У рамках всеукраїнського туру на запрошення Кіровоградського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка та за сприяння благодійного фонду народного депутата Станіслава Березкіна «Добротвір» у нашому місті побував відомий письменник Василь Шкляр. Свій новий роман «Чорне сонце» він презентував студентам Кіровоградського педуніверситету, військовим третього полку спецпризначення та провів зустріч у обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського.
Василь Шкляр не новачок на літературній ниві. Певну популярність свого часу мали його романи «Ключ», «Кров кажана», «Елементал». Але найширшого розголосу набув роман про борців за незалежність України часів Холодноярської республіки «Чорний ворон». Це – фактичне перше художнє переосмислення тих героїчних подій, які були вже добре відомі в документалістиці. Але майстерне художнє слово, емоційний фон роману багатьом і багатьом відкрив очі на ті хвилюючі сторінки української боротьби. Уже наступний його роман «Маруся» не мав такого розголосу, хоча він, продовжуючи тему, глибше показує причини поразки українців у відстоюванні державної незалежності.
Вразила авторська паралель епізоду з роману «Маруся» і нинішньої ситуації на передньому краї російсько-української війни. Йдеться про момент, коли виснажена Українська Галицька армія з тяжкими боями взяла Київ, мешканці вітають вояків, їхні душі радіють і тріумфують. Але з лівого берега на столицю насуваються військо Денікіна, українці готові збройно відстоювати свою перемогу, але генерали проводять переговори і щоб не зірвати їх, солдатам і старшинам наказано не стріляти, не вступати в бій. Врешті білогвардійці полонять українських вояків і відправляють їх у концтабір. Тоді це стало одним з вирішальних моментів нашої національної поразки. Чи не так само трапляється нині, коли українські вояки готові ціною власного життя відстоювати рідну землю, але мають наказ не стріляти, не вступати у бій?
І про це також йдеться у новому романі письменника «Чорне сонце», де головні герої – бійці добровольчого батальйону «Азов», на шевронах якого – чорне сонце, знак прадавніх волхвів, який символізує особливо тісний зв’язок з прабатьками, з рідною землею, з корінням роду і народу. Волхви відкрили люду цей знак із напучуванням: хто не чує голосу предків, того спалює чорне сонце.
Василь Шкляр – своя людина в полку «Азов». І цей роман – унікальний в українській літературі випадок, коли художній твір написаний буквально по гарячих слідах реальних подій, до того ж, не йдеться про чисту документалістику чи примітивне графоманство, а про твір високої художньої напруги. Це засвідчив уривок, який письменник зачитав на зустрічі. Відчувалося: він глибоко відчуває й розуміє духовний стан своїх героїв, те незбагненне шляхетне відчуття, що веде їх на смерть, змушує долати страх, страждання. Звідки воно береться, зринаючи час від часу, в умовах, коли для цього, здається, немає підстав? На думку письменника, жодна крапля крові, пролита за Україну, не даремна. Національна пасіонарність то пригасає, то зринає, і коли з’являється шанс на визволення, заявляє про себе з новою силою.
У сучасному світі героїзація персонажів чи подій не належить до пріоритетів. Василь Шкляр розповідає: «Коли я написав «Чорного ворона» дуже багато людей звинувачували мене, що я показую холодноярців красивими і шляхетними воїнами, а їхніх ворогів – негарними, потворними, гидкими. Я тоді відповідав, що прийде час і ви самі це побачите. Зараз уже про таке ніхто не питає. Бо коли йдеться про націю, її ідею ствердження у космосі світу, тоді з’являється незбагненна містика. У роман «Чорне сонце» я свідомо не ввів епізод, про який мені розповідали хлопці з «Азова», бо він, на перший погляд, видається нереальним. Двадцятирічний черкащанин Сергій Амброс, воїн «Азова», дуже любив птахів, зокрема соколів. Він мав відповідні татуювання, багато читав про цих гордих створінь. Коли він отримав смертельне поранення у Широкіному, до його побратимів раптом прилетів сокіл. Так само, коли його ховали у Черкасах і весь міський майдан став на коліна перед його пам’яттю, у небі знову з’явився цей птах. Герої не вмирають!».
Світлана Орел для Першої електронної газети