Важливо

Бій за життя або Куди веде “зелений коридор”. Історія одного військового з Кіровоградщини (частина 2)

Оборона Попасного, перші смерті побратимів у боях та оборона незалежності до моменту виходу “зеленим коридором”, який привів прямо до лап ворога. Яким був той коридор для добровольців та яка вага “слова русского офицера”?

Перша електронна продовжує розповідати історію військового з Кіровоградщини Миколи Нікітіна, який ледь не поплатився життям за проукраїнську позицію в ДНР, бачив тишу «зеленого коридору», із контузією був у руках загарбника. У ворога його виміняли на будматеріали.  Повернувшись додому не здався, а знайшов у собі сили допомагати іншим – таким як він.

Частина 1: Історія одного героя з Кіровоградщини: від погроз за Україну в ДНР до «зеленого коридору»

29 серпня. Вихід із Іловайська.
По полю коли повз: там рука, там нога валяється.

27 серпня почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилась їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовились. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5 ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна – через Грабське, інша – через Червоносільське. Ніхто не знав, як розміщені російські війська, де вони. Літали їхні безпілотники. Де наш дівся – ми не знали. Тож ми навіть приблизно не могли побачити, де ворог.

Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас – ні.

Щойно ми почали виходити  – по нас почали стріляти з різних флангів. Грубо кажучи, як у тирі. Тільки мішені живі. У нас в озброєнні найтяжче – 30-й калібр. Вони з танків відкривали вогонь: по легковушках, автобусах, грузовиках. Просто розстріл.

Я їхав легковушкою за машиною “Газель”. Там була міна чи осколок… Не знаю. Це все долі секунди. Я просто бачив уже розірвані тіла там.

gazel
“Газель” у складі автоколони батальйону “Донбас” по дорозі до с. Червоносільське, яка була розбита у “зеленому коридорі” з Іловайського котла. Фото memorybook.org.ua.

Тоді з нами був ще військовий з Олександрії. Позивний “Банг”. Він загинув від прямого попадання в танк. Хлопця просто розірвало.

Кіктенко Гордій Олексійович («Банг»)Кіктенко Гордій Олексійович («Банг»)

Дата та місце народження: 19 грудня 1992 р., м. Олександрія, Кіровоградська область.
Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.
Звання: Солдат резерву.
Посада: Кулеметник.
Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ “Донбас”.
Загинув 29 серпня 2014 р. у с. Червоносільське під час бою з російськими десантниками: піднявся на повний зріст з кулеметом у руках та почав стріляти вбік супротивника. Дістав поранення, несумісні з життям, з крупнокаліберних кулеметів. 3-го вересня тіло Банга разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами та похований.
Сімейний стан: Гордій був сиротою, у нього залишилася лише 85-річна бабуся.

Ми проскочили. В мене було ще двоє людей в машині. Ми звернули в поле. Там був хаотичний рух: стрільба справа, зліва. Нам би відстрілюватись. А куди? По кому? Нічого не було видно.

У поле так і не зміг заїхати, бо нас носило. Щойно я звернув у кювет – чергою автівці знесло дах. Потім нас підібрав мій розрахунок (я був командиром розрахунку – 5 людей). Я дав команду водію: швидкість не менше 80. Танк на такій швидкості не зможе в нас вистрелити, бо не візьме на приціл. Але все-таки нас дістали з танкового кулемету. Почали горіти боки машини. Дав команду на ходу стрибати з автівки. Ми вистрибнули – а навколо все горить – голову не підняти. Поле, трава – вогняні хвилі. По полю коли повз: там рука, там нога валяється. І не зрозуміло навіть хто звідки стріляє.

Село Червоносільське, 29 вересня 2014 року. Фото Павла Нетьосова - учасника пошукової групи Національного військово-історичного музею України. Джерело: tyzhden.ua
Село Червоносільське, 29 вересня 2014 року. Фото Павла Нетьосова – учасника пошукової групи Національного військово-історичного музею України. Джерело: tyzhden.ua

Майже дійшли до Червоносільського. Там будинків небагато – по нашій стороні кілометрів 7 було, і через дорогу – близько 7 будинків. Маленький населений пункт. Коли я вистрибнув з машини, до Червоносільського було метрів 250. У бронежилеті та з автоматом я пройшов до села. Не знаю, як не обгорів. Стрибнув в окоп, дістав звідти набої з кулемета Калашникова і сухпай російської армії. Тоді я зрозумів, хто з нами воює.

(Ми знали тоді – “Моторола”. Хто він такий? Російський найманець? Ні? Було припущення, що росіяни постачали техніку ДНРівцям і вже ті з нами воюють. Але не регулярні війська. Як виявилось, там Псковська десантна дивізія з нами воювала.)

Наші, які дійшли Червоносільського, зуміли розосередитися. Встигли підбити їх танки. Одному розірвали акумулятор – танк був цілий, але його неможливо було завести. Тоді вони взяли в полон 8 російських військових.

Нашої техніки багато розбитої залишилось. У мене є відео, яке сєпари знімали.

