Дізнавайтесь новини Кіровоградщини першими!

Заступи чорта дверима, то він у вікно, чи Як перейменовують Кіровоград

1995 Перейти до коментарів

Прихильники української назви нашого міста можуть святкувати проміжну перемогу – затяті єлизаветградці відступили. Правда, поки що тільки на один крок. Практично на одну букву. Аполагети  назви Єлизаветград ,  що її  так настирливо просувають наші підприємці, які або не знають справжньої історії рідного народу, або заангажовані своїми зв’язками та  власністю в Росії, а також Московська церква, яка добре знає що робить і для чого, зрозумівши, що скільки б вони не скликали напівфальшивих  мітингів, номер не пройде, очевидно, вирішили поміняти тактику і напирати тепер на українськість назви Єлисавет.

Чого ви,  мовляв, дурні гречкосії-селюки,  заперечуєте? Називали так наше місто в часи УНР, ось і відтиск печаточки знайшовся. Тут чітко видно: Є-ли-са-вет. Звучала ж ця назва з уст ваших провідників і діячів, яких ви шануєте, що ж вам ще треба? Не багато. На нашій землі місто матиме питому українську назву і всілякі викрутаси чи навколо російських цариць, чи навколо притягнутих ними за вуха святих, як писав Шевченко, – брехнею підбиті.

герб єлисаветградаОсь вона, та брехня, просто стрибає у вічі зі звернення-листівки, підписаної почесними громадянами, що розповсюджувалась минулого року, напередодні  опитування з цього приводу. Символічний обрис фортеці із вензелем нібито святої Єлизавети. У церковній ієрархії Єлизавета таки преподобна, а святий її син – Іоанн Хреститель. Але хай собі – все-таки тітка Ісуса Христа. Та чи свята, чи преподобна – у яких це релігійних книгах зафіксовано її вензелі? Звісна річ, нічого подібного у святих ніколи не було. А малювали  ці закарлючки ті, хто мав не святу, а диявольську мету: поставити  на українській свідомості свій штамп, викрутити її на свій копил, що й зроблено дуже успішно. І церква, до речі, якщо вона стоїть за правду Божу,  найперша мала б це викрити і вказати людям на брехню. Але ж бачимо протилежне. Виходить, не дарма казав Ісус – за ділами їхніми пізнаєте їх.  Погано тільки, що  прозріваємо дуже тяжко і довго – занадто товстий шар брехні, цинізму й блюзнірства.

І листівка у цьому не відстає: образ фортеці обрамлений синьо-жовтою стрічечкою. А правда така, що та стрічка мала б бути георгіївською. Бо ж фортеця будувалась тільки для вигляду (брехня на брехні сидить і брехнею поганяє!), аби захищатись від нападів татар. Один раз тільки вони напали на неї, та й то, «захиснички» сховались у фортеці, віддавши на поталу і розграбування довколишні  українські (не жаль же  їх!) поселення. Основна ж мета постання фортеці – знищення Запорізької Січі, українського воїнства й сили. Не дарма ж тільки після здійснення цієї мети царі офіційно дали місту назву Єлизаветград. Тому й пускали українцям  дим у очі – святу. А коли знищили силу, то вже можна було робити що завгодно: виганяти з рідних місць, відбирати землю, віддавати її спеціально закликаним для цього чужинцям і, ясна річ, насаджувати свої символи, смисли  і назви.

«Майже 200 років місто носило першоназву – ім’я святої праведної Єлисавети» – пише згадана листівка. Знову брехня, і явна, розрахована на тих, хто не хоче думати, аналізувати, для кого історія – на трієчку вивчений курс  радянської школи. Бо й півтори сотні років не набереться офіційній, даній Російською імперією назві, яку більшовики оперативно перелицювали на Зінов’євськ. І далі – суцільна брехня і цинізм. Мовляв, розвиток культури, освіти, економіки, навіть поява українського професійного театру пов’язані з Єлисаветградом. Ключове слово – пов’язані. Бо виходить, без нього нічого б цього не було. Не знаю, скільки треба мати інтелекту, щоб нарешті зрозуміти: будь-які  українські явища  утверджувались не завдяки, а всупереч  тодішній державній владі, а якщо й робилось щось корисне для краю, то не завдяки ж благодійності царів, а за гроші цього ж таки посполитого люду, який  платив податки у тодішню державну скарбницю.

