– Тут так гарно! Дивіться – навкруги багато лісу, а кажуть, що поряд десь й річка. Та ми її ще не бачили, лише відчуваємо приємну прохолоду від неї, – каже Юлія, демонструючи нам на екрані телефону вигляд з вікна кімнати. Юля і Максим розмовляли з нами, перебуваючи у Центрі комплексної реабілітації на Львівщині.
Тут хлопець проходив обстеження, здавав аналізи, а медики робили усе можливе, щоб пришвидшити загоєння ран на його тілі. Максим живе в кімнаті ще з двома воїнами, які після тяжких поранень проходять курс відновлення. А Юлю поселили в іншому корпусі. Проживання для неї, дружини військового, безкоштовне. І подружжя цьому дуже раде, адже для них зараз кожна копійка дорога. Хоча є одна умова – Юля повинна два дні на тиждень допомагати на кухні медичного закладу.
“Начистити картоплі, моркви, цибулі – для мене не складно, – запевняє вона. – Люди такі тут привітні! Всі вітаються і постійно питають, що нам потрібно. «А може вам треба те?», «А може те?», «А може ось це?» – нас постійно засипають запитаннями. А ми разом і цього достатньо!” – щиро посміхається Юля.
«Він моя половинка!»
Юля народилася в Івангороді. Там виросла і закінчила школу. А професії вчилася в Олександрівці, має диплом кухаря. Згодом здобувала фах психолога у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка. Недовчилася, бо одного дня свої вподобання різко змінила. Вона підписала контракт з ЗСУ і пішла на війну, яку тоді іменували Операцією Об’єднаних сил.
Служила спочатку у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острожзького, пізніше – у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. І хоча цей військовий підрозділ базувався на Сумщині, та його вояки постійно перебували на лінії зіткнення у Донецькій області.
А познайомилася вона з Максимом, який мав позивний «Спалах», ще на першому місці служби – у 30-й бригаді – шість років тому. Він народився в тодішньому Дніпропетровську, але його дитинство і юність пройшли у Ніжені, що на Чернігівщині. Військову форму одягнув у сімнадцять років, навчаючись у Полтавському військовому коледжі. Юля зазначає, що, познайомившись з ним, крім симпатії та надійності, відчула всім серцем – він її половинка! Та й її, тоді ще п’ятирічній, доньці Максим сподобався відразу.
«Сильно хвилювалася за їх знайомство. Виявилося, даремно. Спільну мову вони знайшли з перших хвилин, тому Алінка зразу ж почала на нього казати «тато», – розповідає жінка.
У 2018 році Максим поступив у військовий інститут телекомунікацій та інформації імені Героїв Крут, що у Києві. Про навчання вирішили спільно. Юля ж продовжувала служити. А через рік якось у розмові він натякнув, мовляв, війна є війна, він дуже за неї дуже хвилюється, та й донька рідко її бачить, а тут ще у перший клас збирається, бабуся з дідусем – це добре, але було б ще краще, якби мама знаходилася поряд.
«Буду служити за двох!» – навіть пожартував чоловік.
І Юлія повернулася в Івангород до Аліни та батьків. А у короткі свої відпустки чоловік до них приїздив.
Торік у червні у Максима повинен був бути випуск в інституті. Та повномасштабне вторгнення прискорило його. Вже 5 березня, одержавши диплом, лейтенант Максим Гладченко підписав контракт з ЗСУ і поїхав на місце служби – у 110-ту окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Підрозділи саме цієї бригади тоді ж, з кінця березня 2022 року, зайняли оборону в районі м. Авдіївки на Донецькому напрямку. Через рік за відмінну службу одержав старшого лейтенанта.
А 13 жовтня, у перший же короткий приїзд Максима з війни вони одружилися.
«Без офіціозу. В Олександрівському ДРАЦСі розписалися, пішли у кафе, випили кави і поїхали в Івангород», – каже жінка і додає, що у їх планах – повінчатися. Але це буде, коли Максим вже твердо стоятиме не ногах, матиме протез. Ось тоді, можливо, і плаття біле одягне, припускає вона.
«Не можливо, а точно», – по військовому серйозно зазначає чоловік.
«Запевняв, що далеко від лінії фронту…»
Того дня Юля говорила з Максимом по відеозв’язку на телефоні. Вона добре чула сильні вибухи, та він намагався «випадково» вимкнути звук, бо перед цим постійно казав, що він далеко від лінії фронту.
«Не роби цього, я все одно знаю, відчуваю, де ти..,» – сказала вона йому.
Її серце не обманювало. Вже зараз у кімнаті санаторію Максим під час нашої розмови розповідає, що окупанти для українських захисників з перших днів війни «не шкодували» нічого. У їх напрямок постійно працювали російські танки, міномети, артилерія, навіть далекобійна, «Гради» (реактивна система залпового вогню), «Тори» (зенітні ракетні комплекси)… І у перші місяці нашим військовим було дуже тяжко, бо ідентичну відповідь, на жаль, дати не могли. Та згодом хоч трішки схожа зброя, приміром, дрони, снаряди до танків, БМП, гранати, патрони, почала надходити й українцям, щоб вони могли дати більш-менш серйозну відсіч.
З’явилася також волонтерська допомога – прилади нічного бачення, тепловізори, автомобілі… Дещо наші військові купували й за власні кошти. Приміром, кошти на вищого класу захисту бронежилети, ремонт та паливо для автомобілів, які передавали волонтери, також частенько йшли з власної зарплатні. Та Максим, який відповідав у батальйоні за зв’язок, і двадцять його підлеглих на це не бідкалися, бо транспортний засіб їм потрібен був цілодобово.
