Литва регулярно приймає на реабілітацію українських військових. До одної із цих груп у листопаді потрапив військовий Микола Нікітін із Кіровоградщини.
Про те, як литовці цінують свою історію, поважають військових, недолюблюють росіян та як приймають українських АТОвців на реабілітацію Першій електронній розповів військовий із Кіровоградщини Микола Нікітін.
Історію боротьби Миколи Нікітіна за Україну Перша електронна розповідала у матеріалі, який виходив трьома частинами:
У зоні АТО Микола Нікітін отримав контузію та пошкодив спину під час падіння з автівки. Один із військових, який повинен був летіти у Литву, не зміг цього зробити, тож Миколі випала нагода пройти реабілітацію у литовському центрі реабілітації. Цей центр не перший рік співпрацює з Україною. Щороку на реабілітацію у місто Друскінінкай їдуть шість військових. Цьогоріч щасливу путівку отримали троє військових з Харкова, двоє з Дніпра та один із Кіровоградщини.
«Перш ніж поїхати, я відправив їм епікризи. Наступного дня мені дали відповідь, що мої проблеми зі здоров’ям у компетенції цього медзакладу», – каже Микола.
У почесному литовському консульстві у Дніпрі Миколі швидко оформили візу і разом із п’ятьма іншими АТОвцями він полетів у Литву.
Перші кроки на литовській землі
Військові прилетіли до Вільнюса, де їх зустрів волонтер, командир роти литовських стрільців, учасник добровольчої армії, яка зараз там формується.
«У нас зараз тільки думають створити таку армію, а там вона уже формується. Там є регулярні війська (контрактники) і є добровольча армія, куди приймають громадян з 18 до 60 років, які пройшли строкову службу», – говорить Нікітін.
Рамунас добре спілкується російською, яку вивчив спеціально для роботи з українськими військовими. Він супроводжував наших АТОвців увесь час перебування там і організовував культурну програму. Рамунас за час перебування українців у Литві став для них справжнім другом і поводирем – не полишав гостей ні в центрі реабілітації, ні на екскурсіях.
Отож, волонтер зустрів військових у аеропорту і повіз у містечко, яке стане для них домом на наступні 28 днів. І перше, що вразило Миколу в Литві – дороги:
«Їде автомобіль і чутно лише шум колес. Там три смуги і жодної ямки. Коли під’їжджали до містечка, Рамунас попередив, що зараз буде погана дорога. Каже: «Тепер ваші дороги». Але і там жодної відкритої ями – ямковим ремонтом все вирівняно. А ми відповідаємо: «Ні, це не наші дороги – це наші найкращі дороги».
Друскінінкай – домівка на 28 днів
Реабілітацію група АТОвців проходили у військовому реабілітаційному центрі у Друскінінкаї. Це курортне місто на півдні Литви, самостійна адміністративна одиниця, яка входить в Алітуський повіт. Воно розташоване за 129 км від Вільнюса, за 128 км від Каунаса і за 42 км від Гродно. На автомобільному переїзді між Друскінінкаєм і Гродно проходить державний кордон, що розділяє Білорусь і Литву. У місті сфокусовані бальнеологічний, грязьовий і кліматичний курорт. Військовий реабілітаційний центр, який розташований у місті Друскінінкай, приймає українських військових з вересня 2014 року. Всі витрати покриває приймаюча сторона.
«Я лікувався в госпіталях, тому готувався до поїздки – взяв із собою кип’ятильник, рушнички, чашку, ложку. Але нічого з цього мені не знадобилося, адже в кожній так званій «палаті» було все необхідне для життя. Чайник, ноутбук, телевізор, посуд, рушнички, капці – все що треба було».
Приїхали військові у п’ятницю ввечері і до повноцінних процедур, які планувалися на понеділок, у гостей було багато часу, аби познайомитися із місцевістю. Реабілітаційний центр знаходиться біля соснового лісу, поряд – озеро:
«Ми пішли прогулятися по лісу і побачили там заасфальтовані доріжки. Я спочатку здивувався, навіщо там асфальт, а потім побачив знак «велодоріжка». Там у лісі облаштована можливість велопрогулянки. Також освітлення дуже хороше. І вражаюча чистота – багато урн і ніде не валяються ні недопалки, ні стаканчики… Нічого».
Експрес-курс для українських військових
Передбачений період реабілітації – 28 днів.
До кожного пацієнта тут індивідуальний підхід, незалежно від національності (у центрі також лежали литовські військові). Микола Нікітін каже, що лікарі постійно підходять, цікавлять самопочуттям.
Спочатку лікар оглянув військових, потім призначив фізпроцедури (прогрівання, масажі, грязьові ванни, гімнастика звичайна і водна) у залежності від діагнозу. У спеціальній книжечці позначили час процедур – щоб все було чітко. І найперший етап реабілітації – розмова із психологом:
«Психолог підготовлений за стандартами НАТО. Він веде у кімнату, де є масажне крісло з підігрівом, телевізор великий, грає спокійна музика, атмосфери додає ароматерапія. Це дуже розслабляє – робить плавну адаптацію до Литви. Мене дуже здивувало те, що спочатку з нами спілкувався психолог, а потім решта лікарів, адже у нас навпаки – психолог в останню чергу».
За словами Миколи Нікітіна, навіть методика роботи психологів наших і литовських різниться:
«У нас тут психологи працюють: «Намалюй мені щось». А там поступово розмова розвивалася. Але психолог каже, що 28 днів – це дуже мало. Каже, що за цей час він не встигне з нами повноцінно попрацювати. У нас – експрес-курс, який зможе нас «відкрити», а далі будемо працювати над собою самі. Повний курс повинен тривати близько трьох місяців».
28 днів реабілітаційних процедур вистачило на загальне покращення стану. Микола каже, що зараз його менше турбують болі, які за кілька років уже стали звичними для нього.
Правила Литви: повага до своєї історії та неприязність до російського
Рамунас приходив у реабілітаційний центр щодня і, окрім буденного супроводу, займався культурними програмами перебування українців у Литві. Волонтер організував ряд екскурсій для військових:
«Перша поїздка була до їхнього музею боротьби партизан з комуністами (починаючи з 39-го до 53-го року). Потім ми були в бункері, де дислокувалися партизанські підрозділи – це старий хвойний ліс. За кілька днів ми поїхали в музей різьби. Екскурсоводи нас радо зустрічали. Коли дізнавалися, що ми АТОвці – підходити тиснули руки. І всі казали: «Ви молодці, ви тримаєтесь. Ви сильні». І екскурсоводи, і просто звичайні люди. Там високий рівень поваги до людей, які воювали. Вони з розумінням ставляться до них, бо знають і цінують свою історію».
А ще Микола Миколайович розповідає, що у Литві неприязно ставляться до росіян:
«Навіть ті, хто приїжджає тимчасово, повинні жити за литовськими правилами. Якщо приїздиш, з прапорцями російськими не ходи. На георгіївські стрічки довго дивитись не будуть – можуть депортувати навіть. А до нас литовці – дуже дружні».
Окрім того, возили українських військових в адміністрацію добровольчого корпусу, який зараз формується у Литві. А потім АТОвці розповідали історії свого життя тамтешнім десантникам:
«Нам були дуже раді командири батальйонів, адже ми були в зоні АТО і бачили війну на власні очі. Ми розповідали кожен свою історію: де хто був, що з нами трапилося, що відчували. Ми потім запитували у Рамунаса, чи змогли підняти бойовий дух їхнім солдатам. Він сказав: «Так, те, що ви не боялися, що воювали за свою країну – це на них вплинуло». Він каже, що, можливо, цієї «натхненності» вистачить ненадовго, але ті солдати розуміють, що ви там робили і чому вони тут».
За словами Миколи Нікітіна, їхній досвід боротьби з російською агресією актуальний у Литві, напевно, як ніде. Адже це країна, яка готується до розвитку подібної ситуації на своїх теренах.
«Це народ, який готовий захищатись. Те, що Росія нападе, вони не бояться – вони до цього готуються. Існують припущення, що Росія дійде до Литви».
День збройних сил Литви
23 листопада у Литві відзначають День збройних сил країни. Якраз у цей час були наші військові в Литві і їх як почесних гостей запросили на святкування.
«У них проходив невеличкій парад – без громіздкої техніки і не особливо масовий. Різні підрозділи збройних сил (морпіхота, сухопутні війська спецпризначенці тощо) були сформовані по «коробочках» (невеличка колона – ред.). Серед цих «коробочок» була і українська – військово-десантні війська, які приїхали з Головнокомандуючим ЗСУ Віктором Муженком».
Із Віктором Муженком українські військові зустрілися і в посольстві, де отримали спеціальні нагороди від ЗСУ за зразковість, вірність присязі та заслуги перед ЗСУ. Рамунас також отримав нагороду за підтримку ЗСУ – «За зразковість».
Також українських гостей запросили на так званий «концерт», де були спеціально облаштовані місця для них. АТОВці сиділи разом із литовськими військовими, які воювали на територіях інших країн. За словами Миколи, у Литві до людини, яка воювала, особливе поважне ставлення.
«Усі поважні гості (посли, наш Муженко) стояли, а ми (ветерани їхні і наші учасники АТО) сиділи. Це було дивно для мене. Також до нас підходили, на перший погляд, звичайні люди, тиснули нам руки, дякували за відвагу. Як потім нам Рамунас розказав, то були їхній міністр оборони, прем’єр-міністр. Вони просто так підходили: без охорони, без офіційного представлення. Як звичайні люди, з сяючими поглядами. І щиро до нас зверталися».
«Я люблю Литву, але Україну люблю більше»
Микола каже, що ця країна особлива тим, що люди там справді пишаються своєю історією:
«Від малої дитини до дорослого – вони всі знають кожного правителя та особливості їхнього керування. Вони пишаються військовими, які обороняють свою країну та допомагають захищати інші».
За словами Миколи, із їхніх розповідей про Україну місцеві мешканці, з якими вони спілкувалися, зробили висновки, що Україна за рівнем розвитку – це Литва 25 років тому. А для того, щоб досягнути рівня життя Литви, треба «відкидати» особисту охорону, вчити справжню (а не нав’язану) історію своєї землі та бути готовими до змін. За 28 днів перебування у Литві, Микола встиг полюбити цю країну і щирість місцевих мешканців:
«Я люблю Литву, але Україну люблю більше», – каже Микола.
Фото з соцмережі Фейсбук