Читайте також: Історики: Єлисаветград названо на честь російської цариці, а не святої

Для чого, здається, згадувати ту стару, вже непотрібну листівку? Бо  актуальність її, на жаль, не минула, і  прихильники Єлизаветграда, зрозумівши, що замшілою брехнею  правду не перебити, підготували  нову брехню. Точніше одягли її у  новіші, як їм здається, шати. Тепер вони різко стали свідомими українцями і тільки й думають, що про УНР, Центральну Раду, козаків, січових стрільців. Будь-ласка,  «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах». Том 2: Закон ЦР «Про адміністративно-територіальний  поділ України», прийнятий Малою радою 6 березня 1918 року. Пункт другий – УНР розділяється на такі землі: серед тридцяти двох назв шістнадцятий – Низ, центр Єлизавет. Та це ще не все. Є й ксерокопія кількох листків Архіву коша Нової Запорізької Січі, том 3, де на сторінці 548 розміщено лист кошового отамана  Олексія Білицького до коменданта фортеці святої Єлизавети. І спрямовувався він, звісна річ, «В Єлисаветъ». Є тут і шматок мапи 1919 року, де теж вказано – Лисавет. І навіть пісня Романа Купчинського «Як стрільці йшли з України», де  згадується той же Єлисавет.

герб єлисавІ що це доводить? Очевидно, на думку тих, хто розповсюджує ці папери, те, що нашому місту слід дати назву Єлисавет. А якщо подумати? Хіба не зрозуміло, що у ті роки, коли впала Російська імперія у її царському варіанті, українство було наскільки ослаблене столітнім своїм полоном, розрізнене, незріле, що не могло фактично миттєво спромогтися на адекватну  заміну тому Єлизавету чи Єлисавету.  Це як птаха, якого тримали дуже довго у підвалі у клітці раптом винести на світло і волю. Чи полетить він відразу? Поки той птах отямився, на нього скували вже іншу клітку, ще міцнішу і занесли у страшніший, кривавий підвал червоної імперії.

Ясно, як Божий день, ті, хто хоче повернути назву Єлисавет, тим самим прагнуть зафіксувати оту нашу національно-державницьку кволість, яка привела нас тоді до поразки. Згадаймо Універсали УНР, до яких причетний наш земляк Володимир Винниченко, ім’я якого пропихачі Єлисавета  називають з великим пафосом. Та у першому Універсалі українці ще навіть заїкнутися боялися про власну незалежність! Правда, друга російсько-українська війна, яка тоді тривала,  досить швидко змінювала свідомість. І у четвертому Універсалі ми вже сказали, що таки хочемо бути незалежними.  Та поки до нас дійшло – було вже пізно. Нова клітка для українського птаха замкнулась. Оце до такого рівня української національної свідомості вертає нас Єлисавет.

Читайте також: Православні бойовики підтримують Єлисаветград як нову назву для Кіровограда

Чесно кажучи, я навіть не здивувалась, коли побачила – хто ж обґрунтовує цю назву? У Фейсбуці поширює її такий собі Максим Сінченко, наскільки я розумію, історик-любитель, який підносить романтизм того періоду, не замислюючись над тим, які наслідки мав тодішній  національний нігілізм для наступних поколінь. Схоже, йому просто подобається роль того, хто представляє начебто альтернативу усім думку. Ті ж, хто розповсюджує  ксерокопії згаданих документів, оперлись на авторитетніше, як їм здається, ім’я – Олександр Чорний. Його довідка «Єлисавет – соборна назва міста», як перестигле яблуко, аж бризкає соком українськості. Усе тут було, виявляється, Україна. Тільки ще кілька місяців тому він не менш переконливо доводив, що  Єлисаветград – єдино правильна та історична назва, а Російська імперія принесла у наші степи прогрес і розквіт.

Не знаю, який Олександр Чорний науковець, але те, що він пристосуванець, очевидно, заперечити важко. Можна написати томи праць, але якщо ти не можеш відрізнити у минулому свого народу правду від кривди, для історика це має бути вирок.  Сподіваюсь, притомна громадськість Кіровоградського держпедуніверситету таки не допустить, щоб в.о. завідуючого кафедри історії України (!)  Чорний став її завідувачем. Як на мене, це стало б великою ганьбою. Знаю, що пан Чорний майстер відповідати в стилі «Коня кують, а жаба й собі лапу підставляє». Тільки тут він переплутав ролі. Кінь не той, хто підлаштовується під сильнішого, а той, хто за будь-яких обставин захищає національну правду.

Читайте також: “Духовні скрєпи” Кіровограда, або Як місто заспамили православ’ям (ФОТО)

А український птах, зранений уже у четвертій російсько-українській війні, таки трохи зміцнів і готується до польоту. Наївні ті, хто вважає, що його можна буде знову припнути (чи не для цього затіваються чергові  безперспективні громадські слухання?) мотузками демагогії, брехні, цинічної облуди. Можливо, затримати, але не полонити.

Усілякі  Єлисавети, Свято-Єлисавети – це той самий імперський чорт, який під іншою личиною лізе тепер уже у вікно, коли його не пустили у двері.

Світлана Орел