Каті 16 років. Вона – донька американця й українки, яка народилася в США, виросла на Кіпрі, а освіту здобуває у Великобританії. І свої зимові канікули вона вирішила присвятити не відпочинку, а волонтерству. Тому Катя, покинувши спокійну і затишну Європу, приїхала в Україну і влаштувалася у волонтерський штаб у Кропивницькому. Тут дівчина допомагала плести маскувальні сітки, роздавати продукти переселенцям і пакувати речі для воїнів на фронті.
Про життя і навчання, російську пропаганду і настрої пересічних європейців, волонтерство і враження від України, Катя розповіла Першій електронній газеті.
(Попри українське ім’я і коріння, дівчина не знає української мови, тому опубліковане інтерв’ю є перекладом).
– Катю, ти за свої 16 років змінила вже три країни проживання. В якому віці ти покинула дім, щоб самостійно здобувати освіту?
– Навчання у Великобританії – це виважене рішення. Я вступила в школу-інтернат у 2019 році, коли мені було 12. Це була справді велика пригода. Проблем з адаптацією у мене не було, але якийсь час я дуже сумувала за домом. Але це був правильний вибір для мого майбутнього.
– Чи було тяжко знайти друзів, звикнути до нового ритму життя, людей?
– Де б я не була, я завжди відчуваю себе трохи іноземкою. Хоч у мене, безперечно, є англо-американське коріння, манери і гумор британців завжди відрізнялися від тих, до яких я звикла. Спершу мені було важко розуміти жарти однолітків, та з часом я змогла адаптуватися. Хоча мені знадобилося багато часу, щоб звикнути до зміни системи освіти.
– Розкажи детальніше про особливості освіти у ВБ.
– У Великобританії шкільне навчання є обов’язковим до 16 років, коли проводять іспити по всіх предметах (так зване GCSE). Потім більшість студентів продовжують навчання до 18 років і врешті здають університетські кваліфікаційні іспити під назвою “A-level”. Школа до 18 років безкоштовна для всіх, але є і школи приватні, де за навчання платять. У таких школах також передбачені стипендії для учнів із небагатих сімей. Ці стипендії зазвичай засновані на академічних здібностях. Деякі з приватних шкіл є інтернатами, як моя.
Академічні стандарти у приватних школах дуже високі, і вас попросять піти, якщо ви не досягнете добрих результатів. Немає значення, хто ваші батьки. Тож це не настільки елітні заклади, як вважають пересічні люди.
– Чи є обов’язкова уніформа для школярів? В Україні її чомусь сприймають дуже критично.
– У нас є уніформа. Крім того, ми не можемо носити прикраси. Люди за межами Великобританії часто думають, що ця уніформа символізує багатство або привілеї, але усе навпаки. Якщо усі будуть носити однаковий одяг, то діти з сімей, які не можуть дозволити собі дорогі бренди, не будуть відчувати себе невпевнено. Уніформа урівнює нас.
– Які стосунки між студентами, з викладачами?
– У нашому пансіонаті живе 60 дівчаток 13-18 років. А загалом в інтернаті трохи більше тисячі студентів. І, звичайно, спільне проживання 60-ти дівчат – це справжня пригода і драма водночас! Але ми всі намагаємося товаришувати.
У нас добрі стосунки і з вчителями. Ми називаємо їх «сер» та «мем». Вчителів оцінюють за академічними успіхами їхніх учнів на екзаменах A-level. Тож вони також дуже вмотивовані на те, щоб ми отримували гарні знання і показували результати.
– Як британська молодь проводить вільний час і канікули?
– Багато моїх знайомих проводять канікули за кордоном, рятуючись від похмурої погоди Великобританії. А під час свят ми їздимо в Лондон і зустрічаємося там великими студентськими компаніями.
Хоча наша школа академічно важка і не залишає багато вільного часу, та я дуже люблю читати у вільну хвилинку. Я велика фанатка історії і завжди хочу дізнатися щось нове!
– Чому ти вирішила свої канікули присвятити не відпочинку, а волонтерству в Україні?
– Я не наївна. Я розумію, що мій приїзд у якості некваліфікованого добровольця не матиме практичного значення для війни. Але я сподіваюся, що прийшовши і зробивши усе, що в моїх силах, я зможу показати українцям, що британський і американський народи справді підтримують Україну. Думаю, я досягла цієї цілі хоча б в очах тих людей, яких зустріла у Кропивницькому.
