Новина про те, що в майже вщент зруйнованому рашистамі Ізюмі уціліло найцінніше друковане видання напрестольного Євангеліє 1707 року, облетіла майже всі телевізійні і інтернет-видання. Це справжнє диво стало можливим завдяки мужності співробітниці Ізюмського краєзнавчого музею імені Миколи Сібільова Діни Листопад, котра наразі проживає в Кропивницькому.
Дізнатися про події тих буремних днів наше видання вирішило з перших уст, адже безпосередня учасниця порятунку безцінного музейного експоната нині працює в Кіровоградському краєзнавчому музеї, де і відбулася наша розмова.
Пані Діна майже 19 років віддала музейній справі.
«Для мене було великою честю працювати в Ізюмському музею, адже це заклад з цікавою історією і цінними експозиційними колекціями.
Намагалася відповідати цим високим стандартам, підтримувати якість роботи на достойному рівні», – розповідає Діна про справу свого життя.
Початок війни для родини Листопад не став несподіванкою, невидимий її подих вже витав у повітрі. Хоча такі масштаби руйнувань і людського горя важко було передбачити.
«Я пропонувала дітям ще до війни переїхати десь на захід країни, адже розуміла, що тут у разі війни буде гаряче. Проте не встигли, тому всю ненависть ворога відчули сповна – Ізюм почали бомбити з перших хвилин вторгнення і майже не припиняли. Всією родиною переїхали в підвал і там вже й мешкали, поки не вдалося евакуюватися», – згадує пережите жінка.
Через місто Ізюм проходить річка, котра ділить його навпіл. Одна частина на той час вже була окупована, а іншу ще тримали наші. Дуже складно було організувати евакуацію, бо автобуси весь час прицільно обстрілювали, вони навіть не могли в’їхати у місто.
«Тікали так, що зараз навіть сміємося з того, проте тоді було не до сміху. Зібралося нас достатньо багато, родина доволі велика – племінниця з хлопцем, син з невісткою, батьки невістки, я з мамою, крім того, домашні тварини в непомірній кількості (коти, собаки, пацюки). Вважаю, нам просто пощастило. Приїхав невеличкий зелений автобус, як маршрутка, і я спитала «Везете?» – «Везем». А куди, навіть не поцікавилась. От з підвалу з усім звіринцем ми й вискочили. Сіли і поїхали прямо на підлозі авто, бо по нас неодноразово стріляли. Уявіть, за пазухою тримаю 5 пацюків і хвилююся, щоб ніхто їх не побачив, не вигнав.
Спочатку ми приїхали у Слов’янськ до подружки, далі просто поїхали подалі від обстрілів, нічого не плануючи. А коли нас привезли у Кропивницький, зрозуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Це дуже атмосферне, привітне місто з неймовірно добрими і щирими людьми. Мені дуже тут подобається. Я закохалася в нього, можливо, залишуся. Принаймні дуже цього хочу. Страшно нині будувати плани, приймати рішення, але ця ідея дуже надихає», – ділиться враженнями від Кропивницького пані Діна.
На запитання про врятоване Євангеліє й історію його порятунку жінка скромно відповідає, що не вбачає в цьому якогось подвигу, це всього лише робота і кожен з працівників музею вчинив би так само.
«Сама по собі книга дуже вражає, оклад – срібло з позолотою на дубових дошках, скоріше за все, робили в Печерській лаврі. Стиль українське бароко, неймовірна краса. Це справжній витвір мистецтва, тонка ювелірна робота, нереально гарно, але цінність його не в цьому. Це дуже рідкісне видання 1707 року, що надруковане в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (за останніми дослідженнями). Сторінки виготовлені з кропиви, льону і коноплі, папір навіть трохи коричневий по природі. Євангеліє було у нас в експозиції, містяни дуже пишалися ним, воно має велике значення для музею, міста і всієї країни, – із захопленням розповідає музейниця, відчувається, що людина не тільки, як кажуть володіє матеріалом, а й живе цим.
– Так склалося, що територіально я живу найближче до музею, і ми розподіляли чергування. Того дня саме я чергувала. Прийшли наглядач Олександр Дробушевський (золота людина, дуже багато зробив для музею), зберігач фондів, разом ми ховали найцінніші речі, в тому числі Євангеліє. Шкодую, що більше не сховали, не було розпорядження розбирати всю експозицію. Зв’язку майже не було, бомбили майже безперестанку, але я була вже впевнена, що з цими експонатами нічого не станеться, вони були в надійному місці».
Евакуюватися пощастило не всім працівникам музею, і люди, які залишилися, продовжували приходити до музею рятувати експозицію, що не потрапила до схованки.
«Чотири співробітники залишалися в місті, зокрема директор Ольга Махортова. Вони пішки ходили в музей, оглядали, рятували експонати, ризикуючи не лише життям, а й репутацією. Навіть росіяни з автоматами відганяли їх від закладу. Зв’язку не було, інформаційна ізоляція. Наші працівники розбирали вручну штукатурку, плити перекриття, які обвалилися після прямого влучання в музей, виносили відрами воду, діставали предмети, які залишилися. Уявіть, жінки неюного віку тягали до сотні відер води, щоб врятувати те, що залишилося. Ховали ж в основному найцінніше, а воно все цінне.
Я, коли поїхала в Ізюм після звільнення від рашистів, запитала в них, для чого ви це робили, ви ж ризикували життям. А вони мені – це і є наше життя, ми приходили з того жаху в щось справжнє, реальне, розумне, вічне. В мене перехоплював подих, коли з ними розмовляла. Я дуже ними пишаюсь, навіть соромно, що говорять про мене як рятівницю Євангеліє, хоча справжні герої залишилися в тіні. Це несправедливо. Вони врятували колекцію майже повністю. Щось, звичайно, було вкрадене, але це муляжі і частина предметів приватної колекції, а ще директорське крісло (чомусь)», – не стримуючи емоцій, розповідає жінка.
Після деокупації Ізюма пані Діна поїхала на батьківщину і була вражена, на що перетворилося її рідне місто.
«Поїхала спеціально, щоб забрати родинні світлини, адже на них історія моєї сім’ї – маленькі діти, молоді батьки, пращури. Шкодувала лише за ними і тепер щаслива, що фотографії зі мною. Сказати, що була вражена побаченим, нічого не сказати. Атмосфера дуже важка. Рада була побачити знайомих людей, але всі вони пригнічені – сім місяців окупації не пройшли просто так. В них дуже великий страх, що все може повторитися. І хоча моя квартира вціліла, я просто втекла звідти до Кропивницького», – розповідає Діна.
На запитання, чи пишається вона своїм вчинком, Діна відповіла:
«На моєму місці це зробив би будь-хто, це моя робота. Основна функція музейчика – збереження музейних цінностей. Просто так склалося, що на той момент прибігли ми, було б чергування інших, вони б зробили те саме. Кожен робить, що може. І те, що зробила я, – це менше ніж те, що зробили інші співробітники, які залишилися. Це не скромність і не перебільшення. Це правда. Я захоплююся силою духу своїх колег, які рятували експонати, ризикуючи життям, для мене вони герої».
Олена Цюцюра, Нова газета.
Фото Діни Листопад і з мережі Інтернет.
Читайте також:
- У Кропивницькому до 80-річчя створення Української Повстанської Армії вийшла книга про ОУН і УПА
- Паркан у Світловодську прикрасили картинами всесвітньо відомої художниці