У лютому 2022-го року Україна в передчутті великої біди гуртувалася, складала плани “про всякий випадок”. Ці плани здавалися не потрібними, бо до останнього не вірилося, що зовсім скоро велика біда таки розпочне велику війну. За декілька днів до повномасштабного вторгнення росії на територію України ми оприлюднили матеріал, в якому запитали жителів Кіровоградщини про їхній план на випадок початку великої війни. Хтось з опитуваних планував вступати до тероборони, хтось – не панікувати й зберігати спокій , а хтось вчитися надавати медичну допомогу. Що із сказаного здійснилося рік потому, запитали знову.
Вікторія Талашкевич, директорка освітнього простору «Гончаренко центр», м. Кропивницький
«Я не знаю, що я буду робити. Документи забрала з банківської комірки. Працюю, як завжди».
“У перші ж дні повномасштабного вторгення я записала відео із Гончаренко центру і ми почали працювати як Хаб із фасування сухих супів та борщів для ЗСУ та ВПО. За кілька перших тижнів спільнота волонтерів «Годуємо патріотів!» на нашій базі так виросла, що вже не поміщалася, і ми знайшли партнерам нове безкоштовне приміщення, а самі відновили регулярну роботу у тій сфері, яку вміємо найкраще – освітньо-культурній. Гончаренко центр надав простір для навчання та комунікації і місцевим, і людям з числа ВПО. Я вірю, що війна не повинна зупиняти українців у розвитку, бо тільки консолідоване, розумне суспільство, допомагаючи волонтерам і ЗСУ, подолає і переможе загарбників”
Олег Чабан, пасічник, м. Кропивницький
«Військкомат».
“Я у ТРО, з своїм підрозділом захищаємо об’єкт критичної інфраструктури”
Володимир Шабанов, с. Голикове Олександрівської ТГ, батько п’ятьох дітей
«У міру можливості транспортую дітей у більш безпечне місце та оборонятиму Україну. Спочатку, мабуть, у місцеву тероборону, а далі як потрібно буде, де більше буду потрібен. Тільки так, та не як інакше. Буду воювати».
“Так сталося, що 22 числа мені назначили операцію, яку зробили 26 числа. Після тижня у лікарні я приїхав до Олександрівки, де ще з 2014 року існує спілка “Нескорені”, яка відразу розгорнула свою волонтерську діяльність. Чому став волонтером? Шансів потрапити до тероборони не було, так як я після операції і маю 5 дітей. Я до речі, досі не можу стати на облік. На так званому хабі спершу відправляли гуманітарну допомогу військовим, а ближче до літа розгорнули швейне виробництво. В минулому я й сам закінчував швейний коледж. До роботи залучали впо, яким фінансово допомагали й допомагаємо. Шили плитоноски, розгрузки, коли їх взагалі не було, а зараз коли в них потреби немає, бо хлопці самі це купляють, або держава їх забезпечує, то шиємо футболки, бо вони постійно потрібні, так як їх ніхто не пере. Також евакуаційні ноші, теплі речі та маскувальні костюми, фліски, термобілизну. Окремий наш напрямок це патріотичні речі, які ми відшиваємо та та передаємо на благодійні ярмарки за кордон. Плани на майбутнє…Мати змогу й надалі допомагати нашим хлопцям, а також сформувати сильну , волонтерську та квітучу Олександрівську ТГ”
Наталя Михайловська, директорка музею Ю.Яновського, с. Нечаївка Компаніївської ТГ
«Привіт. По-перше – не сіяти паніку. Як мама і донька, я б забезпечила всім необхідним своїх батьків та дітей. Як директор музею, організувала б дії щодо евакуації експонатів у безпечне місце. Як українка, всіляко намагалася б підтримувати наших захисників та допомогати їм».
“Цей рік для мене, як і для кожного українця, був важким, але сповненим надій та сподівань на Перемогу. Рік, коли довелося перепрофілюватися (займаюся волонтерською діяльністю),адже допоки ми підтримуємо один одного, допомогаємо, ми – непереможні! Багато моїх друзів і знайомих виїхали за кордон, але я вирішила для себе, що моє місце тут, в Україні, в моїй рідній Нечаївці, біля дорогих серцю і душі людей. Я знаю одне :кожному військовому необхідний надійний тил. Тільки так ми переможемо ворога. Вірю в Бога! Вірю в Україну! Вірю в Перемогу! Вірю в ЗСУ”
Настя Войчук, засновниця проекту «Банка щастя», м. Кропивницький
«Діятиму відповідно обставинам, які складатимуться. Не тікатиму».
