Андрій Яцкул – 31-річний доцент політехнічного інституту УніЛяСаль (UniLaSalle) м. Бове (Франція) родом із Кропивницького. Ось уже п’ять років він викладає європейським студентам інженерну механіку і сільськогосподарське машинобудування. Паралельно зі статусом поважного викладача-науковця Андрій має ще один – дослідника села, яке називає рідним, та автора книги оповідань і новел «Про це говорили завжди».
– Андрію, ким вас можна назвати: українським французом чи французьким українцем?
– Я не вважаю себе ні тим, ні іншим… якщо в культурному контексті – однозначно українцем.
– А як ви опинилися у Франції?
– Це ніколи не було самоціллю. Я все життя мріяв, що буду викладати і жити «на землі». Коли постало питання, куди я хочу піти навчатися, ким хочу стати, я зважував свої уподобання. (Була, правда, ще одна дитяча мрія стати військовим льотчиком, як дід, але з фінансових міркувань не вийшло). Отже, мене вабили село, природа, земля, я добре знав фізику та математику. Тому і вступив до тодішнього КІСМу на факультет сільськогосподарського машинобудування.
Після закінчення університету мене запросили до магістратури Вищого національного агрономічного закладу м. Діжон Міністерства cільського господарства Франції. Працював у міжнародних групах компаній з виробництва сільськогосподарської техніки. Здобув науковий ступінь доктора Бургундського університету, тепер викладаю.
– Французькою?
– Французькою і англійською.
– Мову вивчали спеціально з наміром чи так склалося?
– Попри таку успішну кар’єру в європейському вузі ваша пуповина таки виявилася міцною, принаймні село Кам’янка (колишній Новомиргородський район – Ред.), тобто «земля», про яку ви мріяли, відіграє помітну роль у вашому житті.
– Так, мій батько із Кам’янки, саме там я проводив своє дитинство. Моя родина жила в Кропивницькому, перші кілька років від народження я чув російську мову (сім’я тоді жила у районі авіамістечка, і першою мовою була російська). І от коли мене привезли до діда в село, я вперше почув українську, вона мені так сподобалася, що почав набиратися… А ще головними відчуттями, коли я потрапляв у село, було відчуття свободи і внутрішньої цілісності.
Один із ключових спогадів, таких собі моментів «зараження» естетикою села – коли увечері надворі міцний мороз і сніг, батько бере мене за ручку і ми йдемо до хрещеного нести вечерю. Приходимо, хрещена розігріває колечко ковбаси, я даю калач, отримую цукерки…
Ще один емоційний спогад, якому років 25, – це спів старших жінок. Отой український класичний спів, який можна почути у мультфільмові «Жив був пес» (батько згадував, як у його дитинстві у Кам’янці всі співали і танцювали, як його дід такі викрутаси виробляв…). Увесь цей колорит був настільки щирий, що я і зараз відчуваю себе частиною того соціуму.
Знаєте, коли я з Києва вилітаю до Франції, почуваюся ще більш-менш. А коли з Кам’янки виїжджаю… Оце найважчий момент. Мені було важко поїхати, але я завжди планував повернутися на свою землю.
– Ви ще й адмініструєте групу у фейсбуці, присвячену історії Кам’янки.
Так накопичилося немало матеріалів з історії села: церковні книги, старовинні фотографії і сучасні. Я хотів структурувати матеріал. Наприклад, роздобув інформація про графиню – виклав (до речі, у 2018 році я їздив у Бельгію на інтерв’ю до нащадків графині), знайшов фотографію церкви – опублікував на сторінці. Поступово до обговорень почали долучатися місцеві жителі, наприклад, поділилася матеріалами Катерина Панасівна Мельниченко, долучився краєзнавець Петро Озеров та інші краєзнавці, поїхала в експедицію «Баба Єлька».
– Наприкінці минулого року ви стали лауреатом Літературної премії імені Валерія Гончаренка. Для тих, хто не читав вашої книги, скажу, що вона написана досить соковитою, смачною мовою, яка розбиває стереотипні уявлення про представників точних наук…
– А кого ви вважаєте своїми вчителями?
– Коли з’явилася ідея видати книгу?
– Чого вам не вистачає у Франції?
– Розкажіть трохи про вашу наступну книгу. Про що, коли, яка? Можливо, саме про Кам’янку?
Мені цікаво показати, якою мовою в селі говорили, які звороти використовували. Побачимо, наскільки це буде цікаво іншим.
Нагадаємо, «Баба Єлька» відкрила першу на Кіровоградщині етнолабораторію.
Читайте також: Із покинутої хати у високу моду: вінок з Кіровоградщини потрапив у журнал Marie Claire
Інна Тільнова, Нова гезета.