За час повномасштабного вторгнення кропивничанка Марина Москаленко перевезла з Європи на потреби ЗСУ 13 автомобілів. Останню за часом автівку Марина переправила тиждень тому з Польщі. До того були машини з різних європейських країн: пікапи, буси і навіть одна вантажівка, яку згодом військові переобладнали на мобільну пральню. Машини для військових у Соледарі, Куп’янську, Харкові, Кураховому та з інших фронтових чи прифронтових міст.
Уперше Марина сіла за кермо у дитинстві – в рідному селі Велика Виска. Це був комбайн, на якому під час літньої відпустки у школі працював її тато-педагог. Згодом, у 14 років Марина отримала досвід керування сімейним «Запорожцем». За кермо власної автівки сіла відносно нещодавно – років чотири тому.
Ідея допомагати ЗСУ, перевозячи машини через кордон, виникла спонтанно – під час перебування в Польщі у перші місяці повномасштабного вторгнення. За кордон Марина разом із донькою виїхала на початку квітня 2022 року – так наполягав чоловік, професійний військовий.
«Їхати з України не хотіла, але треба було – чоловік переживав за нашу з донькою безпеку, лякала невизначеність. Спочатку думали пожити в Польщі до літа, а потім, коли настало літо, чоловік сказав «ще рано». Згодом ми запланували вертатись до Нового року, але в Україні почались блекаути і я подумала, що не варто навантажувати енергосистему нашою присутністю, адже це плюс дві людини в Кропивницькому, яким треба світло та вода. Все одно вдома нікого не було – ні чоловіка, ні сина. Отак ми перезимували недалеко Кракові, дні стали довшими і думка, що пора додому, стала гострішою», – розповіла жінка.
На ще три місяці затриматись у Польщі Марину спонукали безкоштовні курси польської мови, яку вона прагнула вивчити з поваги до країни, яка її прихистила.
«У 2022 році ми всі були сміливими жінками»
– Марино, розкажи, як ти вирішила зайнятись доставкою машин з Польщі в Україну? Це треба бути сміливою жінкою!
– У 2022 році ми всі були сміливими жінками. Війна змусила шукати прихистку, шкода, що саме через це ми з донькою вперше побували за кордоном. У Польщі ми пробули кілька місяців, а потім моєму сину (йому 22 роки і він також, як і батько, професійний військовий) дали відпустку і я розуміла, що конче мушу його побачити. З Польщі ми з донькою приїхали потягом, але назад з України я вирішила повертатись на машині. Мої права, видані мені у 17 років, були старого зразка і не підходили для водіння в Європі. Тож довелось їх швидко змінювати. Стоячи на польському кордоні, я завантажувала польську «Дію», реєструвалась у системі, розбиралась на ходу і… все вдалось, нас пропустили.
Якщо відверто, то саме перебування за межами України для мене було напруженим – я була натягнута як струна, хотілось повернутись, рідних чоловіків не було вдома, я переживала. Побачивши сина і чоловіка, упевнившись, що з ними все добре, я відчула полегшення. У цей період в одному з польських телеграм-каналів я прочитала про одну групу людей, які возять автівки для ЗСУ. Це були українці-айтішники родом із Харкова. Почитавши їхні повідомлення, я написала коментар, мовляв, можу долучитись. Буквально на другий день мені відповіли питанням: «Як часто ви можете возити машини?» Через п’ять днів я повезла першу свою машину для ЗСУ з Польщі до України.
Перший «тазик»
– Що це був за транспорт?
‑ Першою машиною була Тойота Рав 4.
– Велика?
– Для мене слово «велика» має інше забарвлення. «Великою» в мене була вантажівка, з якої згодом зробили пральню на колесах. Я попередила, що ще не маю досвіду, було б добре, якби я поїхала не одна, а з кимось. Так і склалось, ми поїхали зі ще однією українкою з Польщі – Світланою, вона везла пікапчик з правим кермом і механічною коробкою передач, а для мене це було мегапоказово – переганяти автобаном машину з правим кермом. Перед тим мої нові знайомі кинули геолокацію (місце, де слід забрати авто), Світлана винесла ключі і сказала: «Он на парковці твоя машина». Ніхто не перевіряв мої документи, можливо, бо під час першого спілкування я відразу сказала, що з України, що мої чоловік і син військові і хочу бути корисною. І мені повірили. Машину везла на Куп’янськ, але моя задача була тільки перевезти через польсько-український кордон, передавши транспорт наступному водієві.
Марина розповідає, що за кожною отриманою військовими машиною стоїть велика команда людей. Хтось шукає машини, займається збором коштів, оформлює документи, хтось відповідальний за технічну частину. Одна машина з-за кордону на потреби ЗСУ «складається» із команди більше 10-12 осіб, кожен займається своєю справою. Але кожен проєкт обовязково завершується звітом з фронту.
– Тобі за це платили?
