На момент здобуття незалежності в Україні проживало 52 мільйони осіб. Перед початком російсько-української війни, на початку 2014 року, — 45,5 мільйона осіб. Через російське вторгнення чисельність населення України могло скоротитись до рівня у 33,5 мільйона. Що, крім війни, примушувало українців, зокрема, жителів маленької Олександрівки, що у Кіровоградській області, залишати рідні домівки і шукати щастя деінде? Як їм живеться на чужій землі?
Галина ПРОДАН:
«КОЛИ ЗГАДУЮ БАТЬКІВЩИНУ, НА ОЧАХ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ СЛЬОЗИ…»
Галина Продан вже давно мешкає в Італії. Щороку приїжджає у рідне селище до сина та друзів. А минулого року, їй здавалося, що вона не їхала, а летіла сюди на власних крилах. В країні йде безжальна війна, тому з лютого всі думки жінки, сповнені тривоги і болю, були тут.
Обставини її склалися так, що 21 рік тому довелося поїхати в Італію, бо потрібні були гроші, щоб навчати сина-студента.
Спочатку доглядала за однією старенькою жінкою, потім ще були й інші роботи. Так і звикла до тамтешнього життя. А ще там завжди підтримувала зв’язок і частенько бачились із подругами з України. І от під час такої зустрічі одна з подруг познайомила Галину із Пауло – другом свого чоловіка (теж італійця). Почали спілкуватись, а згодом це спілкування переросло у сім’ю, якій уже офіційно вісімнадцять років.
За цей час у подружжя було всього – змінювали і місця роботи, і міста проживання… А вже згодом остаточно укорінились у маленькому місті Неттуно на морському побережжі, недалеко від Риму. Відкрили свій невеличкий сімейний м’ясний магазин. У Пауло вже був досвід у цьому, адже до одруження з Галиною мав свій магазин. Тут і будинок власний придбали.
Ззовні здається, що це звичайний італійський дім. Та всередині він з українською душею, це справжній шматочок України! Тут господиня все облаштувала на свій лад. Прикрасою її двору є квіти, їх має дуже багато, а серед них особливі – привезені з Батьківщини – чорнобривці, іриси, нагідки, лілії. Їм, до речі, повністю підходить тамтешня земля та погода.
«Чоловік з мене сміється, каже: квіти там і там, і там…», – розповідає жінка.
Тут же, на подвір’ї, поруч із мандариновими деревами має Галина і невеличкий город, де висаджує кабачки, огірки, помідори. З цих овочів і готує для чоловіка як їхні національні, так і наші українські страви. Каже, Пауло дуже подобається наший борщ.
Декілька років тому інтер’єр їхнього будинку Галина почала доповнювати вишитими серветками, картинами, рушниками, які власноруч створює. Найціннішим для неї є традиційний український рушник, вишитий хрестиком червоними та чорними кольорами, а по краях – китиці.
Крім вишивки, робить з тканини ще й ляльок. Шиє для них і одяг власноруч, і взуття. Дещо роздарувала, а деякі вироби прикрашають полиці у їхньому будинку. Ще коли мешкала в Олександрівці, зізнається, ніколи нічим подібним не займалась. Бабуся її колись вишивала, але Галину чомусь не навчала. Та жінці вдалося і самостійно все освоїти.
Має вдома швейну машинку, яка і допомагає створювати таку красу. До речі, ця швейна машинка пригодилася Галині ще для однієї корисної справи. Щойно у світі почалася пандемія корановірусу, маски в аптеках стали коштувати надзвичайно дорого. Лише за одну в Італії потрібно було заплатити десь 25 євро. А Галині знайома принесла білу хорошу тканину. То з неї жінка почала шити захисні маски і безкоштовно роздавати їх відвідувачам свого магазину. То траплялося і таке, що черга у магазині стояла не за м’ясом, а за масками.
