Ілля Миронов із Кропивницького 311 днів пробув у російському полоні. 16 лютого його разом із іншими ста військовими повернули в Україну.
За освітою інженер-будівельник, за військовою спеціальністю – артилерист, який служив у 36 окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. На момент нашої зустрічі Ілля перебував вдома місяць, після 10 місяців російських тортур він вчився їсти домашню їжу і звикав до гамору і спокою мирного українського міста.
«Багато людей, багато машин, метушня», – так він оцінює те, що й досі його дивує після звільнення з полону. Ми сідаємо для розмови у редакції «Нової газети», на обличчя Іллі світить весняне сонце, його відросле волосся – як індикатор часу – немає й сантиметру, відколи Ілля на свободі.
Стати військовим Ілля Миронов вирішив ще будучи школярем. Згодом, закінчивши коледж і влаштувавшись на роботу в Обленерго, він знову почав задумуватися про військову службу.
«Багато моїх знайомих служили ще з 2014 року, захотів і я. Почитав про 36 бригаду, це мене так надихнуло, що я вирішив спробувати свої можливості. Батьки спочатку негативно сприйняли мої плани, потім уже змирилися», – розповідає Ілля.
Згодом, посередині нашої розмови, він повернеться до цієї деталі, щоб наголосити: зараз його молодший брат так само марить військовою справою – колекціонує шеврони, має власні берці. Але Ілля негативно ставиться до цієї ідеї:
«Я його не відпущу», – упевнено каже він.
Ілля пройшов необхідний відбір і потрапив до артилерійського дивізіону. Це був 2021 рік, тоді, як і всі ми, Ілля не думав, що доведеться стати свідком і учасником справжньої великої війни.
-Банальне питання, але яким для вас був день 24 лютого?
– Якщо ви запитуєте про перший день великої війни, то для мене він був не 24 лютого. 1 лютого нас із товаришем із Миколаєва направили у Мангуш (це під Маріуполем) на підкріплення бригади. Про те, що буде війна, нам повідомили днів за десять до того, як про це дізнався весь світ. Тієї ночі все відбулося спонтанно, о другій годині забіг командир, ми отримали наказ виїжджати на бойові позиції і працювати за інформацією, яку нам надавала розвідка.
– Це був ваш перший бойовий досвід?
-Ну, як такої попередньої підготовки на полі бою ми не мали, відразу почалася практика – наводилися, відпрацьовували і швидко змінювали позицію. Це зовсім інше, ніж ти вивчав у теорії. Спочатку, коли ми не дуже володіли інформацією, що там відбувається, ми трохи на розслабоні працювали. Ну, до першого прильоту. Тоді вже реакція мозку пришвидшувалася, почав вироблятися адреналін. Кілька днів ми працювали на позиціях, жили в машинах та окопах, часу думати про побут не було. Перші три дні не спав, тоді вирубився в машині на чотири години. Хлопці розбудили, поїхали працювати. Не було часу ні спати, ні їсти… Машина постійно ламалася, ми по черзі сиділи під капотом. Але я не відчував втоми.
Ілля детально розповідає про техніку, пояснює, як працює реактивна система залпового вогню «Град», називає вагу снарядів. «Ящик 99 кг, снаряд – 66». Один із таких снарядів до «Граду» під час роботи розтрощив Іллі руку, просто впавши на неї. «Змотав, зрослося» – спокійно каже він на запитання про медичну допомогу.
Прошу Іллю пригадати імена побратимів, з якими він працював перші дні. Бойові медики Віталій, Діма, командир Богдан (прізвищ не називає). Частина з них і досі у полоні, когось уже немає в живих.
«Шанс вижити на заводі Ілліча був 10%»
28 лютого підрозділу Іллі надійшла команда їхати на території металургійного заводу імені Ілліча, що в Маріуполі. Почалися авіаудари, Ілля з побратимами перебазувався в один із бункерів на заводі. Там захищалися і сподівалися на прорив. Тіла загиблих побратимів спочатку складали в автобусі, за попередніми домовленостями з ворогом, їх мали вивозити, але росіяни не давали такої можливості. Потім перенесли в ангар, а коли стало жарко, то поховали у братській могилі.
На території заводу Ілля з тисячами інших українських військових тримала оборону до 10 квітня, поступово усвідомлюючи, що в оточені… 15 квітня Росія заявила, що захопила завод Ілліча.
-Що допомагало триматися, коли ви усвідомили, що в оточенні? Чи був зв’язок із рідними?
-З батьками говорив дуже рідко, зідзвонювалися в соцмережах десь раз на десять днів (у штабах був інтернет). Я казав, що ми тримаємося, все добре, не хотів засмучувати маму. Насправді у мене було багато ситуацій, коли я прощався з життям, але… я ж мамі пообіцяв, що повернуся додому цілим. Я звик дотримуватися того, що сказав. Скоро не вийшло, але повернувся…
10 числа в 1.30 ночі надійшла команда завантажуватися в машини – почалася спроба прориву. Нас стали обстрілювати, почала працювати російська авіація, ми встигли доїхати до краю заводу і накрило все, що було в росіян… Ми вирішили відступати. Я з хлопцями поліз по колії під вагонами, так ми більш-менш безпечно добралися до укриття. Потім, правда, повернулися за пораненими, хто лишився живий, надали першу медичну допомогу, повідтягували всіх, кого убило… Вирішили забрати продукти з машини, бо провізії вже бракувало. Потім зв’язалися з командиром, за нами вислали броню і ми перейшли до іншого бункера. Через деякий час планувався другий прорив, хлопців знову накрила артилерія… Але я вже не пішов.
