Навпроти статечного військовослужбовця Нацгвардії Віктора стоїть зморена та виснажена жінка в літах. В нього за плечима – спортивне минуле, ринг, бокс, десятки травм, в неї – вісім місяців безвилазного лежання в підвалі. Неходяча від початку великої війни, вона повзла до нього на колінах, бо почула, що прийшли наші. Вольовий з народження, він прийшов, бо тут чекали свободи та синьо-жовтого прапору.
А навкруги Херсонщина.
Нарешті деокупована, з просякнутою слізьми та кров`ю землею, але українська. Завжди українська.
Прізвище та особисті дані Віктора, назву його батальйону та плани на майбутнє з безпекових міркувань озвучувати не можна.
Однак сказаного ним достатньо, аби змалювати портрет звичайного середньостатистичного воїна, звільненого обличчя Херсона та тих, хто чекав людей з нашивкою ЗСУ.
Пане Вікторе, почнімо з того, ким ви були в минулому і як потрапили до армії?
В минулому… Проходив службу в спортивній роті Національної гвардії України. Займався рукопашним боєм. Коли почалася повномасштабна війна, всіх спортсменів призвали до лав ЗСУ. Там вже кожен обирав напрямок, який йому ближче до душі, так би мовити. Всі мої товариші з спортивної роти вирішили піти в розвідку. Вибір став очевидним. Так після певних навчань я став снайпером-розвідником.
Які задачі стоять перед снайпером-розвідником?
Одна з них – захід в тил ворога. Наприклад, ми бачимо, що по лісу їздить танк, нам треба разом з саперами закласти десь на території місцевості міни і непомітно піти. Така задача розвідника. Часто зустрічаю думки про те, що ми – це такі собі Рембо, які гучно й ефектно з`являються й зникають, але це не так. Тиша та непомітність – наші найкращі друзі. Окрім цього, ми працюємо з різними структурами, надаємо їм необхідну допомогу. Мені подобалося з ними працювати, дуже круті хлопці, вмотивовані.
Зараз саме точаться дискусії з приводу вмотивованості воїнів, що помітили особисто ви, як людина, яка на той момент тільки познайомилася з життям військового?
Хм, хлопці робили й роблять свою роботу не за сто тисяч , як деякі думають. Якщо пояснити більш розгорнуто, то ці гроші йдуть на власне забезпечення, тобто якщо ти хочеш щось краще, ніж те, що вже є, по типу каски, зброї чи машини. Ці гроші допомагають тобі краще екіпіруватися, аби довше там протриматися, виходить, що так.
До того ж я зустрічав чоловіків, які в минулому житті були фермерами, бізнесменами, до прикладу, грошей вистачало з головою, а вони все майно переписували на рідних , купували «снарягу» і їхали воювати. Ну явно ж не через скруту у фінансах. Мене в побратимах завжди вражала їхня злагодженість та взаємодопомога. Все працювало як своєрідний механізм, де кожен готовий підстрахувати тебе в будь-який момент.
Через деякий час ви повернулися на свою базу вже з певними знаннями та розумінням механіки багатьох військових процесів, що було далі?
Херсон. Чекали наступу приблизно три-чотири дні, а потім поїхали наступати… До цього моменту, коли я просто виконував свої задачі з побратимами півтора місяці, я нікого не звільняв. Ми робили пакості росіянам, підривали їхні позиції, але щоб щось таке масштабне, то ні. Ми почали заходити в села. Це не передати словами, що ти відчуваєш в такі моменти. Як спортсмен я можу порівняти це з виходом на ринг. Адреналін, відповідальність, ейфорія. А це в сотні разів краще. Ти бачиш перед собою людину, яку ти звільнив.
Що під час наступу на Херсон найбільше запам`яталося?
Чоловіки по 40-45 років, які біжать тобі назустріч, аби поцілувати руки. В них вбили все чоловіче. Росіяни возили чоловіків на так звані ями, били струмом. За українську мову люди могли отримати берцем по обличчю. У звільненому селі зупинив чоловіка, хотів запитати про зрадників, така інформація нам потрібна була, аби зачистити місцевість, а він впав на коліна й заплакав, пообіцяв розповісти все пізніше, за умови якщо ми просунемося далі, бо поки страшно. Він тиждень просидів у ямі.
У соціальних мережах досі в топах відео з людьми похилого віку, які зі сльозами на очах зустрічали вас на звільнених територіях Херсонщини.
Та це взагалі окрема тема, бабусі й дідусі – це нонсенс для мене. Їх можна віднести до категорії «що найбільше запам`яталося». Під час звільнення одного з сіл я біг по головній вулиці, був обстріл, знаєте, ото літають коні й люди, і тут я бачу, як біля одного з дворів сидить дід з бабою і споглядають за всім. Я впав на землю, бо міни летіли, і давай їм кричати, щоб вони ховалися, а вони тільки махнули на мене й сказали, що вже втомилися ховатися, краще почекають на вулиці, поки ми звільнимо село.
Люди всі отак виходили на вулицю, бо місяцями сиділи в погребах і підвалах. Куди б ти не заглянув, скрізь хтось сидів. Чули, що йдемо ми, зустрічали. Ми в свою чергу питали, чи всього вистачає, чи є їжа, вода, що необхідно. Одна родина відповіла, що в них є бабуся, якій 87 років, в неї якраз був день народження в день звільнення нами села, але вона неходяча, з початку війни ще. Сказали, що вона в погребі, щоб ми заглянули до неї.
Ми не встигли зробити крок, тільки повернулися до дверей, а там ця бабуся з паличкою, дивиться на мене. Вона виповзла на колінах, коли почула нашу мову, голос наший. От оце щось таке показове для мене, ніхто не чекав «освободителей», вони чекали нас.
Щодо «освободителей». Ви брали в полон росіян?
Брали.
Одному з тих, кого я запам`ятав, було 23 роки. Випав з танку, два дні бігав по лісу, поки ми його не підібрали на узбіччі. Дивом вдалося зберегти руку йому, там пішла сильна інфекція, цього кадра передали в Червоний Хрест.
Різне було, п`яних майорів знімали з горищ, підбирали отак…
Наразі ви у Кропивницькому, Херсонщина вільна, війна триває, що далі?
Поки тут виконую певні завдання, а далі побачимо, що буде.
Хотів би розповісти набагато більше, але не хочу своїх хлопців наражати на небезпеку. Одне скажу точно, ми не зупиняємося, ще не одну «пакость» росіянам зробимо, повірте.
Слава Україні!
Навпроти мене небесно-сині очі, обрамлені трохи насупленими бровами, промениста усмішка, навпроти мене воїн, той, кому звільнені від російського міра люди готові були цілувати руки. Не любить, щоб його називали Героєм і соромиться розповідати про себе, бо ж хлопці раптом образяться. А навкруги Кропивницький, вільний, сонячний, наший. Завдяки їм. Героям Слава!
Нагадаємо, кома після нуля. Історія воїна з Кіровоградщини, пораненого під Бахмутом
Читайте також: нова доба Театру Корифеїв або Що несе нам вітер з Херсонщини