8 липня цього року Юлі дуже неспокійно було на душі. Вона написала йому в Інстаграмі: «У тебе все нормально?» Через пів години відповідь надіслав його товариш: «Макс -300-тий!».
Прочитавши всього два слова, їй захотілося мерщій бігти до чоловіка. Як бігти, між ними – п’ятсот кілометрів?! Миттєво прийшла інша думка, тоді треба їхати! Куди їхати, якщо вона не знає, до якого медичного закладу його доправлять і чи доправлять, якщо там – саме «пекло»? Останнє припущення вона відкинула, бо була впевнена у його друзях, які ніколи б не залишили його одного, пораненого.
“Ми поїхали на бойове завдання. Виконали його, я йшов до автомобіля, почався обстріл і мене «догнало»”, – коротко каже Максим.
Побратими, ризикуючи своїм життям, все ж змогли під вогнем вивезти його.
“Це два Олександри, ми їм дуже вдячні і будемо вдячні завжди”, – додає Юля.
«Нормально працювало лише серце…»
Саме ці військові доправили Максима майже за п’ятдесят кілометрів у Покровськ, де базувалася медична рота їх військової частини. Там лікарі провели йому перші операції.
Юля була постійно на телефонному зв’язку з одним з них. І «допікала» його своїми запитаннями. Він і сказав їй, що перша операція тривала сім годин, стан Максима тяжкий і його після наступних операцій перевезуть в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені І. Мечнікова.
А через годину вона з батьком були вже у дорозі. Того ж дня вона й побачила Максима у лікарняній палаті реанімаційного відділення.
“Обгоріле місцями тіло. І зовні, і у середині було все побите осколками. Крім серця, жоден орган не працював без апаратів”,- згадує Юля.
«Дві доби без сну, три – без їжі, бо нічого не хотілося» – так вона каже вже про свій стан у Дніпрі.
Через три доби Максима вертольотом евакуювали у Київ у Головний військовий клінічний госпіталь. А дружина автомобілем вирушила туди ж.
Щоб він нормально переніс політ та щоб органи хоч якось починали самі працювати, лікарі ввели тяжкопораненого пацієнта у штучну кому. У ній він був тиждень. Юля була біля нього. На цей «київський» період їй довелося зняти кімнатку у хостелі, що був за декілька хвилин від госпіталю. «Умов ніяких, тарганів – багато, зате зовсім поряд», – так вона розповідає зараз про те житло.
Але Максима одного у госпіталі залишити вона не хотіла. Медичний заклад відчинявся о восьмій ранку, о сьомій – вона вже стояла перед дверми.
В один з перших днів її на розмову викликав лікар і по-простому пояснив, що Максиму потрібно ампутувати руку, таким чином вдасться зберегти йому життя. Але для такої операції її офіційний дозвіл обов’язковий. Вона, декілька разів перепитавши, чи це єдиний вихід, підписала необхідний документ.
Юля дуже раділа, що Максим після такої складної операції зміг самостійно, без допомоги лікарів, вийти з наркозу. Але усвідомити йому, двадцятишестирічному чоловіку, те, що він залишився без руки, було важко. Юля це бачила і старалася заспокоїти та розрадити.
Згодом його перевели у палату невідкладної хірургії. Але харчуватися він міг лише через зонд з пакетиків. Дружина ж в хостелі варила курячий бульйон і старалася щодня дати йому чотири-п’ять ложок.
Згодом потреба у зонді відпала, але медики порадили пацієнту лише дієтичне харчування. Та Максиму воно не подобалося і Юля щодня приносила йому «свою» їжу.
“Якось він попросив борщу, сала і часнику… Я принесла йому й це. Ви б бачили його задоволене після обіду обличчя”, – з посмішкою згадує жінка.
А у кінці липня Максима евакуювали у Львівський військово-медичний клінічний центр (клінічний госпіталь). Юля поїхала слідом. Там, у Львові, він і почав робити перші кроки. Але й зараз стояти довго на ногах не може – ще важко, тому ходить з палицею.
Загалом чоловік переніс більше двадцяти операцій. Юля пояснює, що це стосується і складних перев’язок, які йому робили під наркозом.
У «Галичині» у Максима починається тяжкий напружений етап лікування з фізичними навантаженнями на культю правої верхньої кінцівки. Ця підготовка до протезування займе приблизно два місяці. Юля весь цей час буде біля чоловіка, а про іншу ситуацію взагалі не думає.
“Інколи, здається, все валиться з рук, тоді Максим мене підтримує, а часом йому на серці важко – то я його розраджую. Ось так і даємо один одному крила”, – запевняє жінка.
Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети
Юля з Максимом мріють про хороший протез. Такий придивилися в одному з Центрів протезування, ортезування та реабілітації. Але коштує він недешево. На жаль, у сім’ї необхідної суми немає. І вони просять допомогти у його придбанні всіх небайдужих людей. Картка Максима 5375411207116174. Вони будуть щиро вдячні за кожну таку потрібну гривню.
Читайте також:
- Цибулівський кіборг Вадим Федоров: Я завжди відчував, що в мені тече козацька кров
- “Разом з Сашею вмерла і частинка мене”: мама загиблого захисника з Кіровоградщини