Скриншот 05.10.2016 113001.bmp

А потім один проговорився: “Та мы вас тут уже три дня ждём”

Ми згрупувались. О 15:00 ми ще йшли по приватному сектору Червоносільського. А вони били прямими наводками по будинках. Їм байдуже: було там мирне населення чи ні. У них завдання – зрівняти. Знищити повністю.

Із усього угрупування нашого (було 300 людей) залишилось 115. Більше 60 – лишились на полі бою. Ще до сотні – поранені. Були і тяжко поранені. Зі старших у нас лишився тільки командир першого взводу. У нас було восьмеро полонених. У них теж наші були. Вони спочатку не брали полонених. Але потім поїхали позбирали по полю наших поранених.

Після "зеленого коридору". Джерело: espreso.tv
Після “зеленого коридору”. Джерело: espreso.tv

(Коли ми цих полонених запитували, що ви тут робите, чому прийшли, вони казали: “А мы заблудились”. Нічого собі заблукали. За 30 км від кордону? Заблукали? Зі зброєю, з танками заблукали. Потім кажуть: “Нас на учения вызвали”. А потім один проговорився: “Та мы вас тут уже три дня ждём”. 

Тобто вони до цього готувалися три дні. Коли ми ще в кільці були – вони уже до обстрілів готувались. І всі знали про це. Навіть місцеві нам казали, що нас тут не перший день чекають. Росіяни приходили до них горілку купувати.)

Нам наш комбат із Генштабу повідомляв: “Іде деблокада. Чекайте. Все нормально”. Ми, звісно, чекали. Розбили осередки, викопали окопи, розосерелилися де хто як міг. Чекали, чекали… Десь з посадки інколи прилітав один-два снаряди.

Ближче до 5 вечора “абонент-неабонет” командир, Генштаб. Ми зрозуміли, що залишились там самі. Було припущення, що зв’язок блокувався росіянами. Ми просили, щоб хоча б “швидкі” приїхали забрати поранених. Не пропускали.

Увечері росіяни нам сказали, щоб ми роззброїлись і тільки тоді нас виведуть. Ми відповіли, що маємо наказ комбата: “Зброю не віддавати”.

(Із 27 серпня я не телефонував дружині. 28 – у неї був день народження. А я не зміг подзвонити. Вона вже тоді почала підозрювати, що щось сталось. І коли рознеслася інформація, що батальйон “Донбас” повністю розгромлений (29 серпня), дружина в сльози. Не вірила.)

Уже в полоні я бачив ту гармату,
яка повинна була зрівняти Червоносільське з землею

До вечора 29 серпня росіяни зібрали поранених по полю. Ми “окопались”, готові були здавали зброю. Думали, що зранку вирішиться питання щодо “зеленого коридору” і з нами вийде на зв’язок Генштаб. Але у нас почали розряджатись телефони – в Іловайську не було світла. Була маленька електростанція, куди деякі ходили заряджати. Але згодом ми лишились без зв’язку зовсім.

Із нами тоді ще був знам’янчанин Дмитро Цуркан  з батальойну “Миротворець”. Сказав мені: “Я піду до своїх, а ви виходьте”. Віддав мені гранатомет і пішов до “Миротворця”. Відтоді його ніхто не бачив.

(Згодом його ніби то знайшли по ДНК. Мама не вірить досі. Бо привезли фрагмент тіла. Шматочок. Мама вірить, що її син живий.)

дмитро цурканЦуркан Дмитро Володимирович

Дата та місце народження: 14 вересня 1979 р., м. Знам’янка, Кіровоградська область.
Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.
Звання: Майор міліції.
Посада: Старший інспектор.
Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення “Миротворець” ГУМВС України в Київській області.
Загинув 29-го серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. Зеленим коридором. 14-го вересня 2014 р. тіло було знайдено пошуковою групою Місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”) поруч з х. Горбатенко й привезене у Запоріжжя. Упізнаний товаришами та родичами.

Зранку переговори не відбулися, бо ми знову повідомили, що будемо виходити тільки зі зброєю. По рації був сигнал, що має бути обстріл. (Потім, уже в полоні, я бачив ту гармату, яка повинна була зрівняти Червоносільське з землею). Дійсно, росіяни по полю підходили все ближче і ближче. Почали стріляти по нашому підрозділу. Розбили двоповерховий будинок – один-єдиний. Ми організували там штаб. Вони зруйнували його одною прямою танковою наводкою. Хоча наші махали їм білим полотенцем. Через те, що ми там були, стріляли і по мирному населенню.

Ближче до третьої години дня командири нас зібрали. Вирішили, що будемо все-таки роззброюватись. Бо поранені почали помирати – їм треба була допомога. Ми розкомплектовували автомати, розбивали все, що можна. Викидаємо в колодязі, закопуємо десь, закидуємо – щоб менше боєздатного озброєння віддати росіянам.

Він казав: “Братики, не кидайте мене тут. Я хочу жити. Заберіть мене”.
Всі жити хотіли.

