Важливо

Діти Віктора Чміленка: «Героєм батько був для нас завжди…»

Вчора

Ще вчора він був одним із нас. А сьогодні про нього говоримо лише в минулому часі… 

Віктор Чміленко жив у Борисівці Бобринецького району. Фермерував, багато і чесно працював. Як глибоко порядна людина, не терпів несправедливості, не вмів бути байдужим, брав участь в акціях протесту, коли порушувалися права і свободи українців. У 2012 році разом із дружиною Людмилою голодували під районною прокуратурою, протестуючи проти корупції влади. Свою громадянську позицію Віктор Іванович пояснював так: «Я – господар на своїй землі, я – влада у моїй державі. Бо я – частинка українського народу, бо тут лягли в землю діди мої. Ті хто зміг. Бо одного (хоч і віддав колгоспу свою землю) за доносом заарештували ніби- то за висловлювання проти колективізації. А потому за рішенням «трійки» в Миколаївській області розстріляли. А другого діда відправили на Соловки, звідки він так і не повернувся. Тому моя це земля, і не буду жити по іншому, ніж живу зараз».

Він був активним учасником Автомайдану та Євромайдану. Загинув на столичній Інститутській 20 лютого 2014 року від кулі снайпера при спробі допомогти побратиму…

Та трагедія пробудила свідомість багатьох, хто ще дрімав, хто був байдужим, хто думав – «якось без мене». Провести його тіло в останню путь зібралося дуже багато люду. Більшість із них – не знали його за життя. Лише у кортежі, що супроводжував тіло героя із Києва до Кіровоградщини, їхало понад сто автівок.

Сьогодні

Він став нашою гордістю. Його іменем названо одну з вулиць обласного центру, на стіні облдержадміністрації, під якою він не раз брав участь в акціях непокори і де його вперше поранили тітушки під час мирного мітингу, висить іменна пам’ятна табличка, про нього розповідають дітям на уроках мужності.

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України від 21 листопада 2014 року Віктору Чміленку посмертно присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». 5 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет посмертно нагородив його почесною медаллю «За жертовність і любов до України».
Із уст в уста передається історія про каску Віктора, що випадково потрапила до рук воїна АТО Олексія Пацюка, а потім так само випадково знайшлася і стала реліквією для якогось із музеїв бойової слави.

Уже найближчої суботи, 20 лютого, у роковини його загибелі в кіровоградському кінотеатрі «Портал» презентуватимуть стрічку, присвячену постаті нашого земляка. Авторами документального фільму «Чміль» стали журналіст Ігор Токар та вірний побратим Віктора бобринецький фермер Олексій Цокалов.
Кіровоградський скульптор Григорій Савченко завершує роботу над пам’ятником Герою Небесної Сотні.

Завтра

Він пішов, але залишив по собі гарні спогади і гарний спадок. Його дружина Людмила та діти Ірина, Катерина,
Віктор продовжують справу чоловіка і батька: сьогодні вони обробляють землю, навчаються, виборюють власні права та права своєї країни, як і вчора, коли був живий Чміленко-старший. І щодня думають, аналізують, мріють, розповідають про нього іншим, щоб знали, щоб пам’ятали.

Ірина:
– Найпам’ятнійшим батьківським уроком для нас була і є його життєва позиція, те, яким він був, принципи, якими керувався протягом життя, ставлення до людей, все це ми бачили ще з дитинства і наслідували батька. Батько завжди розмовляв із нами як із дорослими, завжди був тактовний і толерантний. Батько був справжнім романтиком, намагався бачити в людях лише їхні позитивні якості. Він повторював: «Треба давати шанс людям, які на перший погляд ніби нічого доброго в собі не мають, керуючись принципом – якщо ти можеш розгледіти в них добро, то можливо й вони самі в собі це відкриють, а якщо ти допоможеш у такий спосіб хоча б одній людині – це вже щастя». Батько особистим прикладом довів, що можна бути чудесним батьком, успішною людиною, активним громадським діячем, Героєм. Героєм батько був для нас завжди, він не міг бути байдужим, не міг не помічати несправедливість, усвідомлював небезпеку, яку могла принести йому та всій родині його активна опозиція до «режиму». Батько покладав на кожного з нас великі надії, а тому ми вже змалечку усвідомлювали, як маємо жити, і намагалися його не підвести. Для нас він і сьогодні залишається голов-ним авторитетом, взірцем.

