Важливо

Полон у підвалі колишньої СБУ, каша з каміння та перші кроки на волі. Історія одного військового з Кіровоградщини (частина 3)

Два місяці в підвалі – у приміщенні, де ще кілька років тому працювала Служба безпеки України. Тепер там керують сепаратисти. Саме там тримають полонених. 

Як за перших кілька кроків такої довгоочікуваної волі “заслужити” ризик повернутися назад, у полон? Та як реабілітуватися у мирному житті, коли не чутно пострілів?

Перша електронна продовжує розповідати історію військового з Кіровоградщини Миколи Нікітіна, який ледь не поплатився життям за проукраїнську позицію в ДНР, бачив тишу «зеленого коридору», із контузією був у руках загарбника. У ворога його виміняли на будматеріали.  Повернувшись додому не здався, а знайшов у собі сили допомагати іншим – таким як він.

Частина 1: Історія одного героя з Кіровоградщини: від погроз за Україну в ДНР до «зеленого коридору»

Частина 2: Бій за життя або Куди веде “зелений коридор”. Історія одного військового з Кіровоградщини

Історія Миколи Нікітіна – прямою мовою.

Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас.

У цьому полі були зібрані і полонені ЗСУ, і добровольці – там було так зване “коло збору”. Вони сказали: “ЗСУ – в одну сторону, добровольчий “Донбас” – в іншу”. Ми вже потім дізнались, що ЗСУ і батальйони “Кривбас”, “Миротворець”, “Дніпро” – вони відійшли. А нас лишили – 115 “донбасівців”, які стояли збоку. Поранених теж віддали. Приїхало два атентованих “КАМАЗи” і забрали поранених.

Потім ми здалеку побачили, як мчиться “бусік” (маленький автобус). Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас. Додому нас не відпустять просто так. Потім уже ми дізнались, що цей “Лис” (який обіцяв відпустити) хотів таки стримати обіцянку. Але був наказ “зверху”: “Оцих не відпускати”.

У них до нас, добровольців, було зовсім інше ставлення. Вони нас боялись. Навіть спиною до нас ніколи не поверталися. Думали, що ми їх зубами вигризати будемо. Ми навіть без зброї були для них страхом.

Так само коли приїхали, відразу поставили кулеметників – хотіли нас прямо в полі розстріляти. Казали: «Готуйтеся, нацики, фашисти. Тут ми вас і положимо».

30-31 серпня

У підвалі колишнього СБУ

Спека стояла. Нас погрузили в КАМАЗи, накрили тентами. Когось в автобусах били. Відразу почали «виховні методи» – так вони це називали. Нас повезли в сторону Донецька (хоча ми тоді не знали, куди нас везуть). Було припущення, що нас десь розстріляють. Хоча страху тоді не було зовсім – була злість за те «слово русского офицера». Погано тільки, що був без зброї. Краще в бою, у боротьбі загинути, аніж отак бути розстріляним у чистому полі. Думали, якщо будуть стріляти, то хоч зубами, але когось та загриземо.

31 серпня. Ми уже в Донецьку. У місцевого населення був День шахтаря. Вул. Щорса, 6 – це колишнє приміщення СБУ. Нас там вигрузили. Місцеві кричали нам: «Фашисти, нацисти». Ми на них уже не звертали уваги. Росіяни ще раз нас обдивились. У кого берци хороші, ще що – роздягали і собі забирали. Сигарети, шнурки, паски.

сбу донецьк
Приміщення колишньої СБУ в Донецьку / Фото: ВІСТІ.pro

І по 4 людини пускали нас у підвал – бомбосховище. Закрили двері. Ми в підвалі. Це низьке сире приміщення. Вентиляції не було ніякої. Була тільки вода. Туалетів немає. А ходити ж кудись треба. Відповідно, аміачний запах був сильний. Дихати нічим. Люди свідомість втрачали.

Перші три дні нічого не їли. Потім носили кашу. Ячмінну, напевне. Але там було стільки сміття, що і не впізнати. Камінчики, пісок – все, що завгодно. Але треба було їсти. У суп наливали солярки. Або приносили ту кашу дуже-дуже гарячою і давали час: 100 людей, 10 тарілок, і трошки часу. Якщо ти знаєш, що ти 10-й, то можеш і не встигнути. Рятувала вода. У підвалі був кран з водою.