“Перечитавши, що я вам говорила в минулому році, я навіть посміхнулась…. і радію, що ні своїх поглядів, ні принципів не змінила і дію так, як і казала. Я дуже добре знаю історію стосунків росії і України, для мене протистояння почалось декілька століть тому, а війна ще в 2014 році. Вона забрала особисто в мене декілька років життя повністю (я працювала на 2 роботах, волонтерила і чекала від дзвінка до дзвінка з передової, щоб почути, що людина жива) Останні роки перед 24 числом, я почала повертатись до повноцінного життя. У мене було купа планів і по роботі і по відпочинку, по подорожам. 5 березня мала бути в Римі, через місяць мала їхати в Бельгію. Звичайно, як і всі українці, я читала новини. Я не була в рожевих окулярах і розуміла, що росія не просто так стягнула таку кількість військ біля наших кордонів і буде ескалація “конфлікту”. До цього морально я не була готова. 24 лютого о 5 ранку мене дзвінком розбудила подруга і сказала: почалось, вони бомблять міста. В перші дні всі свої кошти я попепераховувала на благодійний фонд “Повернись живим” та Армію SOS Кропивницький. Коли кошти скінчились, я почала думати, що можна робити без коштів. В мене були залишки тканини з прапорів ще з 14-16 років, ми з знайомими почали знову їх шити , потім сушити овочі для сухих борщів для Добромиру і десь через 2 тижні я побачила у Оксани Червоної (Армія SOS Кропивницький) допис, що у них навіть є кошти, а купити в Україні нічого не можна, бо все вже розкуплено. Запитала, що саме потрібно і попросила своїх подруг в Німеччині допомогти, вони купили чималу партію турнікетів і передали мені, потім другу/третю. Разом з моїм другом ми вже рік формуємо тактичні індивідуальні аптечки для бійців, завдяки донатам друзів, знайомих і просто небайдужих людей та допомозі друзів з-за кордону. Ми обрали для себе цю нішу і на ній акцентуємо свою увагу. Пройшов рік і я вам скажу те саме: виїжджати не збираюсь, дію по ситуації. Я вважаю, що кожна людина повинна зробити вибір. Тому що ця війна на довго. Якщо ти виїжджаєш за кордон, тобі потрібно там починати будувати життя. Якщо ти вирішуєш залишитись в Україні, тобі треба навчитись жити повноцінним (наскільки це можливо) життям, працювати і допомагати армії будь-чим, що ти можеш і наближати перемогу”
Дмитро Сінченко, громадський діяч, м. Кропивницький
«Коротко: збираю речі – і на фронт».
“Рік тому в коментарі для “Першої електронної” я сказав, що у разі повномасштабного вторгнення росії в Україну я зберу речі і піду воювати. Саме це я і зробив. Спершу у складі Української Добровольчої Армії брав участь у захисті Києва, потім, після звільнення півночі, воював за Херсонщину, і зараз разом із побратимами з УДА тримаємо оборону в районі Бахмута. За цей час я встиг побувати і рядовим стрільцем, і інструктором, і командиром взводу, і речником УДА, і радіотелефоністом роти, і діловодом, і от тепер – сержантом з матеріального забезпечення роти. Про те, як проходить моя служба, про солдатські будні, про героїзм і страх, про красу і бруд і ще багато чого іншого я пишу у своїх репортажах з передової для журналу “Тиждень”. Я жодного дня не сумнівався в тому, що обрав правильний шлях. Україна обов’язково переможе, російській імперії настане кінець. І я роблю для цього все що в моїх силах”
Андрій Фоменко, кризовий психолог Центру ресоціалізації військових «Коловорот»
“Домовлюся з рідними про те, як дістатися додому самостійно, з дітьми, наприклад, тому що, мабуть, не буде зв’язку. Елементарно подумаю про безпеку свого будинку, при паніці треба захистити дім від мародерів, які можуть нею скористатися. Я думаю, що в нас буде час аби подумати, що робити далі, двоє діб як мінімум.