– Ти раніше бувала в Україні чи це твій перший візит?
– Я ніколи не жила в Україні, але колись в дитинстві була один раз в Херсоні у родичів. Та я завжди відчувала сильний зв’язок із Україною через свою сім’ю. Моя бабуся – шкільна вчителька – живе у Вінниці. Її чоловік – теж учитель – загинув у Бахмуті.
– Чому ти обрала саме Кіровоградську область і волонтерський штаб Тетяни Сили?
– Один з друзів мого тата живе у Кропивницькому і знає цю волонтерську спільноту. Мені здалося, що це найкращий варіант, щоб зробити свій маленький внесок у спільну справу. Після знайомства з пані Тетяною, я дійсно рада цьому вибору. Вважаю, що більше людей повинні підтримувати її, адже пані Тетяна приголомшлива жінка.
– Як тебе прийняли в команді волонтерів? Із чим довелося працювати?
– Спочатку я, чесно кажучи, хвилювалася, що «облажаюсь». Однак, я рада сказати, що ніде мене не зустрічали так тепло. Люди, які тут працюють, неймовірно щирі і приємні. І хоча мені потрібен був час, щоб навчитися робити певні речі, усі мене дуже підтримували.
Інші волонтери були старші за мене і це мене турбувало. Бо спочатку я не була впевнена, чи приймуть вони мене. Та дуже швидко я відчула себе так комфортно, ніби вдома. Вони оточили мене дружньою турботою і дійсно прийняли в своє коло.
Щодо роботи, то моїм основним завданням було плести камуфляжні сітки разом з іншими волонтерами. Мені знадобився час, але врешті я навчилася! Також я зустрічала тут військових, коли вони приїжджали за запасами, які ми для них приготували. Хоча я мало з ними розмовляла, та бачила в їхніх очах безумовну доброту і подяку.
– Допомагати людям, які живуть в умовах війни, важко?
– Я думаю, це залежить від того, на чиїй вони стороні.
У 2022 році ми з родиною прийняли багатьох біженців на Кіпрі. Ми підтримували їх, доки вони не рушали далі – в Німеччину, Ірландію, Італію. Якщо не рахувати цих людей, то в мене недостатньо досвіду, щоб порівнювати війну з іншими трагедіями. Але вважаю своїм обов’язком допомагати тим, хто заслуговує на допомогу. І Україна заслуговує всієї нашої підтримки.
– А що говорять про війну звичайні британці? Які настрої людей?
– Пересічні британці розуміють, що росія – це загроза. Вони бачили це на прикладі того, як російські дисиденти зазнавали переслідувань у Великобританії протягом минулих років. Вони також добре пам’ятають поведінку росії в часи Холодної війни. Вони прислухаються до досвіду пострадянських країн, як Польща і країни Балтії. Вони вірять у силу НАТО.
Британці, всупереч заявам російської пропаганди, теж воювали з нацистами. І британці розуміють, чим може обернутися для світу цей конфлікт. Наші офіційні посли (США і ВБ – ред.) висловлюють наші громадянські позиції: ми підтримуємо Україну. Я справді вірю, що США і Великобританія розуміють, що поставлено на карту в Україні.
– Як би ти описала життя в Україні сьогодні?
– Я вражена тим, як люди живуть в таких обставинах. Оптимізм українців і їхня сміливість є прикладом для інших народів.
– Якби тобі запропонували звернутися до своїх однолітків в Україні, що б ти їм сказала?
– Я б порадила бути обережними з тим, що вони читають в соціальних мережах. Пропаганди більше, ніж ви можете собі уявити. Українці повинні вірити, що Великобританія, США і ЄС будуть поруч, щоб підтримати вас, і ви повинні продовжувати розбудовувати армію та боротися за те, що належить вам.
Я дуже пишаюся тим, як США і Великобританія підтримують Україну, і вірю, що вони продовжуватимуть це робити.
Читайте також:
- Волонтер Шевченко: Не втомлюйтеся дякувати воїнам!
- Діаспора. Як живеться нашим за кордоном і що вони роблять для України