мене. Згодом мене затвердили ще й на роль Сони у виставі «Ханума». До речі, це перша і єдина роль, якою я задоволена. До того я ніколи не грала в комедії, але в ролі Сони я почала відчувати кайф від процесу. Павлюк Сергій Миколайович – чудовий режисер”.
Із 2022 року рідне місто Елізабет тимчасово окуповане росіянами.
«Тоді рухнув мій фундамент – базове відчуття безпеки. Брат, маючи інвалідність, пішов добровольцем у ЗСУ. Мій дім забрали росіяни… Загалом історія з окупацією Василівки резонує з тим, що пережили мої рідні багато років тому під час війни в Карбаху. Зараз я, як і мій тато у своїй молодості через війну, не можу поїхати додому через клятих росіян. Моя хата стоїть понівечена і не зрозуміло, хто в ній живе… Найболючіше для мене – я не можу сходити на кладовища до своїх рідних. З бабусею Гоар (Галею), яка померла в окупації, я не змогла навіть попрощатися. Я не встигла ще стільки всього…», – ділиться емоціями Елізабет.
Звісно, життєвий досвід Елізабет використовує у своїй роботі. Вона каже, що вдячна усьому, що з нею трапляється, трансформуючи це у досвід, який може бути корисним на сцені. Звісно, не враховуючи досвід, пов’язаний із скандалами навколо керівництва театру.
“Я завжди була переконана, що ненавидіти – це погано, що любов може перебороти будь-яке зло. Війна порушила ці переконання. Промінцем світла залишилась творчість – театр. Але і тут не все гладко, а особливо відколи почалися перипетії з “директорським кріслом”: незаконне звільнення В’ячеслава Вандрашека і призначення Сергія Корнієнка. Згодом Корнієнку висунули підозру в хабарництві, потім призначили нового – Євгена Лавренчука. У театрі почали з’являтися представники від різних “вищих” сил. Театр корифеїів все частіше почали асоціювати зі скандалами, а не з блискучими прем’єрами. І це, звичайно, впливає на колектив. Я часто використовую фразу Василя Стуса «терпи-терпи, терпець тебе шліфує» і це тримає мене вже майже рік. Ми з колегами чекаємо справедливості, а особисто я чекаю на повернення В’ячеслава Вандрашека”.
– Елізабет, навесні вийшла заставка до документального серіалу «Баба Єлька», де ви стали обличчям серіалу. Коли ви йшли на зйомки, ви знали, яким приблизно має бути результат? Чи не страшно було «старіти» в кадрі?
“Я пам’ятаю, як Катя (режисерка) сказала спершу сісти, перед тим як увімкнути відео, де моє обличчя, як виявилося потім, поступово вкривається зморшками… Я була у захваті, це настільки естетично, я б хотіла бути такою у старості, як мене побачила команда проєкту. Щодо самого проєкту «Баба Єлька», то мені так шкода, що моє усвідомлення важливості пізнання свого коріння прийшло до мене дуже пізно. Це дуже важливо: зберігати спогади про минуле, пізнавати його через наших попередників, щоб розуміти хто ми є, звідки ми й про що ми!
До 2021 року мені хотілося вирватися з Василівки. У 2021 в березні померла бабуся Таміла, у квітні – тато, влітку – дідусь і рідний дядько. Однозначно у мене відбулася переоцінка цінностей і життя. Я почала частіше приїздити додому, навідуватися до іншої бабусі, до рідних. Почала складати своє генеалогічне дерево, вчитися у бабусі в’язанню, розпитувати про рідних і спогади. Я тільки тоді збагнула, що мої рідні і їх історії – це моє “я” теж! І що моя Василівка теж дуже чудова, комфортна і затишна. Це мій дім, місце сили.
Ось як зараз згадую, коли мені тато інколи щось розказував про Мінгечаур (його рідне місто, в якому він народився) – мені було геть не цікаво. Тепер я така зла на себе за це…”.
«Російські ракети відкрили мені очі»
“До речі, ви запитували, чи не володію я вірменською. У дитинстві у мене звичайно була цікавість до вірменської мови. Але цей час випустили, а далі цікавість зникла. І я розумію прекрасно, чому – через тотальне зросійщення. «Навіщо вчити українську мову, якщо є одна – російська, якою всі навколо розмовляють. Людина розумна розмовляє мовою інтелігенції, а це – російська», – таким було моє “культурне” середовище, в якому я виросла. На жаль, і усвідомлення важливості говорити в Україні українською мовою (абсурдно звучить, не розумію де були мої мізки раніше?) прийшло до мене лише після повномасштабного вторгнення. Раніше попри повну підтримку України в 2014-му я все одно несвідомо продовжувала толерувати русскій мір, на кшталт: «мистецтвовнєпалітікі», «какаяразніца» і таке інше…
Та краще пізно ніж ніколи – російські ракети відкрили мені очі. Через цю тотальну травмованість, відчай, руйнування і біль я прийшла до усвідомлення себе українкою. Мені дуже соромно, що це не сталося раніше, але я точно знаю, що мої діти не говоритимуть мовою терористів і вбивць, не знатимуть, що таке комплекс меншовартості, не будуть страждати від білінгвізму, знатимуть історію свого роду і своєї країни”.
– Виходить, ви якоюсь мірою навіть війні і скандалам вдячні?
“Так, але лише усвідомленню істини і тотальній переоцінці цінностей….
А на останок хочу подякувати глядачам. Попри весь бруд і політику навколо театру, попри скандали, у нас є наш глядач, який все розуміє, підтримує акторів і театр, підтримує здоровий глузд і творчість. Мені, як актрисі, яка працює в такий непростий для театру час, дуже важливо розуміти, що є громадська підтримка і ми не одні. Я ціную людей, які ходять в театр, адже без глядача театру не існує. Без глядача наша робота даремна. Я вірю, що все буде добре”.
Звісно, ми не могли не запитати в Елізабет про її враження від вистави «Перед волею», яка зібрала чимало діаметрально протилежних відгуків – від “що це було?” до “ге-ні-а-льно!”. Елізабет сказала, що ця тема для неї болюча і…відмовилась коментувати свою роль Орисі.
Ім’я моєї співрозмовниці має казкове походження. Її назвала мама на честь героїні казки Ганса Христіана Андерсена “Дикі лебеді”. Така “казковість” простежується і цій тендітній актрисі: довге хвилясте волосся, великі очі та віра в перемогу добра над злом. Віримо в це і ми разом із нею.
Нагадаємо, “Ми не чуємо і нас не чують”. Колектив Театру корифеїв заявив про недовіру до адміністрації театру
Читайте також: Облрада залишила на посаді директора театру Сергія Корнієнка, взятого на хабарі