На жаль, від початку повномасштабної війни в Україні, Галина відклала своє захоплення: каже, руки ні до чого не лежать. Прокидається – відразу читає новини, і засинає, читаючи їх. З першого дня війни біля хвіртки Пауло та Галини замайорів синьо-жовтий прапор. А її син у перші дні вторгнення пішов у військкомат.
«Відмовляти його не було сенсу. Після того, як він записався у ряди захисників, деякий час його ще не викликали на службу. А його хвилювало тільки те, чому так довго не кличуть…», – розповідає Галина.
Вона взялася допомагати військовим та людям, які постраждали від війни.
«Поплакала три дні (щойно дізналась новину про початок війни), а далі – що плакати? Допомагати якось людям треба», – пригадує жінка.
В її італійської знайомої Сімонетти теж свій магазин, а також вона веде фейсбук-спільноту, де публікують оголошення про людей, котрим потрібна підтримка. Удвох жінки зробили оголошення про збір допомоги для України. А італійці та українська діаспора миттєво відгукнулись на нього. Тож за короткий термін зібрали майже сорок коробок та мішків з теплими речами та взуттям для дорослих і дітей (бо це був ще кінець лютого-початок березня). Одна жінка-білоруска принесла кошти – п’ятдесят євро. І наша Галина все самостійно фасувала, пакувала та підписувала ящики.
Знайшла вона й спосіб, як доставити цей вантаж в Олександрівку. Спочатку двома автомобілями привезли все до Риму. Водії рейсового автобуса «Рим-Кропивницький» хоч і були шоковані кількістю коробок, але все ж погодились безкоштовно привезти цей вантаж.
Після того Галина з друзями ще не одноразово організовувала збір допомоги для військових та переселенців, котрі оселились на Олександрівщині. Збирала крім одягу ще й засоби гігієни, серветки, памперси для дорослих і дітей, ковдри, ліки, рушники та інше. Нещодавно Галина Продан вже вшосте зібрала такий вантаж – чотири коробки з речами. Але цього разу привезла його вже сама.
«Чоловік дуже боявся мене відпускати в Україну, хвилювався, що тут ідуть бойові дії», – ділиться жінка.
итративши три доби на дорогу лише в один бік, Галина все ж змогла дістатись на рідну землю – зустрітись з сином та провідати мамину могилу…
Війна увірвалася в життя кожного українця раптово, відібравши всі мрії і плани на життя, залишила одну мрію на всіх – про перемогу та мир в Україні. А поки наші захисники, серед яких і син Галини, виборюють цю мрію, жінка робить все від неї можливе, щоб допомогти тим, хто постраждав від рук ворога.
Василь ВАСЬКО:
«ЩОБ ВИЖИТИ В АМЕРИЦІ, ТРЕБА МАТИ У ХАРАКТЕРІ ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ!»
Василь Васько ніколи не забував українську мову, хоча вже багато років постійно розмовляє англійською або французькою. Василь закінчив Київський медичний інститут імені Богомольця, працював там же на кафедрі анатомії та ендокринології, а заодно навчався в аспірантурі, у 1992 році захистив дисертацію.
А коли випала нагода пройти стажування у Франції, погодився. Працював у Марсельському університеті, написав і захистив наукову роботу про захворювання щитовидної залози французькою мовою. Його досвід і праця були особливо актуальними, адже базувалися на дослідженні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і патологічних станів «щитовидки».
Другу дисертацію Василь захищав перед комісією, в яку входили українські, французькі та швейцарські науковці. Після планував повернутися в Україну і продовжити тут наукову діяльність. Але дружина повідомила йому новину.
– Наша сім’я поїхала в США. Дружна знайшла там роботу. Реґіна до цього працювала в українському представництві Міжнародного банку реконструкції і розвитку. І взяла участь у конкурсі на заміщення посади безпосередньо у його штаб-квартирі, яка знаходиться у Вашингтоні.
