О пів на одинадцяту вечора в будинку Сосуліних пролунав телефонний дзвінок. Яна глибоко вдихнула, не передчуваючи нічого лихого, взяла слухавку. Згодом будівлю пронизав здавлений крик. Білява жінка повільно опустилася на диван, з відчиненої кватирки подув теплий червневий вітер. Кажуть, зачинивши двері, Бог відчиняє вікно.
З п’ятдесятирічною Яною Сосуліною ми зустрічаємося через два місяці після того, як їй повідомили про загибель сина, Владислава Савельєва, пілота винищувача Міг-29. Зустрічаємося, аби записати життєпис Владислава й таким чином зберегти пам`ять про того, хто навічно залишився в небі, аби ми могли ходити по землі.
«Владик був дитиною, яку я виборювала з самого моменту вагітності. На третьому місяці вагітності мені під час лікарського огляду порадили зробити аборт, оскільки в медиків з`явилася підозра на онкологію, яка несумісна з народженням дитини. Пізніше виявилося, що це був звичайний токсикоз. Коли ходила вагітна, мені здавалося, що всі люди навколо найкращі, я всім посміхалася, земля здавалася світлою, і син народився таким самим. Сонячним, світлим, харизматичним. Він ріс самостійним. З трьох років його супроводжувало кредо «Я все сам». В п`ять років він вже без нас з чоловіком ходив у магазин за покупками. В школі легко давалися іноземні мови – англійська, французька, німецька. Спортом займався, бейсболом, футболом, навіть певний період боксом. Йому ніколи не сиділося на місці, постійно треба було десь по-хорошому «влізти». Його якось відправили на олімпіаду з хімії, а він там переміг без всіляких зусиль. Тоді ми задумалися над тим, що він, скоріш за все, буде фармацевтом. До дев`ятого класу і він ніби не був проти, а потім…»
14-річний худорлявий хлопець тримає в руках принесений татом компакт-диск з відеозаписом військового авіашоу. Гул Міг-29, сотні тисяч глядачів, професійні пілотажні групи. Пізніше він щовечора сідатиме за перегляд диска, знову й знову його єство повертатиметься до залізних бойових птахів. Так в душі хлопця поселилося небо.
«Після чергового перегляду того відео він сказав мені, що буде льотчиком. Я розуміла, що до цього все йшло. Тут все збіглося, і його характер, і те, що ми з його татом служили на військовому аеродромі, він там змалечку бував. Ніхто не суперечив йому».
Однак професія військового льотчика на той момент поступово втрачала актуальність. Батько хлопця порекомендував йому вивчитися на вертолітника, в цій професії він вбачав стабільне майбутнє для сина.
«Владик готувався до вступу в Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба. Так склалося, що за результатами ЗНО не добрав три бали, необхідних для вступу. Аби не втрачати рік, він вступив у військовий коледж сержантського складу – підрозділ університету імені Кожедуба. Жив у гуртожитку разом з татом, який перевівся в Харків. Владик вступив до університету 2014-го, на спеціальність «Пілот винищувача МіГ-29». Як він і мріяв, власне. Його призначили командиром відділення, потім командиром групи й старшиною курсу та факультету».
Військова служба хлопця в авіаційній бригаді в Івано-Франківську проходила без значних проблем, однак фізичне навантаження давалося взнаки. На другому курсі навчання у Владислава почалися перші польоти.
«Літак не відразу йому дався. Син різкий, а ця справа вимагає легкості. Він мені постійно телефонував, переживав, що в нього нічого не виходить. Самостійно без інструктора він не міг вилетіти. Приблизно місяць це продовжувалося. А потім я порадила йому написати рапорт на списання. Того ж вечора йому все вдалося».
У 2019-му році Владислав закінчив університет з червоним дипломом, а у червні 2021-го його відрядили на навчання в США.
«Там на нього чекали звичайні, не бойові літаки, звичайний навчальний центр. Син вкрай розчарувався в той момент, тому що в нього за плечима вже була зона АТО, куди він літав після випуску з бойовими чергуваннями. В нього вже були бої, бажання йти далі, а це все для нього було як падіння згори вниз. Навіть тамтешній інструктор писав, що коли до нього прийшов Влад, йому було соромно, тому що в цього хлопця було більше знань і досвіду, ніж в нього».
