Воїн 34-го батальйону Дмитро Степаненко (селище Вільшанка Кіровоградської області) за часи служби в зоні проведення АТО, яка досі триває, назбирав чимало історій про важкі і цікаві будні солдатів і війну з сепаратистами. Перша електронна газета продовжує публікувати фронтові історії з життя наших захисників.
Читайте також: Будні 34-го батальйону: реальні історії з передової
Приїхав генерал
Зі штабу Південного оперативного командування до нас на спостережний пост приїхав генерал. Два автобуси видерлися на терикон. 12 охоронців, решта – прихвосні. У чорних броніках, шоломах, з розгрузками. В руках кулемети і «мухи»*. Генерал іде, а вони перебігають навколо нього і під кожним кущем займають кругову оборону. Я стою під деревом у холодочку в капелюсі, шортах і шльопанцях, і то мені жарко. А ці термінатори повністю одягнені, в броні бігають між кущами на сонці. Начебто все правильно. Але у мене виник ціла низка запитань:
Де на верхівці терикону візьмуться танки, щоб напасти на генерала?
Чому генерал так нас боїться, що відгородився від солдатів кулеметами?
Чому генерал так рідко буває на передовій? (люди, які тут часто, одягають броніки лише під час бою). А якщо він штабний, то якого біса взагалі сюди припхався?
Якого лиха всі ці круті спеціалісти не воюють на передовій?
Чому у штабних щурів кращі автомати, ніж у розвідників?
Чому на всіх приїжджих натівська форма, а не розрекламована вітчизняна «пікселька»?
*Реактивний протитанковий гранатомет РПГ-18
Читайте також: Будні 34-го батальйону: про вправних саперів і душевних артилеристів
Віко, прощавай!
Цілий місяць сєпарський снайпер кошмарив третій клапан. Не те щоб дуже, але реально набрид. Стріляв десь із Какашки (терикон на околицях Горлівки). Важка рушниця калібру 12,7 мм, жодний захист не рятує, і це погано. Але ж 2 кілометри, навіть важкою 50-грамовою кулею з такої відстані потрапити важко, і це добре. Насправді снайпер жодного разу ні в кого не вцілив. Коли свистіла куля, лише оглядалися і тикали дулі в бік Какашки. Розмовляючи, стояли за 1,5–2 м один від одного, щоб не полегшувати невдасі прицілювання. Групами на відкритій місцевості взагалі не збиралися. Від місцевих інформаторів вже знали, що снайпера звати Віка, її домашню адресу в Горлівці, вік та навіть знайшли фото в «Однокласниках». До дуль додалися специфічні епітети, найкоректнішим з яких було «шльондра», і обіцянки урізноманітнити інтимне життя Віки найнесподіванішими способами. Віка щодня, як на роботі, робила певну кількість пострілів і зникала до завтра. Підходити ближче, на нейтральну територію, вона не ризикували. Казали, що навіть до позиції рушницю їй допомагали носити (все ж таки близько 14 кг із прицілом).
…Спостерігач помітив, що хтось вовтузиться на териконі. Гукнув зенітника. Точна і щедра черга із зенітної установки (ЗУ) рознесла Віку в пух і прах. Віко, прощавай!
Читайте також: Будні 34-го батальйону: як наші накрили «Январь» і «Какашку»
Безпілотник
– Увага! Увага всім! – озвалася рація. – Зараз будуть запускати наш безпілотник. Нікому не стріляти! Ще раз повторюю! Безпілотник наш!
Всі, хто не спав, повилазили надвір в очікуванні авіашоу. Більшість із нас під словом «безпілотник» уявляли цяточку в небі і бачили його хіба що як купу збитого металобрухту або по телевізору. А тут ось навіть полапати можна. Шум мотору, і над деревами з’явилося чудо техніки. Майже відразу – кулеметна черга з боку протитанкових «Рапір».
– …вашу мать! Припинити стрілянину! Це наш безпілотник!
– А–а–а… – розчаровано, – так би й сказали. Попереджувати треба!
Безпілотник піднявся вгору, на висоту, з якої його вже не було видно й чути, зробив кілька знімків. Коли опускався, наймолодший і найспритніший глядач – собацюра Малиш, в карколомному стрибку дістав цяцьку за крило і мало з нею не втік.
У чистому залишку маємо серію малоінформативних фоток місцевості, а в БПЛА кілька кульових отворів і відбиток зубів Малиша.
Не дуже прибуткова штука безпілотники.
Читайте також: Будні 34-го батальйону: як солдатам грамоти роздають