Реґіна вирушила за океан, твердо знаючи, що її вже чекають на роботі. А Василь?
– Ми прилетіли в США в кінці серпня 2001 року. А 11 вересня цього ж року, як відомо, трапилися терористичні атаки в Нью-Йорку на Всесвітній торговий центр і Пентагон. Це все відбувалося, можна сказати, на наших очах. Я якраз привіз дружину на роботу, вона піднялася на шостий поверх, і в цей час усьому персоналу штаб-квартири повідомили про евакуацію з будівлі. Коли вона зайшла у приміщення, я помітив, що на задньому сидінні Реґіна забула свій ноутбук, тому від’їжджати не поспішав, чекав, коли вона вийде й забере його. Мій автомобіль стояв якраз навпроти приміщення. Вона вибігла, і ми поїхали додому. А в цей час у місті вже блокувалися автомобільні стоянки, метро, – згадав Василь
Їм поталанило, вони виїхали з міста. Та навкруги бачили жахливу картину. По величезних хайвеях, шість смуг в одному напрямку й шість у зворотному, бігли люди. Вони, налякані, тікали з міста, бо не знали, що може трапитися далі. Страшно було й тим, хто в автомобілях, адже по радіо постійно звучала інформація про те, що два літаки розбилися об хмарочоси-близнюки, третій знищив частину Пентагону, четвертий літак не досяг мети й розбився на полях Пенсильванії приблизно за 15 хвилин польоту до Вашингтону. Припускають, що цей літак мали спрямувати на Білий дім або Капітолій. А в цей час над Вашингтоном кружляють ще з десяток літаків, чиї вони – невідомо, їхня місія – також. Було страшно.
Коли все трохи заспокоїлося, Василь теж влаштувався на роботу – в Американську тиреоїдну асоціацію і науково-дослідний центр ендокринної хірургії та молекулярної лабораторної діагностики. Якщо у Києві він досліджував звичайні функції щитовидної залози, у Марселі – мутацію щитовидної залози, то у Вашингтоні взявся за молекулярний механізм раку щитовидної залози.
– При зарахуванні на посаду, мій диплом Київського медичного інституту та дві кандидатські роботи були враховані. І все. Що ти знаєш і що ти вмієш, треба було доводити на практиці. У США не вірять написаному й сказаному. Є диплом про вищу освіту – добре, захистив дві кандидатські роботи – чудово. Молодець! Але зараз, будь ласкавий, доведи свої знання й уміння у конкретній діяльності, – розповів Василь.
І додав, що там не править удача. Ти повинен усвідомити: все, що було до цього, – нуль, а ти повинен по-новому доводити, хто ти й на що здатний. Доведеш – з тобою будуть працювати. Перші роки він працював у лабораторії з раннього ранку до пізньої ночі, без вихідних. Якби робота була не до душі, навряд чи він витримав би такий шалений ритм. Та й зараз, приміром, якщо у нього експеримент, то про вихідні доводиться забути. Але вченого не спинити, бо йому цікаво!
– На ці дослідження держава витрачає величезні кошти. Наша лабораторія має абсолютну свободу в їх використанні. Хоча державі відомо, що 95 відсотків наших розробок мають нульовий або негативний результат. Але ті 5 відсотків, які залишилися, то – великий прогрес, – розповів Василь.
Він впевнений, щоб українцеві або людині іншої національності вижити в Америці, треба бути цілеспрямованим, обов’язково мати роботу та бути готовим 24 години на добу нею займатися. І головне – знати, для чого ти це робиш.
Будинок, де вже багато років мешкають Васьки, – суцільна Україна: картини українських художників, фотографії українських краєвидів, різні поробки українських умільців…
А вночі він часто згадує рідну Олександрівку.
– Прийдеш втомлений, здавалося б, швидше в ліжко. Ляжеш, а заснути чомусь не можеш. Ось тоді в пам’яті відроджую дитячі спомини. І так спокійно стає на душі.., – зізнається Василь.
Олександр БУГАЙ:
«ВІЙСЬКОВІ ЗАХИЩАЮТЬ НАШУ КРАЇНУ, А МИ ЇМ У ЦЬОМУ ДОПОМАГАЄМО!»
Олександр та Оксана Бугаї шість років тому переїхали у Польщу. Рішення залишили вже обжитий Кропивницький і змінити країну подружжю далося нелегко. Вони, молоді і завзяті, на той час займалися підприємницькою діяльністю – мали декілька продуктових магазинів у місті. На торгівлю вони не скаржилися, бо попит на хліб та до хліба завжди є. А ось податки… Вони постійно росли! А боротьба з корупцією, впевнений Олександр, була лише на папері.
Бугаї, як власне і всі українці, великих змін у країні очікували від недавніх подій на Майдані, втечі Януковича і зміни влади. Та, як виявилося, в податковому законодавстві нововведення були аж ніяк не на користь підприємців, а корупція активно процвітала.
– Ми втомилися чекати чогось кращого і прийняли рішення переїхати до Польщі, – сказав Олександр.
Він за освітою агроном, закінчив ще курси електрогазозварювальника. Саме ця професія затребувана, до того ж, добре оплачувана у Польщі. Також з 2014 року його захопило волонтерство. Не раз їздив в зону проведення АТО до наших вояків з провізією. Після повномасштабного вторгнення росіян його допомога українцям тільки посилилася. Приміром, нещодавно в Олександрівську лікарню за його сприяння надійшов автомобіль швидкої допомоги.
– Спочатку планував купити позашляховик і їхати сам захищати нашу державу. Але зрозумів, що вояка з мене ніякий – в армії ніколи не служив, до того ж, зір маю поганий, – зізнався Олександр. – Але військовий рюкзак мій зібраний і в будь-який момент я готовий виїжджати.
Поки ж вирішив користь своїй рідній країні приносити, як кажуть, в тилу, хоча й далеко від рідної землі – з польського міста Кошалін, що притулилося до Балтійського моря.
На другому тижні війни він з друзями вже купили два позашляховики і відправили їх в Україну в 95-ту бригаду. У волонтерській справі доля звела Олександра з відомим волонтером Юрієм Тирою. Саме він допомагає Бугаю та його однодумцям у Польщі з логістикою.
– Ми купуємо, ремонтуємо, завантажуємо всім необхідним (порожніми не відправляємо ніколи!) та переганяємо автомобілі до кордону з Україною. Там інша команда забирає транспортні засоби та переганяє через кордон на територію України, – розповів Олександр.
На сьогодні за сприяння Олександра Бугая придбано більше 20 автомобілів. До речі, кожне авто має своє ім’я в залежності від призначення. Є Мольфар, Відьма, Бізон, Мася, Мустанг, Арей… І в кожне з них волонтери вкладають не лише частку праці та грошей, а й любов та впевненість, що ця техніка стане надійними помічниками українським військовим, які захищають і всю Європу.
– Вагомий внесок в нашу діяльність вніс мій однокласник Сергій Савін. А з перших днів повномасштабного вторгнення мені у всьому допомагає мій товариш – поляк Маріуш Настула, а найбільша підтримка – це моя дружина Оксана.
Кілька автівок подружжя придбало з власних заощаджень, але про це зовсім не жалкують, адже найважливіше для Бугаїв, як і для всіх справжніх українців-патріотів, навіть тих, хто за кордоном, – перемога! До речі, Олександр нещодавно отримав почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного «За сприяння війську».
Василь, Галина, Олександр… Вони, як мільйони українців, поїхали за кордон тимчасово і стосунки з Україною не розірвали, тому рахуються в чисельності населення України. Вони в думках і серцях з рідною землею, та чи повернуться на неї назавжди, під великим питанням…
Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.