Відмовитися від кар’єри юриста заради мрії дитинства, втратити найдорожче, пережити зупинку серця – і залишатися сильною, дивитися на життя очима оптиміста. Це стислий опис життя 45-річної бобринчанки Тетяни Братиці. Вона змінила не одну посаду і професію, поки не зайнялася улюбленою справою: вже сім років… крутить кермо великої вантажівки.
А ще Тетяна – відома блогерка, на просторах інтернету її можна відшукати за нікнеймом «ОднаТакая», повідомляє Перша електронна газета.
За два з половиною роки у Тік-Ток на два її блоги підписалося майже 80 тисяч осіб. Її чоловік Андрій, до слова, також водій фури.
Після закінчення школи пані Тетяна одразу влаштувалася на роботу. Через рік вступила до технікуму здобувати фах юриста. Відучившись два роки, знову влаштувалася на роботу, не за фахом – бухгалтером на приватне підприємство. І через 2,5 року знову взялася за навчання – заочно здобувати вищу юридичну освіту.
– Паралельно майже три з половиною роки працювала за фахом у відділі юстиції, – розповідає. – Згодом трудилася у місцевій структурі Пенсійного фонду. У 2008 році університет закінчила і далі працювала у фонді. Робота подобалася, колектив і начальник були дуже хороші. Але у 2017 році я вийшла у декретну відпустку, наступного року народила Анну-Марію, їй зараз п’ять років. А від першого шлюбу в мене 10-річний син Іван. У різних установах, у тім числі й нашій, на той час почалися скорочення. От я й вирішила втілити в життя свою давню мрію – стати водійкою фури.
Перші кілометри за кермом великої автівки – КамАЗу – Тетяна відміряла ще дитиною: батько, який трудився у місцевому колгоспі дояром, попросив знайомого дати доні кілька уроків водіння вантажівки.
– Звідки у вас така любов до техніки?
– Моя покійна мама водила легковика. Дуже любила машини і мене навчила водити. Мені було лише 13 років, у нас був «жигуль», і пригадую, як приїхали до бабусі в село. Посадила мама за кермо – «Пробуй!». І я так гарно перемикала передачі, старалася… Мама тоді й сказала, що з мене буде діло. І відтоді пішло-пішло, вона мене підучувала, давала мені кермувати, де можна було. А я все поглядала на великі машини: «Дивися, мамо, яка красива, як гарно їде велика машина!». Та все просила у батька домовитися із знайомим водієм повчитися на самоскиді. Він показав ази, як виставляти вантажівку тощо – «Це тобі не бортова, дитино». Це були жнива, три місяці тривало моє «навчання».
Але навіть після отримання посвідчення відповідних категорій, згадує жінка, влаштуватися на роботу мрії вдалося зовсім не одразу.
– Зачиняли переді мною двері. Казали: «Та що ти можеш? Заміниш колесо чи лампочку вкрутиш? Підняти 90 кілограмів тобі не під силу!» Були й такі, що категорично не хотіли приймати жінку, мовляв, її місце – біля дітей і плити. Було дуже прикро.
Зараз мене знає пів України. Тепер мені не треба щось доводити, мене знають просто як водійку зерновоза.
Пані Тетяна зауважує, що вона працювала й на інших видах вантажівок, на «шторі», наприклад (на сленгу далекобійників – тентована фура – Ред.), але закохалася саме у зерновози. Більш того, зараз вона працює на любові всього життя – машині MAN TGX, яку вважає найкращою з-поміж різних там Volvo, DAF-ів абощо. «МАНчик», «мій МАНюній» – так пестливо в бесіді жінка не раз згадує про свого «коня».
Кілька років тому жінка вирішила вести блог в мережі Тік-Ток. І не помилилася – кількість підписників свідчить, що відео подорожей і життя далекобійника (вона знімає із кабіни «манюнього» саму дорогу, краєвиди та «інспектує» сервіс у придорожніх кав’ярнях-їдальнях) є цікавими темами. Цікавлюся її думкою, чому її блог виявився затребуваним в інтернет-публіки.
– Бо ми подорожуємо разом. Є чимало людей, які давно виїхали з рідних країв. Тож змоги побачити місця, де народилися, пережили молодість, не мають. Я не лише міста показую, а й села в наших громадах (Кетрисанівській і Бобринецькій – Ред.), коли завантажуюся у фермерських господарствах. І вони дякують, що я бодай віртуально їх провела по батьківщині. Я навіть попереджаю, що їду в конкретному напрямку, щоб підписники, які звідти родом, змогли «провідати» своє село чи місто. Навіть замовляють конкретні населені пункти.
