Важливо

Воїн 42-го батальйону: Нас зливають? Польові командири своїх не здають!

????????????????????????????????????

Сергій не кидався з гранатою під російські танки, не дивився упритул в очі сепаратистів, не виставляв у соцмережах фотографії  з зони бойових дій. Він не говорить про свій статус у кожній розмові, не закидає «я воював!» у кожному пості на Фейсбуці. Він взагалі не згадує про війну у буденному житті. Але він з тих хлопців, яким є що згадати, бо Сергій цілий рік самовіддано і без зайвих слів виконував свій обов’язок перед Україною – захищав її народ.

 Вже з першого погляду на Сергія стало зрозуміло, що розмова буде не простою, бо у хлопця типаж справжнього воїна АТО – світле щире обличчя, променистий погляд, що сяє добром,  ямочки на щоках від сором’язливої усмішки. І при цьому в щемливій чорноті його зіниць ховаються спогади – спогади про війну.  Такі чоловіки не діляться враженнями, не виливають душу, не розповідають про пережите.

Згадуючи, в яких умовах довелося провести цей рік, Сергій лише зітхає і посміхається. Як і годиться справжньому воїну, він усім задоволений, навіть якщо насправді все було не так вже й райдужно.

Сергій Москаленко родом з Новоукраїнського району (село Новоєгорівка), але вже давно живе в Кіровограді. У листопаді йому буде 27 років.

«В АТО я потрапив по мобілізації, можна так сказати. Прийшла повістка. Запросили на медогляд. Запитали, чи згоден служити… – пригадує Сергій. –  Воювати я не хотів. Удома дружина і син маленький. Їх не хотілося залишати самих, але ж хтось мав їх захищати. Тому я й погодився. У військкоматі питають:  «Ти хто?». Сказав, що  за освітою повар, а працював комірником. Кажуть: значить будеш тим чи іншим. А врешті  став я гранатометником».

Це було 5 вересня 2014 року. В комісаріаті довго вагалися, куди саме направити Сергія – в третій полк чи в 42-ий батальйон. Врешті приписали до в 42-го БТрО, який постраждав під Іловайськом і саме потребував поповнення.

З Кіровограда хлопець потрапив прямо в Краматорськ. Не було ніякої спецпідготовки, тривалого навчання і т.д. Були одразу наряди і бойові завдання. З Краматорська їхню групу перекинули в Дебальцеве.

Питною водою і продуктами бійців забезпечував штаб і волонтери. Останні заїжджали з усіх куточків України – від Кіровограда до Тернополя. Найчастіше були з Новоукраїнки. Мав Сергій «всесезонну» форму (сам придбав), до якої на зиму видали термобілизну, бушлат і ватні штани. Каски видали зразка 41-го року 60-х років випуску – так звані «кашоварки».  Вони не витримували навіть пострілу пістолета. Лише в лютому їх замінили на кевларові. А от бронежилети були хороші – українські «Корсари» 5-го ступеню захисту.

У Дебальцевому, за словами Сергія, нашому 42-му батальйону просто пощастило. Хлопці  стояли поперед міста і захищали населений пункт.  Сепаратистів зблизька не бачили, бо ті дислокувались  на постах за 6-7 км. У бінокль було видно, як вони лазять териконами, готують «гнізда» і укріплюють позиції. Єдине, чим дошкуляли, це постійні обстріли. Хлопець пригадує, що канонада не вщухала ні вдень, ні вночі. А коли були недовгі хвилини затишшя, над головами здіймалися ворожі безпілотними. Розвідка і артилерія у терористів працювала злагоджено і ефективно, бо російська. А от на блокпостах стоять місцеві ополченці.

Читайте також: Знайомство з переселенцями. Як живуть ті, за кого вмирають українські військові (ФОТО, ВІДЕО)

«Коли на блокпосту в Курдюмовкі стояв, говорив з людьми, які на окупованій території  живуть. Казали, що на сепаратистський блокпостах стоять місцеві алкоголіки, колишні зеки, яких звільнила «армія ополчєнія», і їм подібні. Коли тюрми відкрили, в населених пунктах страх, що творилося. Людей просто на вулиці грабували, в будинки вламувались і все виносили, били, машини забирали… Але багатьох місцевих і це не навчило. Як не навчили і обстріли від терористів», – зітхає чоловік.

До того, що десь неподалік вибухають снаряди, новобранці з 42-го звикли швидко.  А от коли почали бити по самому місту – було страшно.  Перший же обстріл не пережили двоє бійців. Тоді янгол смерті оминув військових з Кіровоградщини – загинули мобілізовані з Херсонської області, яких прикомандирували до 42-го БТрО.

«До речі, тоді ще й в проекті не було ніяких Мінських домовленостей і по наших «шмалили» з усього підряд – з «Градів», САУ, мінометів, – розповідає Сергій. – Хоча терористи і зараз цих домовленостей не дуже дотримуються. Наприклад, за 2 тижні до моєї демобілізації (серпень 2015р., ред.) вони обстріляли сусідній з нами пост (теж 42-го бату). Там 13 бійців отримали контузію.  Їм на дембель, а у них контузія. Так і поїхали…».

Тут же, під Дебальцевим, Сергій з бойовими побратимами зустрічав Новий рік. Його пост був неподалік автозаправної станції. На алеї росла крислата ялина, яку хлопці  прикрасили всім, що під руку потрапило. У саму новорічну ніч чекали на «салют» від сепаратистів, але пронесло. Мабуть, і вони вирішили мирно відсвяткувати.

Не зважаючи на те, що 42-й батальйон стояв на захисті міста і безстрашно підставляв себе під ворожі кулі, мешканці Дебальцевого (та й багатьох інших населених пунктів) не оцінили такої самовідданості наших воїнів – не любили там українців. Підтримували Росію і чекали встановлення нової проросійської влади.

 «Хіба ж це правильно, коли стоять за спиною свої ж – українці, а довіряти їм не можна? – зітхає Сергій, розповідаючи про стосунки з місцевими. – От прийшла бабця, попросила харчів хоч якихось. Ми їй дали, скільки було і скільки вона змогла забрати. Всім поділилися – тушонкою, згущенкою, консервацією різною! А вона взяла, відійшла п’ять метрів і триповерховими матюками нас укрила. І так всі: ми з ними ділилися усім, що мали. Люди приходили – ми ніколи нікому в допомозі чи харчах не відмовляли. А вони нас за це ще й обзивали, і проклинали. За що?! Бо ми українці?!», – дивується солдат. 

Він переконаний, що це далеко не ментальна проблема населення Донбасу, а не правильна медійна політика української влади. «Люди там просто зомбовані російським телебаченням. У прифронтовій зоні українські канали не ловлять. Ледве 1+1 проглядається і то сніжить, шипить – дивитися не можливо. А от російські канали легко і цілодобово транслюються. От де те інформаційне міністерство, чи як його там назвали? Чому воно нічого не робить? З ким і для кого ми боремося? Ми воюєм, а вони зомбують.  Не дивно, що після такої промивки мізгів люди на Донбасі нас не люблять», – щиро переконаний Сергій.

Читайте також: «Чорний прапор» 17-го батальйону: Чим більше російських загарбників переб’ємо, тим швидше закінчиться війна!

Сергій досі пам’ятає,  як в одному з сіл місцеві кричали українським солдатам «для чого ви сюди приїхали?».  «Спробував з одним таким поговорити. Кажу, ти не хочеш свою хату захищати, то я приїхав її і тебе захищати. А вони думають, що ми тут самі стоїмо і самі в себе снаряди кидаємо, самі по собі стріляємо. Для них існують лише «укропи» і «бандерівці». Більше ні в що вони не вірять», – розповідає  солдат. А одного разу на його блокпосту стало зле молодій дівчині – так вона боялася «укропів», оспіваних Кисельовим і російським ТВ.

Під Дебальцевим батальйон простояв три місяці. Потім надійшов наказ їхати в Констянтинівку. Цей наказ врятував кіровоградських воїнів від нових втрат. Разом з 42-м з-під Дебальцевого швидко  забрали артилерію і танки, а на зміну їм поставили 13-й батальйон.