Достатньо зібратися разом, випити чаю й розібрати оці всі дії й моменти. Попіклуюсь про наявність готівки, але це не означає, що я побіжу знімати всі гроші з картки, бо гроші можуть бути не цінними в таких випадках. Поцікавлюсь де бомбосховище знаходиться, чи діюче воно. Матиму зв’язок з територіальною обороною або з силами спротиву. Не робитиму різких рухів. Потурбуюсь про побутові моменти».
“Спочатку збились всі професійні плани і особисті цілі також. За інерцією навіть на роботу пішов у перший день війни. Потім почали з сусідами патрулювати район, координувались зі знайомими з нацполу. Ще пізніше опинився на одному з блокпостів старої Рівнянськоі дороги. Три тероборонівці зі зброєю, три зміни посилення з мешканців найближчого села. То були переважно нічні зміни, тож був час подумати, де саме можу бути максимально корисним. Згодом на пост надійшло посилення змін, а у мене з’явилась пропозиція працювати з ВПО у міжнародній місії «Лікарі без кордонів». Я до того багато про них чув, тож було цікаво спробувати попрацювати з іноземними колегами. Мотались всюди, де була потрібна наша підтримка в організації допомоги людям постраждалим від війни. Це був дещо новий досвід для мене. Я зрозумів, що насправді цивільні значно вразливіші під час війни. Спочатку вони тримаються за те, що мають, захистити себе їм складно, а коли страждання стають нестерпними, то наважуються на пошуки безпечного місця. Звісно це вдається не у всіх і не одразу. Тому, допомога переміщеним людям- це досить важливий фронт роботи для мене та моїх колег. Треба сказати, що власну практику я теж не полишав. Дехто з клієнтів був на зв’язку навіть під час моїх чергувань в теробороні ТГ. Дехто опинився за кордоном, інші сиділи по підвалах в околицях Києва. Географія роботи розширилась, а глибина допомоги сягнула рівню укриттів і бомбосховищ. Потім мене знову позвали військові. Мусив піти з місії, адже міжнародні гуманітарні організації працюють з цивільним населенням. Їздив всюди, де було потрібно моїмм колегам з ТРО попрацювати з хлопцями, провести тренінги, поспілкуватись. Тепер паралельно працюю з індивідуальними запитами військових, членами їх родин, людьми, що пережили втрату, з активістами громад і різними структурами Сил оборони України. Якщо порівняти з тим, що було до повномасштабного вторгнення, то запитів стає більше, вони переважно складні і чутливі. А щодо свого стану та відчутних змін – раніше, навіть в напружених поїздках в АТО, я був впевнений за безпеку близьких. А тут… Розігнати туман в голові і повернутись до робочої норми вартувало зусиль. При цьому, не сказав би що за рік я десь почувався піднесено, або задоволеним. Знову таки, не було можливості відпочити. Скоріш тут підходе формулювання, що я справляюсь і більшою мірою ефективний. Це скоріш задовільний показник з деякими неприємними коливаннями під час стресових ситуацій, яких звісно вистачає в роботі”
Андрій Лаврусь, депутат Кропивницької районної ради
«Перше, це не панікувати. Далі за обставинами діяти. Сподіваюсь, у влади є план. Коли ні, будемо гуртуватися, як у 2014 році. Буду там, де зможу принести більше користі».
“Рік, в якому кожен день, як нове життя… Лютий місяць 2022 року ніби не закінчувався, а продовжується. У нас був досвід гуртуватись і він нам дуже допоміг. Завдячуючи цьому ми вистояли. Завдячуючи кожному українцю ми зберегли державність. Ми не склали руки, ми працювали на перемогу. Допомагали ЗСУ, з нуля організовували і забезпечували тероборону. Долучались до оборони міста. Формували гуманітарні вантажі на деокуповані території, збирали і донатили на потреби наших захисників. Віримо у ЗСУ! Продовжуємо боротьбу до Перемоги”
Читайте також: як журналістка перекваліфікувалася на санітарку і допомагає пораненим воїнам