Крім цього, коли я в рейсі і в мене простій кілька днів, подорожую тим містом, де зупинилася, знімаю всі його красоти на відео, викладаю й розказую всім, хто мене дивиться, про історичні пам’ятки, чим славиться місто і все таке.
Повірте, не заради грошей (деякі соцмережі виплачують кошти за популярність – ред.) займаюся цим. Відколи почала, досі навіть не знаю, як їх зняти. Набагато приємніше отримувати від глядачів відгуки на кшталт «Ти завжди даруєш позитив, завжди із посмішкою, заряджаєш енергією щодня».
Між іншим, завдяки Тік-Токовій популярності Тетяна збирає й кошти для армії й хворим діткам. Хоча волонтеркою себе не вважає.
А одна з дорожніх історій засвідчила, що блог не лише робить його автора відомим, а й виручає.
– Якось на Одещині в машині зник тиск повітря в системі – пошкодилася трубка. Аби полагодити, був потрібен «рятувальник» – спеціальний з’єднувач, якого під рукою не виявилося. Кричу в рацію (далекобійники зазвичай мають радіозв’язок на екстрені випадки – Ред) – ніхто не відгукується. А в порту конче було потрібно бути до півночі. Дві години горлала, аж поки не виставила в Тік-Ток відео, в якому розповіла про ситуацію. І лише після цього надійшла допомога… До порту я приїхала вчасно.
До речі, про водійське братерство. Можливо, з боку здається, що воно міцне. Але скажу так: за сім років у подібних ситуаціях зупинилися допомогти аж тричі. Та й то дядьки, які мені в батьки годяться. Решта ж посигналять, помахають ручкою – та й усе. Мовляв, знала, куди сіла. У портах так само: «О, бабця (якщо цензурно), йди на пенсію, стара» тощо. Хоча деякі захоплюються. На образи уваги не звертаю.
Ми неначе в іншому вимірі живемо. В Європі жінки за кермом – на кожному кроці. Знаю багатьох колежанок, які там працюють. І в Україні їх немало. Принаймні були до великої війни, зараз, вочевидь, чимало з них виїхали за кордон. Прикро, що нас сприймають не як рівню чоловікам. Моя знайома отримала посвідчення відповідних категорій, але влаштуватися ніяк не може. Тут відіграє роль ще й відсутність стажу. А де ж його взяти, коли тебе не беруть на роботу! Це справедливо? Хіба не можна взяти бодай на стажування не на повну зарплату?
– Було бажання за кордоном попрацювати?
– Якось я виручила одного латвійця-перевізника, котрий опинився в Україні. І коли почалася ця війна, він запросив до себе: є житло, перебирайся із дітьми, буде робота.
Подумала – розлука з чоловіком, батько старенький тут залишиться, дітей поки там в школу і садок влаштую і налагоджу життя… Ні. Тим більше, я патріотка. Якби не діти, я б і в армію пішла.
– У вас найбільше роботи влітку, в сезон косовиці. А це – спека, пил й інші неприємності. А ще – тривалі простої в чергах до портів. Як ви підтримуєте гігієну?
– На причепі є душ. Коли прохолодно – є заправки з душем. Крім того, в цій однокімнатній квартирі, як ми жартуємо, обов’язково є миска. Та все є: від голки із ниткою – до кухні. Часто, особливо у жнива, катаєшся між селами, де немає кав’ярень, мусиш готувати сам. Є й кілька комплектів постільної білизни.
Існує «ризик», що і донька Марійка піде маминими слідами.Коли я вдома, вона за мною хвостиком – в машину стриб: «Я з тобою». І не стільки покататися, скільки вникнути у справу. Я завантажуюся – вона зі мною йде, розбирається, навіть допомагає по-дитячому. Видно, що їй це до вподоби.
– До речі, на кого залишаєте дітей, коли з чоловіком одночасно у рейсах?
– Чоловік мій – з Києва, його батьки – там, тож виручати не можуть. Діти залишаються з моїм татом, а коли навчання – з нянею. Якщо хворіють і потребують нагляду 24 на 7, коли до лікарні треба – теж вона займається. Жінка досвідчена й освічена – колишня вихователька дитсадка.
Таня так натхненно й весело говорить про проблеми професії, різні ситуації (робота в дощ, мороз, їзда під час ожеледі), що цій легкості сприйняття буття починаєш трішки заздрити. І лише раз за півторагодинну розмову її обличчя і голос на хвилину сумнішає, коли згадує про втрату з вини лікаря доньки-первістка, яка прожила лише кілька днів. Ті часи залишаються в її пам’яті чорними – упродовж декількох років вона втратила ще кількох найрідніших людей. А під час народження Анни-Марії її серце зупинилося. Однак за мить сумні думки вона відганяє.
– Будемо вірити у краще, у Перемогу і все-все зміниться на краще! – резюмує жінка.
– Дорога – це майже завжди пригоди. Згадайте найцікавіші.
– Та всього було… Я й до вечора всього не встигну розповісти. Ось не про пригоду, а про те, з чим інколи стикаємося.
Є така стоянка Суворова в Одеській області. Це було торік. На той час там майже не було благ цивілізації – душу, інтернету, магазину. На додачу – хмари мухви, бо у навколишніх селах традиційно вирощують овець. Тоді там стояли бобринецькі і полтавські машини – загалом 14. Зазвичай два-три дні – й у порт… Стоїмо дев’ятий день. Щоб ви оцінили ситуацію – найближчий маркет розташований за 30 кілометрів, на таксі доїхати – 400 чи 500 гривень. Добових мені дають 300 гривень, іншим водіям – комусь більше, комусь менше. Інколи їх виділяють лише на три дні.
Штурхаємо менеджерів, щоб ті щось вирішували. Кажуть їхати на Ізмаїл, де й власне мали вивантажуватися. Рушаємо. Там знову без руху три доби. Я встигла обійти все місто, зняти все на відео для блогу, аж ноги намуляла. Нарешті надійшла команда переїжджати в Рені, бо тут ціна на збіжжя невигідна. І там ми знову простояли цілий тиждень – покупцю не підійшов клас зерна. За цей час ми і рибу ловили, і танцювали, і жінки водіям десятки разів телефонували із «погрозами» розлучитися.
Траплялися й не дуже веселі історії, каже водійка. Наприклад, після хмільної вечері до в кабіну вночі ломився кавалер, сповнений «кохання». На такі випадки у Тетяни заготовлені спеціальні замки. Вночі ж на дорозі вона ніколи не міняє колесо тощо – мало того, що обкрадуть, ще й по голові стукнуть. Та й мандрує вона лише в групі із іншими колегами.
Тетяна згадує й інший випадок, пов’язаний із дорожнім «коханням». Щоправда, це трапилося з її знайомою колежанкою. Зупинилася вона на стоянці біля заправки поспати кілька годинок. Спить, аж раптом стук у двері: «Расслабиться не желаете?» Спросоння та не одразу й зрозуміла, хто це і яке «розслабитися». Біля вантажівки стояла мадам відповідної зовнішності і, побачивши в кабіні жінку, прийняла її за конкурентку. На голову знайомої посипалися лайка й прокльони, претензії щодо «нашої території». Слова про те, що вона просто водійка і демонстрація бити на «метелика» не вплинули. Жриця кохання викликала підмогу, сутенера, і водійці зрештою довелося переїхати в інше місце.
– Не рахували, скільки кілометрів «намотали» за сім років?
– Ні. За місяць буває і 12 тисяч. У гірші часи – тисяч вісім лише.
– Як повномасштабна війна вплинула на перевізників?
– Після 24 лютого ми взагалі не виїжджали тижнів зо два. Та й куди? Миколаїв закрили, а ми ж усі тільки туди й возили зерно. Ніхто навіть і не здогадувався й не чув про Рені, Кілію, Ізмаїл. Лише згодом хтось якось довідався про їхнє існування в якості портів. От поволі й переорієнтувалися. А зараз ситуація із перевезеннями загалом не дуже. Головна проблема – тариф знизився із 3200 гривень до 1600 за тонну. Заробіток знизився суттєво, дехто вже кинув цю роботу.
Та пропри негаразди кермо вантажівки Тетяна кидати не збирається.
– Я цим живу, я дихаю дорогою, – натхненно і з вогником в очах запевняє жінка. – Коли вдома тиждень, два, три – все, більше не можу, знову рвуся в дорогу.