Згодом волонтери нам змогли щось передавати. Щоправда, до нас мало що доходило, бо сєпари собі забирали. Інколи передавали нам якусь цукерку, печиво. Сигарети передавали: одну на п’ятьох не частіше ніж раз у три години.

Два тижні було пекло. Виводили по 2-3 людини і били. Почали з командирів. Били до напівсмерті. Вони назад не заходили, а заповзали. Потім запускали ДНРівців. Вечір, світло загасили, двері відкрили. ДНРівці залітали. Забігли – побили – вибігли. Без ніякої мети. Просто так.

У них чіп у мізках: ми їмо немовлят

У них у всіх потужно промиті мізки. І росіяни, і ДНРівці щиро вірять, що ми їмо дітей, що ми убиваємо. Що ми всі вкрай повернуті, у всіх добровольців наколки свастика і тд.

Найяскравіший прихильник ДНР – позивний «Молчун». Той дуже жорстоко бив. Він на нас удари відпрацьовував. Били нас ДНРівці. Росіяни майже не чіпали. На допити тільки виводили. Допит від ФСБ – це пакет на голову. Доступ до кисню перекривають, поки людина не почне втрачати свідомість. Вони намагалися здаватись хорошенькими. Мовляв, вони хочуть нам добра. Питали, де наші підрозділи, де ми були.

Позивний "Молчун" / Фото smotripravdu.ru
Позивний “Молчун” / Фото smotripravdu.ru

Психологічний тиск чинили. Час від часу приїздили їхні «псіхи» – проводили нам тестування. Визначали, наскільки ми емоційно подавлені.

До нас заходив проповідувач «руського міра». Це з місцевих. Монотонно так говорив. Казав: «Мы вас расстреляем, если узнаем, что вы ели младенцев». У них зацикленість, чіп у мізках: ми їмо немовлят.

Першими серед нас шукали мінометників, снайперів. Їх першими на розстріл. Ми не казали, хто ким був. У цьому була злагодженість – це рятувало.

Вони мали списки наших підрозділів, номера паспортів та кодів

Через тиждень у них звідкись беруться списки наших підрозділів. Хто яку посаду займає, номер паспорта, ідентифікаційний код. Повністю список. Ми так і не дізналися, хто злив цю інформацію.

Я цей список побачив, коли нас ФСБшники на допит виводили. Снайпери, мінометники – червоним підкреслено (першими на розстріл). Позначено, кого ліквідовано, кого знайти треба.

Вони навіть погляду нашого боялися. Тільки хтось із нас подивиться їм у вічі, вони казали: «Шо ты на меня смотришь? Глаза опусти. Та я тебе щас бошку снесу!». Вони хотіли побачити, що ми зламались, а ми не здавались. Вони нас дуже боялись. Інших (ЗСУ, наприклад) виводили територію прибирати. А нас – ні. Нас тримали. Боялись випускати. Вони розуміли, хто такі добровольці, чому ми тут і як, який у нас моральний дух.

Десь за місяць прийшли представники місії ОБСЄ. Нас вивели з підвалу. «Вертухаї» (ми так називали наших наглядачів) відкрили двері, зайшли. Принесли список. Людина з акцентом почала викликати. Спочатку сержантів (я був старшим сержантом). Вони викликали нас по іменах і ми ставили свої підписи – затверджували, що живі. Вони нас просто перерахували і переконались, що ми тут. Ніхто не казав ні про яке звільнення.

Ukraine Ceasefire
ОБСЄ / Умовне фото / bigmir.net

Нас виводили в туалет за будівлею. Ми, поки йшли, оглядались. Малювали собі карту, де їх кулеметники, де там будинки і як нам діяти у разі чого. Раптом когось би вели на розстріл, то хоча б когось із них можна було з собою забрати.

Місцева мешканка під час прогулянки нам кричала, що ми фашисти: «Мене били, мене катували». А нас і близько не було на тому блок-посту в Слов’янську, де її били.

За того «Француза» можна було весь батальйон поміняти

Серед тих полонених, яких ми взяли 20-го серпня в Іловайську, був позивний «Француз». Але ми не знали тоді, хто це. І наша розвідка не знала. А він ярий прибічник «руского міра».

hren3
“Француз” / Фото: dsnews.ua

Сергій Завдовеев (позивний «Француз») – польовий командир донецьких сепаратистів. Очолює бандформування «Легіон», яке є резервним батальйоном Олександра Захарченка. Дане терористичне угрупування займається штурмовими роботами, розвідувально-диверсійної діяльністю, підготовкою до взяття населених пунктів бойовиками. Член фракції «Донецька республіка» в «парламенті ДНР».