– Звісно, ні. Мені відразу сказали, що за це не платять. Авжеж, є такі, хто хотів би на цьому заробити, але я точно знаю, що наші люди, які оформлюють документи і збирають гроші, теж не мають особистої вигоди. Це – волонтерство.
– Ваша компанія водіїв-волонтерів має якийсь статус, громадська організація абощо?
‑ Колись я запитала в хлопців, куди краще повезти свою особисту машину на обслуговування. Один із волонтерів, Діма, дав мені телефон, я спитала як представитись, а він відповів: «Скажи, що ти водійка «тазиків». Так називається ця спільнота – «Тазики для ЗСУ». «Тазик» – це будь-яка машина, яку ми веземо на потреби військових. У мене є знайомий у Львові, теж водій «тазиків», який допомагав мені провезти машину з правим кермом (це було в мене вперше) від кордону до Львова. Він має науковий ступінь і викладає в університеті ім. Івана Франка, але за потреби він допомагає «тазикам» як інженер. Також серед волонтерів є підприємець із Харкова, який до війни займався виробництвом морозива, а перевізши бізнес у центр України, почав ще й волонтерити. Загалом, серед водіїв «тазиків» багато крутих людей.
Марина розповідає: шлях з Польщі до України займає не так багато часу – 3-4 години. Проте не завжди все проходить безперешкодно – інколи бувають поломки, затримка на митниці, погана погода. Машини, які перевозила Марина, бувало, що мали дрібні несправності, та завжди допомагав якийсь щасливий випадок. Якось їй довелось блукати по гірському серпантину у дрімучому лісі (тоді польський митник завернув Маринину вантажівку, наполігши, що машини такої ваги мають проходити митний кордон в іншому місці, а після поневірянь по різних пунктах Марина успішно переїхала кордон там, де планувала відразу). Тоді ж у черзі на кордоні водій автовозу виявився земляком із Кропивницького, який пригостив чаєм і цукерками, а потім розповів, що теж привозив машини для нашого 3-го полку спецпризначення ім.Святослава Хороброго.
Найдальша відстань, куди Марина возила автівки, була дорога від французького міста Лілль до Харкова. У Ліллі вона разом із ще одним водієм-волонтером забрали дві машини, привезені у Францію з Британії.
Місцеві українці відкрили в Лілю потужний волонтерський центр.
«Серед волонтерів цього Центру були благодійники і з росії, яким було соромно за дії своєї країни. Вони донатили і долучались до зборів організаційно. Наприклад, серед них був науковець, він сприяв українцям, які рятували своє життя, виїжджаючи з зони бойових дій у Ліль. Допомагав як міг – перекладав на французьку листи, міг піти у лікарню з кимось як перекладач, звертався від імені українських біженців у мерію. Його головне правило було регулярно донатити на ЗСУ».
Коли Марина дізналась, в якому місті на неї чекає чергова машина, по карті з’ясувала, що воно розташоване за 80 км від Дюнкерка – міста-фортеці на березі Ла-Маншу, про яке вона часто чула від свого батька. Його мрія – полетіти у Францію і побачити в Дюнкерку пам’ятник українському гетьману Івану Сірку. Макс, у якого ночували водії-волонтери (той самий росіянин, який допомагав українцям), погодився повезти Марину у Дюнкерк. Він дуже серйозно поставився до поїздки, вивчав літературу, щоб точно підтвердити інформацію. Попри те, що гугл-навігатор ніде не показував таблички, встановленої у 2017 році зі згадкою про легендарного Сірка, Марина таки її знайшли.
«Я подзвонила татові на вайбер, мовляв, диви, де я. Він спочатку не повірив (батьки не знали, де я і куди планую поїхати), але знаючи мій характер, таки повірив…», – сміється Марина.
З Франції водійка їхала чотири дні. Так вона проїхала крізь Люксембург, Бельгію, переночувала в Німеччині, а на третій день заїхала в Польщу.
– О, то ти об’їхали пів Європи!
– Я бачила їхні дороги і рельєфи, але сказати, що я прям побачила Європу, не можу. Пейзажі гарні за вікном машини. І гарні дороги…
Паралельно з волонтерством Марина навчалась на психолога у Центральноукраїнському державному університеті. Після завершення навчання і отримання диплома каже, що час, проведений за кермом, концентрація на дорозі стала для неї своєрідною психотерапією, яка допомогла впоратись із хвилюванням за рідних і за долю країни.
«Є стрес корисний і є не корисний. Для мене це момент заземлення, моє «тут і зараз». Це – моя потреба. І навіть якщо від труднощів мені колись хотілось плакати, то я цього не робила, щоб не псувалась видимість дороги», – каже Марина.
Нагадаємо, «ОднаТакая»: далекобійниця з Кіровоградщини вже 7 років крутить кермо вантажівки
Читайте також: Блонда за кермом: про поїздки на Донеччину, комендантську годину і благодійне таксування
Залишити коментар: