Думається, що кінотеатр «Портал» за весь час свого існування не вміщував у собі таку кількість глядачів як 20 лютого цього року. Всіх їх зібрало бажання подивитися фільм «Чміль», авторами якого, як зазначено в титульних кадрах, є Ігор Токар та Олексій Цокалов. Перший є випускником Кіровоградського педуніверситету (факультет філології та журналістики), другий – фермер з Бобринецького району, товариш Віктора Чміленка, котрий загинув на Майдані від беркутівської кулі два роки тому – того страшного 20 лютого 2014 року, коли снайпери розстрілювали беззахисних, озброєний лише дерев’яними щитами повсталих людей.
Раніше, ще до презентації фільму «Чміль», я переглядав чимало документальних кінострічок, знятих у дні Революції Гідності. Один із них – «Майдан» режисера Сергія Лозніци, котрий народився в Білорусії, деякий час навчався у Києві, а зараз живе в Німеччині. Його фільм отримав призи як кращий документальний фільм на 5-х міжнародних фестивалях. Другий фільм «Зима в огні» був скомпонований Євгенієм Афінеєвським, ізраїльським режисером. При цьому були використані кадри, зняті багатьма операторами-любителями. Серед інших документальних фільмів «Зима в огні» номінувалася на «Оскара-2016», але премію не отримала. В пам’яті залишилися низка вражаючих телефільмів про Революцію Гідності, створених у межах проекту «Вавілон -13». Одне слово, Майдан на межі 2013-2014 років відрізнятиметься від інших історичних подій новітньої української історії своєю, сказати б, візуальною задокументованістю.
Проте з перших же кадрів «Чміля» стало зрозуміло, що фільм, знятий молодим кіровоградським тележурналістом Ігорем Токарем, який створював його як сценарист, оператор та режисер, зовсім не поступається за майстерністю виконання усім вище названим та не названим кіно-телестрічкам. Більше того, в якихось моментах він навіть має перевагу над ними. Можливо, це пояснюється тим, що фільм знімався з деякої віддаленістю від гарячих «майданних» днів – був час для осмислення і збирання матеріалу.
Цю статтю пишу з однією метою: хочу звернути увагу громадськості на появу на наших місцевих теренах по-справжньому талановитого тележурналіста Ігоря Токаря. І роблю це цілком усвідомлено. Бо добре знаю, що «талантам треба помагати…» хоча б добрим словом та подякою за створюване ним.
Зустрічався з Ігорем – запросив його презентувати фільм студентам факультету філології та журналістики. Виявився дуже цілеспрямованим, добре інформованим стосовно багатьох проблем нашого життя (журналіст, все-таки). Патріотичний (зараз розумні та морально здорові люди не можуть не бути патріотами). Тонко розбирається в мистецтві кіно, в тому числі і документального. Дає точні, майже вичерпні відповіді на питання. Зазвичай, культурно – інтелектуальний рівень співбесідника визначаю, непомітно перевівши мову про Тараса Шевченка (нічого дивного для мене як для шевченкознавця в такому способі тестування немає). Від нього почув: «Нічого кращого та глибшого за поезію «Кобзаря» не знаю» – ці слова були як бальзам на душу.
Багато в житті мені зустрічалося талановитих митців. Переважно то були молоді письменники, ті, що «подавали надії». Проте мало хто з них з більшою чи меншою повнотою реалізовував свій Божий дар. Десь губилися на півдорозі. Їм заважали або відсутність цілеспрямованості та сили волі, або сімейні негаразди, або горілка, або те, що на наставників не везло чи начальство виявлялося самодурним чи заздрісним, одне слово, як у Бориса Олійника: «У того жінка вийшла якась невправна, в того клопоту, як гусей, третій побивався: діла державні, а четвертий те і се».
Дуже хотілося б, щоб Ігор Токар реалізувався як митець-документаліст. Нам дуже не вистачає розумного та проникливого в проблеми сьогоднішнього дня документального кіно. Гостроактуальних тем, котрі не освоюються нашою журналістикою, – безліч. Трохи пофантазуємо. Скажімо, Віктор Чмиленко був представником сучасного українського селянства, його найбільш активного прошарку. В той же час наше суспільство зовсім не знайоме з життям сучасного фермерства, з його проблемами, котрих вистачає. І як би було добре, щоб суспільство познайомилося з тим життям – повірте, там сюжетів, характерів, драматичних колізій предостатньо. Або інша тема. У містечку Побузьке Голованівського району живе Володимир Караташ, активний учасник національно-визвольної боротьби, довголітній політв’язень комуністичних таборів, людина-легенда. Про нього чимало написано, та й сам він є автором вражаючої книги спогадів «На барикадах Кенгіра». Нещодавно йому сповнилося 90 років. Світлий розум, добра пам’ять, чудовий співрозмовник. Думається: який би чудовий документальний фільм можна було б зняти про нього!
То ж побажаємо Ігорю Токарю нових задумів та реалізованих проектів. Бажаємо витривалості та впертості, бо справжній талант міцніє та розвивається завдяки цілеспрямованості та працездатності. А ще – завдяки високим та шляхетним цілям, які ставить перед собою людина, наділена «іскрою Божою».
Читаю на відділені журналістики курс «Арткритика». Одне із навчальних завдань – написати рецензію на фільм «Чміль». Із тих рецензій зроблено дайджест – пропоную його. Вказую прізвища студентів та (в дужках) назви рецензій, з яких вибрані уривки. Маю надію, що цей дайджест створить деяке уявлення про фільм.
Барвінок Дар’я («Коли беззаконня стає законом, супротив стає обов’язком»)
«Душа – єдина на землі держава де є свобода чиста як озон». Такі слова Ліни Костенко якнайповніше характеризують вільну державу. Тільки якщо душа в людини вільна – вона може жити у по-справжньому вільній країні. Саме таким був Віктор Чміленко – вільним, як у своїх міркуваннях, так і в своїх вчинках. Ігор Токар у своєму першому фільмі «Чміль» показав Революцію Гідності крізь призму життя одного героя, одного із «сотні». Під час перегляду цього фільму у вас обов’язково з’явиться відчуття присутності героя, адже багато кадрів взяли з сімейного архіву Чміленків. І ніби це не фільм до річниці загибелі героя, і ніби сам Віктор розповідає тобі особисто про своє життя. Коментарі родичів та друзів такі справжні, такі щирі, що ти не можеш не співчувати їхній втраті, втраті всієї України.
Амбарцумян Ліана («Життя за справедливість»).
Кінорежисер, оператор і сценарист Ігор Токар, на мою точку зору, виконав свою роботу на «відмінно».
Вдале поєднання музики з репліками учасників фільму, кадри з Євромайдану, гра емоцій тільки покращили сприймання фільму, допомогли зрозуміти його ідею.
Найбільше у цьому фільмі мене вразив епізод, про який розповіла донька Віктора. Коли він, добиваючись справедливості, голодував під прокуратурою, прагнучи будь-якою ціною донести свою позицію до людей, зробити хоч щось, щоб допомогти своїй державі, багато людей ігнорували ці дії, вважаючи їх не своїми справами.
Саме ця байдужість вразила мене по самісіньке серце. Хто ще, як не сам народ, повинен хвилюватися і піклуватися за майбутнє своєї держави? Чому проблеми, які не повинні залишати байдужими нікого, за які деякі готові пожертвувати своїм життям, інколи зовсім не турбують інших.
Головна ідея цього фільму, на мій погляд, полягає саме у тому, щоб показати людям, якою повинна бути справжня людина. Людина, яка несе біль свого народу, не може бути байдужою. Віктор Чміленко – це надзвичайно сильна і хоробра людина, яка готова була піти на все заради справедливості і кращого майбутнього для свого народу.
Коломієць Марина («Рецензія на людину, рецензія на життя»)
У фільмі образ Віктора Чміленка формується людьми, які його бачили, знали, любили, підтримували. І завдяки цим людям, нам, тим, хто не знав його за життя, Віктор стає ближчим, ніби давно знайомим другом. Надзвичайно важливими були кадри, відзняті ще за життя Віктора Чміленка. Що може вразити більше, ніж щира посмішка людини, якої вже нема серед живих?