-А у вас був вибір – погоджуватися чи ні?
-Усі ми змирилися, що можемо загинути будь-якої миті. Командири говорили, що йде підкріплення, але ми прекрасно розуміли, що є всього 10% ймовірності, що ми вийдемо з оточення. Якщо чесно, я вважаю це дивом, що керівництво держави домовилося з росіянами про нашу здачу в полон. Іншого варіанту вижити в нас не було. Пізніше я мав нагоду спитати у росіян про кількість їхніх військ у Маріуполі, вони сказали, що було три кільця кількістю у 15, 25 і 45 тисяч військових. І це не враховуючи мобільних груп, які рухалися по території заводу. Зона оточення була 120 кілометрів, найближче до наших було в Запорізькій області…
-Як відбувався процес виходу із заводу? Як ви поставилися до інформації про те, що доведеться скласти зброю?
-На території заводу ми трималися до останнього, у нас лишалося з боєприпасів лише 5,45 (кулі для автомату АКС74), не було снарядів ні для танків, ні для мінометів. Тоді наш командир зв’язався з президентом, поговорив і передав нам його слова, мовляв, він поважає будь-який наш вибір, життя людей важливе всього і я він обіцяє витягнутим нас з полону. Я нормально поставився до цього, адже бачив, як багато хлопців полягло ні за що… Ми розуміли, що якщо зараз ми збережемо своє життя, то в подальшому зможемо далі боротися.
Наш командир вийшов на зв’язок із росіянами з приводу здачі в полон, вони обговорили умови, нам наобіцяли всякого, мовляв, українських військових триматимуть в Ростові і Таганрозі, годуватимуть тричі на день, нададуть медичну допомогу… Командир нам все це переказав, ми склали зброю і почали виїжджати з території заводу. Був дуже великий страх через невідомість і беззбройність. Трохи легше стало, коли ми сідали в автобус…
У тюрмі організм працював на «маріупольських запасах»
Спочатку Іллю разом із іншими українськими військовими перевезли до Оленівки. Там, за його словами, розмістили близько півтори тисячі воїнів. Умови були нелюдськими: один раз на день хліб та перловка, ковток смердючої води, спали на бетонній підлозі, розміщувалися по сто осіб у бараці на 700 місць. Іллю тримала думка про скорий обмін. Щоб морально не падати духом, він повторював собі, що все це тимчасово. За чотири дні полонених повантажили в автобуси і повезли в Росію. Дорогою серед українських воїнів шукали бандерівців і фашистів, не годували, але випускали до туалету.
«Мені здається мій організм працював на «маріупольських запасах. В Маріуполі я звик до нерівномірного харчування, те, що я не поїв – це для мене було не дуже значимим», – так просто відповідає Ілля на запитання, як йому видалася дорога в росію.
Шляхом до Ростова полонених погрожували розстріляти, розбивали українським військовим голови прикладами. Вони тоді просто натягували шапку і ждали, коли заживе.
Коли українських полонених привезли в чергову тюрму, їх зустрічали російські вертухаї.
«В автобус зайшло двоє спецпризначенців і почали викидати нас звідти за шкібарки. Нам треба було пройти повз живий коридор, у якому нас били. Ти біжиш, тебе б’ють, копають ногами, б’ють дубинками, ти намагаєшся вивернутися… У той момент я намагався не акцентувати на цьому, не думати про це, щоб не зайти в глухий кут. Потім у нас взяли відбитки пальців, опитали – де служив, ким, відколи. Це все знову у супроводі биття. Потім перевдягли в нову тюремну робу (така чорна з білими смужками). Навіть дали покупатися – забіг на кілька хвилин, побачив воду… Помився вже тоді в камері, там був кран і умивальник…», – згадує Ілля.
У Ростові полонених щоранку виводили з камери і били. На допитах використовували садистські методи: шокери, утоплення, підвішування.
«Ну, всі методи КГБ, все, про що я читав – було там, ніяких змін», – каже Ілля.
Його намагалися звинуватити у розстрілі вагітної жінки. Два дні Іллю «переконували» силою, що це зробив він, а потім покинули цю затію. Згодом Ілля дізнався, що «слідчі» отримали наказ засудити максимум українських військових за нібито злочини проти цивільного населення, скоєні в Маріуполі. Вину за розстріл повішали на іншого хлопця, а на окремих офіцерів від так званого «російського правосуддя» припало по 50 убивств.
Іллю допитували люди в масках, але він знав, що то були представники ФСБ.
«Раніше я це все бачив тільки у фільмах і не уявляв, що у ХХІ столітті буду свідком і учасником», – спокійно каже Ілля.
