6 грудня минає рік, відколи на 62-му році життя свій земний шлях завершив Станіслав Березкін – засновник компанії «Креатив», бізнесмен, меценат, народний депутат України кількох скликань.
Перелік добрих справ, які встиг зробити за життя Станіслав Семенович, дуже великий. На його рахунку – підтримка закладів культури і освіти, розвиток книгодрукування (молодих авторів і маститих науковців), покровительство над дитячими будинками та багатодітними сім’ями Кіровоградщини, допомога військовослужбовцям та волонтерам. З початку російської агресії він став ініціатором проектів «Любиш Україну – вчись перемагати» та «Що варто знати юнацтву у непростий час». Завдяки фонду Станіслава Березкіна «Добротвір» допомогу отримали моряки заблокованого на окупованій території десантного корабля «Кіровоград», не раз до нього за підтримкою зверталися кропивницькі герої-спецпризначенці.
Цього дня про Станіслава Семеновича згадують його друзі та колеги.
Тетяна Ліщенюк, директорка Піщанобрідського професійного аграрного ліцею:
“Ми будемо довго пам’ятати постійну підтримку Станіслава Семеновича незалежно від того, був він народним депутатом чи ні. Але ніколи не забудемо конкретних фактів: зокрема за його сприяння у нашому закладі з’явився новий комп’ютерний клас, окремі наші студенти отримували «березкінську» стипендію, комусь із моїх учнів допомагав з лікуванням, ніколи не забував про дітей-сиріт Добровеличківського району.
Під особливою опікою фонду Станіслава Березкіна «Добротвір» була Піщанобрідська школа-інтернат – щороку на Миколая жодна дитина не залишалася без солодощів. Це єдиний депутат, який влаштовував жінкам концерт до 8 березня… І знаєте, це завжди було так мило і вишукано! Він і його команда робили це з любов’ю не до виборця, а до людини. І за його життя, і після його смерті, коли цю традицію підтримала родина Березкіних, я дивувалася цьому благородству.
А чого тільки варте щастя першокласників і їхніх батьків, які отримували до 1 вересня набори школярів. Колись мої помічники прорахувалися і мені довелося самій докупити кілька наборів. І тоді я усвідомила – яка це велика праця і скільки це грошей.
Буквально минулого тижня я зустріла маму однієї дівчинки з Помічної, якій Станіслав Семенович допомагав у лікуванні. Уявіть, я її вже не пам’ятаю, а вона дякує Березкіну за підтримку у скрутний час. Так само пам’ятає підтримку Березкіна і сім’я з Перчунового: там батько з інвалідністю, без двох ніг, самотужки виховував двох доньок. Станіслав Семенович допоміг влаштуватися йому на роботу…
Скільки людей пам’ятає і молиться за нього!
Він учив нас своїм прикладом, але нікого не повчав. Тому і я при своїх невеликих прибутках займаюся волонтерством так, як навчив колись Станіслав Семенович. Ми дуже поважали цю людину і дуже сумуємо, що він так рано пішов. Таких людей, як він, дуже мало…”
Ірина і Микола Русул, балетмейстри, засновники і керівники школи естетичного виховання “В гостях у казки” у селищі Новому:
“Станіслав Семенович колись жив у селищі Новому: працював на заводі, мешкав у гуртожитку. Ми ж тоді танцювали у «Ятрані». І коли ми потім, через роки, зустрічалися з Березкіним, він завжди казав: «А я пам’ятаю, як ви витанцьовували!».
Ми з ним часто пересікались по життю, разом організовували свята і концерти. Пам’ятаємо його ще на самому початку його і нашого трудового життя. Нас, фактично, звів Микола Сухомлин, який свого часу очолював Кіровоградщину і багато для області зробив. Коли комусь потрібна була підтримка, він казав: «Є така людина – Станіслав Березкін. Підіть до нього. Він нікому не відмовляє».
І костюми, і екран, поїздки, і концерти – все без питань. Все вислуховував і розумів.
Березкін – людяна людина. Чи були кращі часи, чи гірші, а він ніколи не відмовляв. Завжди шукав можливості допомогти. Навіть коли став депутатом – був простий, доступний. Коли щось треба, «горить» і нема часу бігати, шукати – звертаємося до Семеновича. Він був безвідмовним. Його приймальня завжди була відчинена. Навіть було якось, що ми прийшли, а він вже одягнений з кабінету виходить. Побачив нас, вернувся, роздягнувся, прийняв і вислухав.
Дуже багато зробив для всього селища і його жителів, що б там хто не казав. Чого тільки вартий безкоштовний автобус, який роками людей фактично задарма возив.
І нашій школі естетичного виховання помагав. Нам так хотілося мати якийсь дитячий майданчик поряд, чи якусь зону для відпочинку. Та ми розуміли, що якщо й будуватимуть, то не біля нас, бо ми ж на окраїні селища, а десь в центрі – на видноті. А від Березкіна прийшли зі словами: «Будемо парк робити коло вас!». І знаєте як ото кажуть – спорудив собі пам’ятник прижиттєвий. Яку ж красу тут зробили! Тепер тут є де відпочити, є куди молоді піти на лавочках посидіти, мамки молоді прогулюються, діти граються – життя вирує! З усього селища сходяться сюди.
І він тут дерево посадив своїми руками! Воно ж молоденьке ще. Ми чекаємо, що воно таке ж велике і сильне виросте.