Творцям фільму вдалося розказати про Героя по-домашньому, в теплому рідному колі тих, хто його знав, відчував, розумів.
Кошелева Карина («Річниця, яку не святкують»)
Час минає так швидко, що інколи ми навіть не помічаємо, як сплинув день, тиждень, а то і рік нашого життя. Так само швидко пройшли і ці два роки. Два роки не з дня народження, а з того кривавого дня, який ще надовго залишиться в пам’яті багатьох людей, котрі назавжди втратили своїх близьких і коханих. Про цей день не хочеться згадувати, але про це не можна мовчати. Саме тому, кіровоградський журналіст Ігор Токар створив документальний фільм під назвою «Чміль», головним героєм якого став Віктор Чміленко – Герой Небесної Сотні.
Цей фільм не має багатомільйонного бюджету, він не був змонтований на професійних студіях Голівуду, його створила одна людина, яка в собі поєднала сценариста, режисера, оператора фільму. У фільмі Віктор Чміленко постає перед глядачами справжнім героєм, патріотом, якій вартий нашої з вами поваги хоча б за те, що він, не зважаючи на все, хотів кращої долі не лише для себе і своєї родини, а й для всієї України. Він відстоював Україну.
Цирдя Вікторія («Ти з нами, ти живий»)
Емоції , що залишились після перегляду фільму, важко описати словами. Важливого значення надала вдало підібрана українська музика, що супроводжувала фільм. Вона просто налаштовувала глядача на певний настрій, це – настрій переживань, жалю, туги за полеглими. Але ще було у цій музиці щось таке, що викликало певну наснагу, підіймало людський дух, жагу до боротьби. Кожен глядач, що мав змогу подивитися фільм, не стримував сліз.
Гроздєва Каріна. («Один із сотні»)
Цю стрічку я не можу назвати повноцінним фільмом. Для мене це просто 40-хвилинна нарізка зі спогадів, присвяченій одній людині. Вона не потребує спецефектів чи досконалої акторської гри. Виявляється, що прості слова не менш простих людей подекуди можуть вразити в саме серце. У цьому й криється весь сенс.
Цей фільм був створений завдяки друзям та рідним загиблого. Але він не для них – занадто краятиметься душа від болю. Його не передивишся на вихідні чи на свята. Тут немає улюблених героїв чи сцен. ГЕРОЙ тут один. В усіх сенсах цього слова.
Такі історії треба переглядати в кінозалі з сотнями людей. І нехай не буде попкорну та м`яких крісел, нехай від схлипів та сліз ти не почуєш й половини сказаного (а від своїх власних – й не побачиш), ти відчуєш, яким знеціненим стало людське життя і яким несказанно важливим воно стає тоді, коли його вже ніколи не повернути.
Філіппова Валерія («Наш Герой»)
Багатьом в залі не вистачило місця, але людей це не збентежило – заради такої чесної, доброї стрічки можна було і постояти. Фільм викликав надзвичайні емоції у людей: комок у горлі,смуток та біль у душі. Фільм вразив . Фінальні титри глядачі зустріли стоячи – з оплесками та сльозами на очах.
Горецька Дар’я («Один із сотні»)
Так склалося, що об’єктивно оцінити цей фільм я не можу, оскільки в голові виникає одразу безліч питань. Я не буду лукавити, бо не вмію цього робити. Після перегляду фільму в мене виникла низка питань: «За що люди гинули на Майдані, в зоні АТО, якщо в нашій країні нічого не змінилося. Ми, по суті, змінили одну владу корупціонерів на іншу. Навіщо взагалі потрібен був цей Майдан?»
Герой фільму Віктор Чміленко був звичайною людиною, фермером, хліборобом, який також хотів змінити життя на краще, і в одну мить вирішив, що потрібно діяти і бути з народом.
З режисерського погляду, на мою думку, фільм знятий дуже добре, знайдено багато сюжетів із приватного, особистого життя Віктора, у багатьох інтерв’ю підкреслюється значимість цієї людини, дається йому характеристика не тільки як люблячого чоловіка і працьовитого фермера, а й громадського діяча і активіста.
Григорій Клочек, доктор філологічних наук, професор КДПУ ім.В.Винниченка.
Фото надані автором.