Уночі з 29 на 30 серпня наші виходили невеликими групами. Їх кілери сиділи. Спроба втечі – стріляли. Женя Тільнов тоді підбив танк. Їх було троє. Вони вийшли. Маленькі групи повиходили – ті, хто знав, куди йти. Близько 20 людей тієї ночі зникли безвісти. Про багатьох з них досі нічого невідомо.

Євген ТельновТельнов Євгеній Львович

Дата та місце народження: 20 листопада 1961 р., м. Кіровоград.
Дата та місце загибелі: 15 лютого 2015 р., с. Широкине, Волноваський район, Донецька область.
Звання: Солдат.
Посада: Вогнеметник.
Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ “Донбас”.
Загинув 15 лютого 2015 р. під час бою поблизу села Широкине (Новоазовський район Донецька область). Разом з Євгенієм загинули старшина О. Шабельний та сержант О. Бурлака.

30-го вранці нас почали “потужно крить”. Повинні ж були вестись переговори, а їх не було. І нас почали потужно накривати вогнем. Горіло все. А ми – в підвалі. Боялися просто задихнутись.

Ми були в підвалі одного з будинків. З нами було двоє мирних мешканців. Після обстрілу одна жінка рветься наверх: “Там моя коровка”. А ми їй: “Та нема уже там вашої коровки. Там уже нічого немає”.

Все горіло, а ми не могли з підвалу вийти. У нас сіла рація. Тоді був страх, що там, наверху, прийде підкріплення, а нас не побачить. Піде в прорив. А ми тут. Про нас ніхто не знає. Тут ми і лишимось.

Я не став виходити. А поранених хто виносити буде? Ми не могли їх покинути. У нас був один поранений “осколковий” на ношах. Він казав: “Братики, не кидайте мене тут. Я хочу жити. Заберіть мене”. Всі жити хотіли.

“Я даю слово русского офицера: вы в плен ДНР не попадете”.

Нас росіяни спіймали. Вишикували в шеренгу – шукали телефони. Я в своєму завчасно розламав сім-карту, аби вони не знайшли ніяких контактів. Багато наших так зробили. А росіяни діяли як мародери. Побачив хороший телефон: “О, смартфон. У меня такого нету”. Забирав собі.

Вивели нас у посадку. Посадили на сонці – щоб пеклися. Перерахували скільки нас “ходячих”. Приїхав їх командир із позивним “Лис”. Він пообіцяв надати допомогу пораненим і не віддати нас в полон ДНРівським ополченцям: “Я даю слово русского офицера: вы в плен ДНР не попадете”.

Це були його слова. Ми розслабились: ми роззброєні, значить нас повинні провести до наших блокпостів. Але нас вели по полю до їхньої третьої лінії оборони (там була Псковська десантна дивізія) – яка тоді, в Червоносільському, повинна була зрівняти нас із землею. Це були самохідні мінометні гаубичні установки 2С9. Поки йшли, я нарахував їх 27 (три ряди по 9 установок). І всі вони були направлені на Червоносільське.

Я тоді подумав: “Добре, що ми прийняли рішення роззброїтись. Зберегли життя собі. Бо нас там, разом із мирними мешканцями, просто “перепахали” б. Ми би там і лишились”.

Я орієнтувався в тих місцях трохи, тому розумів приблизно, куди нас ведуть: схід, північ… Бачив залишки артилерії, яка нас прикривала. Розбиті “гради”. Все це вздовж “зеленки”. Тобто вони спочатку відпрацювали артилерію, а потім взялися за нас.

Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас.

Нас привели в поле. Холод собачий. Наші поранені просто лежали в їх “КАМАЗі”, грубо кажучи, насипом. Ми там так і пробули до ранку. Просили хоча б води. Ніхто нічого. Поряд був баштан. Під наглядом їхніх кулеметників нас туди ненадовго пускали.

У цьому полі були зібрані і полонені ЗСУ, і добровольці – там було так зване “коло збору”. Вони сказали: “ЗСУ – в одну сторону, добровольчий “Донбас” – в іншу”. Ми вже потім дізнались, що ЗСУ і батальйони “Кривбас”, “Миротворець”, “Дніпро” – вони відійшли. А нас лишили – 115 “донбасівців”, які стояли збоку. Поранених теж віддали. Приїхало два атентованих “КАМАЗи” і забрали поранених.

Потім ми здалеку побачили, як мчиться “бусік” (маленький автобус). Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас. Додому нас не відпустять просто так. Потім уже ми дізнались, що цей “Лис” (який обіцяв відпустити) хотів таки стримати обіцянку. Але був наказ “зверху”: “Оцих не відпускати”.

Дорога до полону, кілька місяців пораненим у підвалі. Із надією, але без можливості врятуватися: “Представники ОБСЄ прийшли, перерахували нас і пішли. А ми лишились у полоні”. Та як Микола Нікітін за крок до волі ледь знову не повернувся у холодний підвал лише за те, що і досі лишився українцем…

Про це та багато іншого читайте у наступних публікаціях Першої електронної.

 


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*