Після початку повномасштабного вторгнення росіян на територію України Владислав захотів повернутися додому й захищати рідну землю разом з побратимами. Однак отримав заборону. Навчальна програма була розрахована на два роки.
«На момент цієї відмови загинули п`ятеро його одногрупників. З кожним разом йому ця ситуація все важче морально давалася. В розмові з товаришами зі своєї бригади в Івано-Франківську просив їх, щоб не знищили усіх росіян до його повернення. Просив, щоб йому залишили. Сором відчував, що він сидить за кордоном, здоровий, з досвідом, і не приносить користь своїй країні.
6 квітня 2023 року Владислав повернувся в Україну. Через тиждень свого перебування вдома став на захист України.
«За тиждень пройшов всі необхідні комісії, зібрав всі документи. Він дуже поспішав туди. Одразу ж попросився на бойові чергування в Бахмут. Здійснив сім бойових вильотів. За п’ять днів до загибелі знищив «Орлан», безпілотник, який досить складно збити з літака. Восьмий бойовий виліт сина став останнім. Командування попередило його, що через велике фізичне навантаження повторний політ може бути небезпечним. В нього запитали, чи він усвідомлює, що робить, відповів ствердно».
Владислав повертався з бойового завдання, коли у кабіну влучила ракета. Рідним кажуть, що він не встиг нічого відчути – все сталося миттєво.
«За день до цього я, невістка Люба та онучка Кіра провели дуже щасливий і теплий день. Онучка купалася в фонтанах, ми веселилися в цілому. Першого числа якраз був День захисту дітей. Другого числа я готувалася до пікніка. Хотіли наступного дня разом з Владиком зібратися всією сім`єю, посидіти в родинному колі. Весь день якось так неспокійно було. Ввечері зателефонував чоловік, сказав, що літак Владика збили. Я так кричала. Ми живемо на восьмому поверсі. Пізніше люди казали, що чули крик навіть у сусідньому будинку. Я до останнього сподівалася, що він катапультувався чи його взяли в полон. Але ні… Його тіло знайшли на землі».
Пізніше, від батьків дружини сина Яна дізналася про те, що Владислав розпорядився після смерті кремувати його тіло та розвіяти прах над норвезьким фіордом.
«Він асоціював себе із вікінгами, навіть чимось був схожий. Ще бувши офіцером, завів собі бороду. Побратими називали його Nomad (англійською – кочівник). Так і було, він жодної хвилини свого життя не просидів на місці. Мріяв побачити норвезькі фіорди, це вузькі й довгі затоки зі скелястими берегами. Навіть почав збирати спорядження для поїздки. Після кремації частину його праху поховали на Далекосхідному кладовищі, щоб була можливість прийти до нього й побути поряд. З рештою вчинимо так, як хотів Владик. Нині розв’язуємо це питання».
Батьки воїна наклеїли на машину плівку з позивним сина та назвою його бойового літака. Тепер вони завжди подорожують разом.
Молодший брат Владислава Сашко захотів стати військовим льотчиком. Вступив та навчається у тому ж університеті імені Кожедуба в Харкові.
Для дворічної Кіри тато залишився в дитячих, але від того, мабуть, найсильніших спогадах.
Ескадрилья США, в якій навчався Владислав, носить шеврони з прапором України, на яких написано його ім`я. Для них українець-вікінг, який відправився боронити рідну землю, став незабутнім прикладом людської мужності.
Сьогодні, 14 серпня, сину, батьку, чоловіку, пілоту винищувача Міг-29 Владиславу Савельєву мало б виповнитися 27 років. Сьогодні, в 537-день війни, яка триває дев`ять років.
Сьогодні, як і щодня, маємо пам’ятати й вшановувати пам`ять тих, кого вбила країна-терорист –росія.
Легких хмарин і вічного польоту тобі, воїне!
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, Цибулівський кіборг Вадим Федоров: Я завжди відчував, що в мені тече козацька кров
Читайте також: «Домовий» Бахмута: історія життя та смерті воїна з Кіровоградщини