У місті Долинська на Кіровоградщині знімали епізоди фільму “Мати” режисера Джонатана Бретча (Великобританія). Сюжет фільму зав’язаний на війні росії проти України та заснований на реальних подіях.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Для зйомок в одному з дворів міста створили “воєнні декорації”: насипані могили у дворі будинку з дерев’яними хрестами, які змайстровані зі старих дощок, з цегли склали примітивну плиту для вогнища, на якому закипають чайник та каструля. Поруч – залишки меблів, ящики від боєприпасів, що використовуються як дрова. Всюди розбите скло, штучно створені вирви від вибухів.
Художник-постановник Володимир Романов розповідає, що головний герой – це українець, який задовго до війни переїхав на роботу до Великобританії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він щодня телефонує своїй мамі в Сіверськодонецьк та вмовляє виїхати. Коли розуміє, що вмовляння не допомагають – їде за нею сам. Дорогою чоловік потрапляє в різні непередбачувані ситуації. Коли зрештою потрапляє до рідного міста, то мама вже живе в підвалі багатоповерхівки, бо знаходитися в квартирі небезпечно. У місті відсутні вода, електроенергія і газ, тому їжу готують на багатті у дворі.
Чоловік вмовляє маму виїхати, відвозить її до кордону з Польщею. А сам залишається в Україні – стає на захист Батьківщини.
Більшість епізодів фільму відзняли в Ірпені, кадри життя в підвалі – в Києві. А ось для того, щоб зняти саме охоплений воєнними діями Сіверськодонецьк — зупинилися на Долинській.
Галина Корнєєва, виконавиця ролі мами, розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення, їй довелося тимчасово переїхати з Києва до Рівного. І їй дуже близькі переживання жінки, яка не може покинути рідні стіни:
“Цей фільм не стільки про війну, а про те, як важко покинути свою батьківщину, свою землю. Джонатан якось запитав, з чим для мене особисто було б найбільш важко розстатися. Я відповіла, що, найтяжче – це покинути могили близьких людей і знати, що ти до них вже, можливо, ніколи не повернешся. Ось це і тримає мою героїню в місті під обстрілами.
Але сину таки вдається її вмовити, бо там за кордоном живе маленька дівчинка, її онука. Вона майже не знає української мови і чекає на бабусю, яка її навчатиме. Заради онуки, заради майбутнього вона наважується покинути місто, в якому пройшло все її життя”.
Пані Галина 44 роки життя віддала Театру драми та комедії на Лівому березі, працювала там від дня його заснування. Нині вона вже на пенсії. Розповідає, що як і головна героїня не уявляє, як це покинути свою країну. Хоч щось постійно намагається робити для того, щоб допомогти нашим захисникам:
“Спочатку я в’язала звичайні шкарпетки.
А потім мені сказали, що для хлопців в госпіталі дуже потрібні адаптивні шкарпетки. Тож тепер я в’яжу ці шкарпетки для поранених бійців.
Тішуся, що моя праця допомагає їм одужувати та повертатися до життя”.
Виконавець головної ролі Олександр Яцентюк вже відомий глядачам за фільмом “Памфір”. Олександр розповів, що сценарій для стрічки написали ще в грудні 2022 року і планували розпочати зйомки в квітні 2023 року. Оскільки всі процеси і роботу фінансують іноземні компанії, то виникли певні труднощі, зокрема зі страхуванням працівників і акторів. Адже, якщо в країні йдуть бойові дії, то ризики занадто високі.
Актор розказав, що з іноземним режисером так тісно співпрацювати йому довелося вперше:
“Це цікавий досвід. Після того, як я ознайомився зі сценарієм, Джонатан прислав мені анкету з 380 питаннями. І поки я відповідав на них, то, власне, вживався в роль. Це були питання про відносини героя з близькими людьми: мамою, дружиною, донькою. Про улюблений колір сорочки, про перше кохання, про масу інших дрібних речей та особливостей, які притаманні саме йому.
Насправді, історія війни — це історія людських доль. У кожного з нас своя історія. Те, що ми нині переживаємо, важливо показувати світу. Кіно — це такий вид мистецтва, який здатний занурити людей в події, які вони ніколи не переживали. Змушує їх уявити себе на місці героїв і викликати емпатію.
Коли ми в кінці 2022 року представляли на Міжнародному фестивалі фільм “Памфір”, я був вражений контрастом між тим, що переживають люди в Україні, і тим, як живуть люди за кордоном. Для них війна — це щось дуже далеке і не зрозуміле. Та навіть в західних регіонах нашої країни життя людей мало змінилося і вони здебільшого не можуть зрозуміти, що відбувається на сході, що відчувають люди, які тікають від війни, від обстрілів. Як не розуміють і тих, хто продовжує жити серед вибухів та небезпеки.
Тому такі фільми важливо знімати, важливо показувати їх світові. Бо через відчуття героїв, їхні внутрішні переживання і приходить розуміння. Дивлячись фільм, люди ніби ставлять себе на місце героїв, проживають всі події в своїй уяві, тому біль від втрат, яких вони зазнали, стає ближчим глядачам.
А ще кіноіндустрія — це робочі місця. І вона дає їх дуже багато. Я вірю, що після війни до нас приїдуть знімати фільми. І це стане стимулом для розвитку та відбудови України”.
А тим часом знімальна команда повернулася до столиці для завершення роботи над стрічкою.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: