Валентин Кротенко з Кіровоградщини зустрів початок повномасштабної війни на позиціях. Його шлях як військовослужбовця розпочався ще у 2014 році. Разом з іншими добровольцями, які «штурмували» віськкомати в перші дні, він поповнив ряди дійсно мотивованих бійців. Спочатку обіймав посаду техніка, але згодом через нестачу людей перейшов до мінометного підрозділу.
Про військові будні і жахи російського полону, Валентин розповів Першій електронній газеті.
Його служба почалася у березні 2014-го, коли чоловік приєднався до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка однією з перших була піднята для відбиття російської агресії та стала на захист Кримського напрямку. Дякове, Сніжне, Дібровка… Важкі бої, постійний перехресний вогонь як з боку росії, так і з боку бойовиків, оточення, яке тривало кілька тижнів.
До мирного життя Валентин Кротенко більше так і не повертався.
Про те, що має розпочатися повномасштабне вторгнення, як і багато військових, знав. До того ж чоловік на той час служив на посаді розвідника. Тож для нього наступ російських сил несподіванкою не став. Адже ще наприкінці грудня 2021 року, коли він приїхав додому у відпустку, вона виявилася настільки короткою, що ледве встиг побачитись із батьками, як командування викликало назад в частину.
З початком повномасштабного вторгнення Валентин разом із побратимами був на позиціях села Гнутове за Маріуполем, але потім, коли триматись далі не було сил – скінчилися набої, провізія, – вони отримали наказ йти на «Азовсталь».
«Ми трималися до останнього. Не було ні зброї, ні їжі.
Нам дали наказ відступити на «Азовмаш», і там організували оборону. Але не надовго. Ворог затиснув нас з усіх боків, прорвавши огорожу танком.
Поранених вивозили першими, потім нас почали виводити невеликими групами. Ми виходили останніми», – згадує Валентин.
Полон: випробування на межі людських можливостей
Валентина разом із іншими полоненими спочатку доправили до Сартани, а згодом перевезли до Оленівки.
“Саме при під’їзді до Оленівки через ослаблену пов’язку на очах я побачив російські «Гради» та інше озброєння, – згадує він. – Я ще тоді зрозумів, що вони щось готують.
В Оленівці деякі з тих, хто був з нами в Маріуполі на “Азовсталі”, перевдяглися у російську форму. Це були і окремі поліцейські дівчата, і навіть «секретчик» – спеціаліст із секретного діловодства. Його я побачив пізніше вже в російській формі та зі званням майора», – додає Валентин.
В Оленівці вони затрималися недовго. Потім був Таганрог, Рязань, а згодом Мордовія – кожне місце приносило нові випробування.
Валентин згадує, що їх били не гумовими кийками чи дерев’яними палицями, а звичайними дошками, безжально і хаотично. Удар за ударом сипали по спині, ногах, по всьому тілу. Люди заповзали назад у камери, стікаючи кров’ю, майже втрачаючи свідомість від болю і голоду.
«Їжа була такою, що в нас собак краще годують. За два роки полону я вперше побачив помідор лише перед обміном. Вони змушували нас розповідати про Маріупольський драмтеатр, звинувачували у його підриві.
Постійні тортури – це був їхній метод зламати нас. Нам казали, що України більше немає, показували зруйнований Маріуполь, пропонували взяти російські паспорти. Ми не вірили», – розповідає про пережите військовий.
Голод був їхнім постійним супутником, а тортури –невід’ємною частиною щоденного жахіття. Електричний струм пропускали крізь тіло за допомогою польового телефонного апарата, відомого як “тапік”. Виривали нігті – і це було не кінцем тортур: пальці починали гнити, і лише декому робили перев’язки, щоб уникнути смерті від інфекції. Ці “перев’язки” були радше способом продовжити страждання, ніж проявом гуманності.
“У Мордовії нас тримали в камерах по десять осіб. Згодом залишилося лише четверо, – згадує Валентин.
Нас змушували вчити розпорядок дня та російський гімн, але я так і не вивчив його. Били постійно: по ногах, по спині. Коли ми втрачали свідомість, обливали водою, щоб привести до тями, і били знову. Вибили зуби…”
Весь цей жах був спрямований не лише на те, щоб дізнатися інформацію, а й зламати дух, віру, людяність. Але навіть у таких умовах хлопці знаходили сили триматися. Але навіть під неймовірними муками Валентин нікого не здав.
«Я казав, що я водій ремонтного батальйону. Це й допомогло вижити», – зізнається.
Чоловік згадує, як після побоїв ночами полонені влаштовували «наради», щоб зберігати ясність розуму. Вони розповідали одне одному сюжети книг і фільмів, намагалися рахувати дні та підтримувати віру в себе. А ще намагалися не втратити лік часу…
«Ми домовлялися, хто в який куточок столу дивитиметься наступного дня, коли нас викликатимуть до слідчого, щоб потім об’єднати побачене. Так ми складали пазли з деталей: рахували дні, вираховували, де знаходимося.
Це був один із наших способів виживання в полоні – триматися разом і не втрачати розум», – каже воїн.
Після двох років пекла Валентина обміняли.
«Під час обміну багато хто плакав. Молоді хлопці особливо важко перенесли полон. Після всього, що ми пережили, найстрашніше було втратити людяність. Але ми вистояли».
Ця історія не лише про біль і страждання, а й про незламність українського воїна. Валентин Валерійович пройшов крізь пекло, але не зламався. Його віра в Україну та побратимів залишилася непохитною.
Олена Комісаренко для Першої електронної газети.
Фото надані співрозмовником.
Читайте також: Нагороду “За незламність” отримав Новою поштою. Історія воїна з Олександрівщини, який пережив полон