У Ростові в камері з Іллею сиділи хлопці з Маріуполя та Кривого Рогу. Одного поміняли 31 грудня, а про долю двох інших йому нічого не відомо.
Годували в черговій тюрмі так само мерзенно: вода, хліб, каша (або недоварена, або переварена). Ілля настільки розучився їсти нормальну їжу, що на момент нашої розмови він звикав їсти заново, наново знайомлячись із домашнім маминим супом.
Після Ростова для Іллі був черговий етап: його та частину інших військових повезли у Волгоградську область. Хлопці намагалися з’ясувати, в якому місті вони перебувають, цьому допомогли штампи на тюремній білизні з назвою міста Комиші.
У Комишах їх так само били і тортурили шокерами під час допитів. Там Іллі намагалися «пришити» інше абсурдне звинувачення – у зґвалтуванні і розстрілі жінки у торговельному центрі. Тут в камері було семеро осіб. За словами Іллі, одного співкамерника на ім’я Василь вже обміняли. Він зараз продовжує служити у Збройних силах.
Після Камишан була сьома виправна колонія міста Коврова. Там фізичне насилля змінилося моральним: їм розповідали, що України вже немає, Київ розбомбили, змушували співати «патріотичні» пісні та декламувати віршики на зразок «Простите нас, дорогие россияне». Там же Іллі пропонували перейти на бік ворога. Квартира під Пітерем, 650 тисяч зарплата, служба в російській морській піхоті – такими були обіцянки від ФСБшників.
«Я сказав, що давав присягу на вірність українському народові і вони перестали мене агітувати», – каже Ілля, натякаючи на бодай якусь краплю військової честі в російських військових.
Більшість росіян, з якими доводилося спілкуватися Іллі, були яскравими жертвами російської пропаганди.
-Нас охороняли молоді хлопці по 20-25 років, вони упевнені, що це ми вторглися до них у країну, але згодом виявлялося, що вони й самі не дуже розуміли, за що вони воюють з українцями. Вони були дуже агресивні, не можу зрозуміти, що ми їм такого зробили? Вони і досі відчувають себе святими визволителями. А були й старші, от вони усвідомлюють, що рано чи пізно їм доведеться відповідати за те, що вони роблять. Розговорився якось із дядьком з морської піхоти, який так і казав: «Ми або підемо на вас, або нас тут посадять, але точно знаю, що нам ще перед українцями доведеться просити пробачення».
-Зараз ви не відчуваєте до них ненависті?
-До російського народу взагалі ні, але я розумію, що не тільки Путін винен у цій війні. Лишилася неприязнь до окремих персонажів.
Ми колись із хлопцями в камері сміялись, що може бути таке, що після Перемоги ми зустрінемося десь за барною стійкою в Єгипті чи Туреччині зі своїми тюремними наглядачами. Таке сто відсотків буде, світ тісний, не дай Бог тим росіянам, які з нас знущалися в тюрмі, потрапити нам під руку.
«Миронов, з речами на вихід»
14 лютого камеру, де перебував Ілля Миронов, відчинили і попросили з речами на вихід. З його корпусу викликали ще двох осіб, їх знову привели в кабінет на допит, запропонувавши написати розписку про те, що українці не мають жодних претензій до російської сторони у плані надання медичної допомоги, доступу до листування та користування телефоном. Зеки занесли цивільний одяг, видали взуття. У ніч із 15 на 16 хлопцям зав’язали руки скотчем, вдягли на голову мішки і повезли на обмін – автобусами, літаком, знову автобусом.
Уже на українській землі воїни підняли опущені до того голови. Ілля побачив українські прапори і видихнув.
В Україні хлопцям видали новий одяг, телефони з сім-картами і повезли у Полтаву у реабілітаційний центр. Мамі подзвонив як тільки отримав телефон.
«Така істерика була, словами не передати. Я хотів спочатку татові подзвонити, щоб він маму підготував, але у нього був вимкнений телефон. Тож довелося радувати маму без підготовки…» – згадує Ілля.
Мама не повірила відразу, що це голос сина. З рідними Ілля побачився аж через тиждень, хоча й це було офіційно заборонено – слід було пройти реабілітацію.
«Я подумав, оце так, десяь місяців тримали в росії і тут ще тиждень мучитися. Ну, батьки таки приїхали і я увечері шмигнув через паркан і з ними таки обійнявся», – зізнається Ілля.
21-річний артилерист Ілля Миронов каже, що на війні відчував себе щасливим.
Відразу після приїзду він почав зв’язуватися з рідними побратимів, про яких він знав бодай щось. Така домовленість була в усіх, хто потрапляв у полон: хто перший вийде, має повідомити родичам.
Зараз Ілля готується до операції на спині (він приходив на інтерв’ю з осколками у спині) та на руці (неправильно зрослася після удару снарядом).
І мріє про вільне життя…
Інна Тільнова, Нова газета
Фото автора
Читайте також:
- Кома після нуля. Історія воїна з Кіровоградщини, пораненого під Бахмутом
- «Дорослі чоловіки бігли назустріч аби поцілувати руки»,- воїн з Кропивницького, який звільняв Херсонщину