Катерина:
– Відколи себе пам’ятаю, батько багато працював, щоб прогодувати родину, не забував звичайно про дітей, завжди знаходив для нас хвилинку. Як були ми ще малими, то ходили в ліс, у степ, розмовляли про різне. Знаєте, скільки в дитини запитань, а нас аж троє, тому й розмовляти було про що. Батько також розповідав про своє дитинство. Навчав завжди залишатися людиною слова і говорити лише правду. Оскільки почувався вільним, учив бути завжди самим собою, мати власну думку, не бути байдужим, ставити перед собою мету і йти до неї. Якщо на початку щось не вдасться, то не опускати рук, а спробувати ще. Коли ми підросли, пам’ятаю, досить часто проводив із нами бесіди, коли помічав якусь напругу або ж агресію, відомо, як то буває у підлітків. Цієї підтримки бракує зараз, але всі його настанови пам’ятаємо, намагаємося їм слідувати, до цього долучатимемо й своїх дітей. Батько повторював, що успішна людина не лише забезпечує себе, вона завжди допомагає комусь поряд. Для нас то уроки на все життя. Тому можу сміливо заявити, що ми мали найкращого батька у світі!

Ірина:
– Останнім часом мене часто запитують, яким батько був як революціонер. Думаю, що революційний дух передається в нашій родині по крові. Його шлях як революціонера розпочався ще в ті далекі 90-ті роки, коли він почепив листівку з написом: «За Незалежну Україну» на дошці оголошень у місці, де працював, за що пізніше і був звільнений. Потім – 2004 року – перший майдан, Помаранчева революція, найяскравіша подія початку ХХІ століття, що дала не лише той потужний заряд енергії і надії, пробудила в українцях почуття національної гідності, але й подарувала можливіть знайти однодумців та побратимів. Пам’ятаю, як батько до нас телефонував із Києва і казав, що ми маємо бути з ним на майдані, оскільки твориться історія, свідоме українське громадянське суспільство і хотів, щоб ми були свідками цього, а також мрійливо казав: «Про Помаранчеву революцію ви будете розповідати своїм онукам». Потім парламентські вибори 2007 року були великим розчаруванням, оскільки нічим добрим не скінчилися. Хоч і не приховую, що були думки про еміграцію, але це б була крайність. І попри всі ті розчарування-небезпеки батько зі своїм побратимом Олексієм Цокаловим усе одно продовжували боротися. Батько плекав надію, що українці пробудяться. І він все ж таки дочекався цього і був надзвичайно радий, що таки існує свідоме українське громадянське суспільство. З перших днів Революції Гідності він був там, для нього доля України була понад усе. Бо це земля його дідів, дітей, його внуків. А тому він не міг сидіти спокійно і спостерігати за тим, що діється. А всі ми добре знаємо, які справи були в країні. Державу просто грабували роками, а з людей робили рабів.

За місяць до вбивства батько якось сказав: «Якби я поводив себе нечесно в бізнесі, то можливо, я мав би набагато більше грошей, та я радий, що, на відміну від декого, у мене чиста совіть, а совість за гроші не купиш». Розумію, що у мого батька була не лише одна мета – виховати та забезпечити нас, але й зробити свій внесок на благо українського суспільства.
20 лютого, в день загибелі батька, ми запитували себе, чому він свідомо ризикував власним життям, не подумав про нас, дітей, про дружину, про близьких. А потім згодом згадалися його слова про те, що кожна людина має свою місію в житті.

Віктор:
– Після похорону батька необхідно було збиратися з силами і ставати до роботи, хоч як важко було на душі. Ми для батька завжди були дітьми, знаходилися в нього «під парасолькою». До слова, він так і говорив, очевидно, даючи зрозуміти, що та «парасолька» не вічна, що прийде час працювати без нього. Але ніхто з нас навіть не уявляв собі, як швидко цей час настане. Тому згадував я, та й ми всі разом, його настанови та поради й намагалися не впадати у відчай, у депресію, бо не цього чекав би від нас батько. Ми збиралися з думками і силами і думали, що робити далі. Бо вже на носі був березень, а там – і посівна… Тому все те, чому нас навчав батько, всі ті розмови, поради не були марними. Він нас готував ще з дитинства до самостійного життя, ніби знав, що так рано піде у вічність. Стараємося господарювати так, щоб сподобалося батьку.
А ще – у нього з’явилося двоє онуків, за якими він, переконані, спостерігає з небес і радіє, як він умів радіти життю.

Лариса РОМАНЮК, “З перших уст


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*