Ох, як же важко прийняти і повірити, що Станіслава Семеновича більше немає! Ми завжди казали: «Ви така легка людина!», а він сміявся. Не віриться. Вже рік минув…”
Ніл Плохов, засновник будинку сімейного типу у с. Клинцях Кропивницького району:
“Ми переїхали в село, – згадує він початок створення дитбудинку, – купили стару хату. Одразу сім’я поповнилася шістьма новими дітьми, причому дуже складних (членами родини Ніла і його дружини Ірини стають вихідці із неблагополучних сімей – Ред.). Облаштували побут, завели господарство – курей, овець. Здавалося, живи й господарюй, все більш-менш. І ось у пік нашого господарювання у криниці закінчується вода… Жовтень чи листопад був. Це повний гаплик! До кого не звертався – всі відверталися. Точніше, не поверталися. Єдиний, хто повернувся – Станіслав Семенович. Якби цього не сталося, я б не навіть не знав, куди цей «крейсер» повертати. Нам або в місто було б повертатися… Але куди із такою величезною сім’єю?! Одне слово – тупик. Весь проєкт став під велике питанням. Він справді міг би й не відбутися.
Тож завдяки його допомозі проєкт не лише зберегли, але й збільшили вп’ятеро проти початку. Тому сьогодні ми розвиваємося, допомагаємо іншим сім’ям, працюємо із сільськими підлітками.
Яким він мені запам’ятався? От просто людина! Це мої особисті емоції, але просто саме людина! Знаю, що хтось його не любив, я розумію, що людині такого рівня доводилося якось боротися за свій бізнес, захищати його. Різний бруд на нього лився, я не беруся говорити, правда в тому була чи ні. Та я знаю його як особистість – Людина з великої букви для мене.
Здавалося б, хто ми для нього? Міг би просто відвернутися. І він не просто один раз допоміг, він завжди про нас думав, нашим дітям він давав усе найкраще, і для мене це було підтримкою і мотивацією, бо нам із дружиною було реально тяжко виховувати дітей…
А знаєте, що було найважливішим? Діти до нас прийшли жорсткі, озлоблені. Ми їх виховували за принципом – добро у світі є. Ніхто з них це не сприймав. Один із хлопчиків, наприклад, протест проти жорстокого світу висловлював дуже експресивно й у такий спосіб, що й розповідати про нього не варто… У світі, кажу, синку, є добро! Він же – «Немає!» Добро перемагає зло! «Ні, це неправда!» – уперто твердив хлопчина.
І ось настала та проблема з свердловиною. Ми з жінкою із дітьми були на такому піку схвильованості! Що ж тепер буде? Прийомні діти, особливо ті, яким було 13-15 років, розуміли, що може статися страшне.
А я ходив і твердив: «Добро у світі існує! Добро у світі існує!»…. І коли я прийшов зі звісткою, що знайшлася людина, що дасть нам кошти на свердловину, старші не вірили. Я ж їм – знову про добро, яке є…
Це не просто гроші. Він вплинув у Всесвіті на долю й мислення дітей. Добро є! Це саме й стало свідченням того, що це справа не між нами, а його – між ним і небом, між нами й небом. «Ого! А що, так буває?!» – дивувалися діти. Оце – найважливіше, що зробив Станіслав Семенович”.
Віктор Савицький, керівник центру дитячої та юнацької творчості «Центр-Юність» селища Нового:
“Для нашого «Центру» і для мене особисто, Березкін – це людина слова. Питання навіть не у виборних кампаніях. Він для нашого селища зробив дуже багато! Станіслав Семенович всім нашим закладам допомагав – дитсадкам, школі, нашому центру. Я дуже, дуже шкодую, що його нема з нами. Він завжди підтримував культуру, особливо любив обласну філармонію, а це ж навіть не його округ. Він все одно їм помагав. Концертів скільки організовував.
Нашому зразковому художньому колективу «Евріка» цього року 40 років. Він «народився» раніше, ніж сам дитячо-юнацький центр. Я прийшов працювати у 1981-му році й організував цей колектив. То в мене вперше з’явилося взуття для «Евріки» три роки тому завдяки Березкіну.
Ми колись започаткували Малі Олімпійські ігри – легкі, доступні для дітей різного віку. Здається, ми їх шість разів проводили до пандемії. То Березкін раз приїхав і подивився, а у нас тут поле таке… 2,5 гектара, де бейсбольне поле (наступного року, кажуть, буде тут вже спортмайданчик зі штучним покриттям – в бюджет заклали). І оце Березкін побачив цю площу, а тут справжні гірки! Він каже: «Ти чого не казав, що тут таке робиться?». На другий день прислав до мене людину, я розповів що до чого, вони пригнали техніку і вирівняли і це поле і територію, яку я показав – півтора гектара руїн і будівельного сміття розчистили.
Потім приїхав він якось до нас у «Центр», зайшов і так по-хазяйськи: «А що це у вас тут за вхід?». Там двері такі страшненькі були. Виміряли вхід (метра три лише висота) і поставили нові двері. І так добротні – не за три копійки! У нас так і двері з’явилися, і телевізор, якого зроду не було, і взуття для діток і ще стільки всього! А в спорткомплексі – велосипед тренувальний. І це ж я тільки раз сказав йому, що треба.
Якби він був зараз живий, я впевнений, не зважаючи на те, що там «вгорі» робиться, він би нас підтримував.
Ми з ним планували великий проект втілити. На 15 мільйонів. Це мав бути великий концертний комплекс – двоповерховий, з концертним залом, відкритою сценою і амфітеатром. Я розповів Березкіну про свою ідею, він сказав принести проект через тиждень. Для мене це було дуже важливо і дуже важко, я тоді мав тільки чорновик, але знайшов проектантів, все зробив і приніс. Ми мали цей проект просувати на фінансування через Верховну Раду, а тут таке… Тепер нема до кого й звернутися.
Я взагалі дуже давно знаю Станіслава Семеновича і поважаю його як людину. І багато людей його пам’ятають і добре відгукуються. Так шкода…”