Він – впливова людина серед сєпарів, зокрема, фінансував їх. На нього можна було весь наш батальйон поміняти, якби знали, хто він такий. Наші просто не встигли його допитати і дізнатися це. Саме через те, що «Француз» був серед полонених – і затіяли переговори. 1 на 1, зрештою, поміняли. Загалом тоді було звільнено 9 добровольців наших. Як їх відбирали – я не знаю. Чи наші «запросили», чи тут уже відбирали. Не знаю.

Коли «Француза» обміняли, він прийшов до нас. Уже в гіпсі, бо «Сімьорка» в Іловайську йому ногу зламав. Показував: «Цей бив і цей бив». То цього «Сімьорку» першим вивели. Били його ледь не до півсмерті. Назад його заносили на ношах. Так до кінця він ходити фактично не міг.

1 сімка

2 сімка по центру
“Сімьорка” у центрі фото / Фото glavred.info

12 жовтня.

Повернення додому

Як це було? Забіг цей «вертухай»:

– Никитин.

– Я.

– На выход. С вещами.

Я не розумів, куди мене кличуть. Бо бувало, що заходили вони вночі. Забирали отак когось «на вихід». І ніхто не знав, куди людина дівається. Я вже подумав, що вони дізнались, що я жив у Торезі. У мене ж паспорт серії «ЕВ», а це Кіровоградська область. Тому думав, що здав мене хтось. Думки різні були.

Вивели на КПП. Стоїть Рубан з нашого офіцерського корпусу. Стоїть офіцерський корпус. Підходить потім ця їхня Дар’я Румянцева – журналіст російський чи ДРНрівський. І з диктофоном до мене:

– А почему вы такой белый?

– А який я маю бути, сидячи в підвалі? Засмаглий?

– А что вы планируете делать дальше?

– Якщо стан здоров’я дозволить, візьму зброю в руки і далі піду воювати.

І вона кинула ручку і блокнотик. А Рубан підійшов до мене і каже: «А тепер буде вирішуватись твоя доля щодо обміну. Бо я тебе звідти покликав, ти це сказав. А тепер вони будуть думати, чи варто тебе відпускати».

А звідки знав, де я.. Чому мене туди привели? Я казав як думаю і все. Я навіть Рубана не знав тоді, а цю журналістку і тим паче.

Рубан сказав, що чекаємо 15 хвилин. За цей час вони мають усе вирішити. Дав мені пачку сигарет: «Стій тут. Кури». Одну за одною курив. А сам пішов бесідувати з Батуріним.

Потім вийшов, каже: «Сідай в машину швидко». Дав мені коньяку, щоб я трохи заспокоївся.

Як мені казали, пригнали великий автобус, який мав забрати полонених з Луганська і наших із ЗСУ. Я не знав, як я в той список потрапив. Він привіз сюди будматеріали для відновлення. На них нас і виміняли. Він планував забрати повний автобус людей, а забрав тільки сімох. Шість із ЗСУ і мене – добровольця. Згодом виявилось, що моя дружина йому телефон обривала.

Спецрепортаж Вікна-новини про те, як проводився обмін військових. Тоді з полону звільнено Миколу Нікітіна

*****

Ніч і день бачили, коли йшли на «прогулянку», а дні рахували паличками на стіні. Два місяці він лише один раз зміг зателефонувати дружині. Побачивши світ поза підвалом, він довго не міг звикнути до того, що тут вирує життя. І певний час не міг звикнутись із тим, що тут, вдома, йому нічого не загрожує і можна не чекати пострілів. Його реабілітація, завдяки підтримці дружини, донечки та команди психологів, завершилась лише півтора роки потому. Саме дружина – це те міцне плече сильного чоловіка, яка розуміла його навіть тоді, коли він сам себе не розумів. Уміла заспокоїти його, коли нерви не витримували.

Ще певний час Микола Нікітін був змушений доводити, що він зі зброєю в руках, не шкодуючи себе, захищав Україну. Змушений доводити це тим, які печатками вирішують, хто з героїв учасник АТО, а хто ні.

Згодом Микола Нікітін очолив Знам’янську спілку учасників АТО, щоб допомагати таким як він – військовим, які пройшли пекло, а потім ще й змушені збирати папірці, аби це підтвердити. Але попри все, він залишився Українцем і Людиною з великої літери.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*