«У нашого батальйону кожен метр був простріляний артилерією, кожну позицію захищали танки. Думаєте сепаратисти не пробували пробитися? Пробували і нічого в них не вдавалося. І тут раптом оцей незрозумілий обмін батальйонів і відвід техніки, – пригадує солдат. – У той день, коли ми мінялися, сепаратисти пострілювали з самого ранку, ніби знали, що ми всі зараз на виду і ми в процесі зміни. Працювали «Гради».  Я спав після наряду, а хлопці з 13-ки вже бігали перелякані, ховалися. Це у них був перший обстріл. Вони теж вересневого призиву, але ми ці місяці в АТО були, а вони в «учебці» сиділи і пороху не нюхали. Кажу:  заспокойтесь і дайте поспати, ще звикнете. Не звикли…».

Дебальцівська трагедія. «Організований відвід військ». Необстріляний батальйон для замилювання очей противника. Десятки смертей. «Ми перемогли». Хто ці «ми»? Череда роздумів про чудом врятоване життя, дивні військові маневри і безповоротні  втрати під Дебальцевим і Дебальцевого змінюються на устах Сергія спогадами про переїзд до Костянтинівки і далі – під Горлівку.  Тут хлопці облаштували пост на каналі. До речі, наші з 42-го і досі там стоять.

Читайте також: У Кіровоград повернулися бійці, які мужньо захищали Дебальцеве (ФОТО)

На цьому посту Сергій дослужив до дембеля. Тут, у насипному валі, хлопці закопали бліндажі. Під час обстрілів всі снаряди перелітали, не чіпаючи бійців. Правда, якось недалеко від бліндажа, в якому жив Сергій, зайшло в вал і зірвалося два снаряда. Але  3-метровий втрамбований роками насип врятував хлопців.

Сергій пригадує, що у квітні-травні сепаратисти активізувалися після «зимової сплячки» і щодня обстрілювали українців. Але били в основному по сусідньому блокпосту. Після кількох потужних атак на цей пост поставили кіровоградський 34-й батальйон. «Хлопці з 34-го молодці. Вони ніколи на посту спокійно не сиділи. Постійно вилазки робили. А коли відбили кілька кілометрів сепаратистських позицій – ті давай нашим мстити. Їх аж плющило від злості. Дуже злилися. І по штабу багато «накидали», і по самому посту стріляли. Але наші втрималися», – з гордістю в голосі каже Сергій.

Так минув рік служби і старший солдат знову повернувся додому. З передової він привіз чимало болючих спогадів, якими не бажає ділитися з цивільними. Там же – на фронті – у нього залишилося багато нових хороших друзів.

«Немає різниці, яке в тебе звання і звідки ти. Головне, щоб ти був хорошою людиною і розумів, що робиш. Часто чую фразу «нас  зливають». Так от: польові командири своїх не здають! Як комбат чи ротний нас здасть, якщо він всіх знає, всім нам в очі дивиться? У нас дуже хороший командир взводу – Василь. І багато наших хлопців після демобілізації вирішили повернутися назад на службу, щоб продовжувати воювати з ним плече до плеча», – каже солдат. Сам же Сергій хоче залишитися з сім’єю, знайти більш мирну і спокійну роботу. Але з цим поки що проблеми.

Ще один дійсно негативний момент, який дійсно турбує Сергія, це не зрозуміле йому бажання деяких солдатів і волонтерів привезти додому «сувенір» з АТО.

«Є хлопці, які привозять з собою і зброю, і боєприпаси. Мабуть, не награлись на фронті. Ось чув, що волонтери принесли в школу гранатомет «муху». Діткам показати. Це ж зброя. Хто і як посмів її вивезти з фронту? – дивується боєць. –  На наш пост теж  волонтери приїжджали і попросили гранатомет дати. Хлопці, як? Ви що?».

Сам же Сергій привіз з АТО посвідчення учасника бойових дій і нагороду – медаль «За військову доблесть».  Цю відзнаку створили кіровоградські волонтери на прохання командування батальйону. Адже, як показала практика і час – на нагороди заслуговують тисячі українських воїнів, а держава відзначає лише одиниці. Звідси і виникла ідея започаткували власну відзнаку – волонтерсько-батальйонну.

Під час демобілізації влітку цього року її отримали бійці з Кіровоградської, Тернопільської, Полтавської, Запорізької областей. Як каже Сергій, така геть не дрібна дрібничка нагадує воїнам, що вони потрібні своєму народу, адже є суто народною нагородою.

Світлана Томашевська, Перша електронна газета.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*