До початку великої війни кропивничани Тамара та Сергій Залевські жили звичайним тихим сімейним життям. Тамара створювала домашній затишок, була домогосподаркою, Сергій працював електриком-зварювальником, разом вони виховували п’ятьох дітей. 24 лютого ніхто з родини Залевських ще не знав, що невдовзі росія забере у Тамари чоловіка, у дітей – батька, а поки…
«Ми з Сергієм знайомі з 13 років. Наші батьки колись поїхали на Дніпро відпочивати, там ми з ним і познайомилися. Почали зустрічатися, гуляти. Потім посварилися, він пішов до армії. Через місяць після його повернення ми справили весілля, а через рік в нас народився синочок. Я перестала працювати після третьої дитини, чоловік повністю мене забезпечував. Беріг мене, так би мовити», – згадує пані Тамара.
Наразі в родині п’ятеро дітей. Найстарший син Залевських навчається у Донецькому університеті на слідчого, донька цьогоріч закінчує ПТУ, двоє дітей ходять до школи, а найменший малюк – до садочка.
– Яким він був батьком? – запитуємо.
«Добряк. Ото дівчата, що хотіли, те й робили з ним, як могли, так і крутили ним. Він всі їхні забаганки виконував. Коли приїжджав з відрядження, вони його обвішували, як іграшки ялинку, це свято для них було. Вони сумували дуже за ним, його могло не бути вдома по місяцю, по два, по три».
Жінка всміхається, каже, що для Сергія не було роботи, яку б він не міг виконати.
«До війни чоловік працював на фірмі «Укрнафта» електриком-зварювальником, монтажником. Взагалі, він навчався на столяра. Одним словом, спеціаліст широкого профілю. Сергій все міг робити – і спекти щось (медовики дуже смачні пік), і халати мені шив. Все, до чого не брався, виходило, машину ремонтував, дах перекривав. Він завжди казав, що у невмілого руки не болять».
День повномасштабного вторгнення росії на територію України Сергій провів у дорозі під обстрілами.
«Чоловік приїхав 24 лютого з відрядження, йому подзвонив кум, попросив приїхати в Обухів, бо там вже були обстріли, автобуси не їздили. Він сів і поїхав, оце так під вибухами прямо в Обухів, Таки забрав звідти кума, врятував. Вони ввечері сіли поговорити, Сергій сказав, що зранку піде запишеться до армії, бо росіяни напали на неньку-Україну. І записався, нікого не слухав, його переконати було неможливо».
25 лютого, в день народження свого сина, Сергій записався до лав ЗСУ.
«Записався і пішов служити. Я йому дорікала, казала, що він дурник, бо пішов, а я сама залишуся вдовою з купою дітей, питала, як я їх буду сама виховувати. Знаєте, що він сказав? «Нічого страшного, мать, тримайся, ти сильна, ти прорвешся». Його ніхто не міг переконати, якщо він вирішив, що воно має бути отак, то воно так і буде. Він в молодості був зв’язківцем, плюс в нього були категорії на машину. Казав, що хоча б знає, що таке пістолет, хотів, щоб молодих пацанів не брали. Повторював, що він вже пожив, а «зелень» хай живе. Він так на молодих казав, на дітей. Хотів вберегти їх, бо розказував, що там геть пацанят беруть, і треба йти, щоб їх не забирали».
Так Сергій Залевський став рядовим військовим водієм. Виконував бойові завдання по всій Україні й беріг спокій своєї Тамари.
«Взяв нашу сімейну машину, в нас був бусік Ford Transit. Сказав, що там машин не вистачає. В ній же він і загинув. Про службу взагалі нічого мені не казав. Іноді просив лише щось докупити, коли треба було. А так завжди казав, що все добре і чим менше я знаю, тим міцніше сплю».
– Якою була ваша остання розмова?
«Задовбала, досить дзвонити, каву не даєш попити». Він не любив, коли його відволікали. Без злості це казав, жартома, але я намагалася чекати, коли він сам подзвонить. Одного дня не дочекалась. Я пам’ятаю, що почула, як кум говорив з моїм братом, вони обоє теж служать. Помітила, що кум почервонів, як чайничок, ніби закипати почав. Я в той момент все зрозуміла по очах. Сказав мені, що машину розгатили, подумала, до дідька ту машину, ще заробимо, хіба одну машину купимо, а він відповів, що у ній був мій чоловік. Він загинув у Канатовому, Сергій і ще 7 хлопців, це були найперші загиблі там».
Найстарші діти Тамари досі ігнорують розмову про загибель батька.
«Діти тоді почули ту розмову з рідними, але досі не хочуть про це говорити. Малому – 4 роки, він ще не розуміє, що відбувається, він тата і пам’ятати не буде. Ангеліні – 6 років, то вона запитує, хто тепер буде для неї татом, відповідаю, що ніхто, що тато у неї був. Старші на цю тему взагалі не розмовляють».
Посмертний орден для чоловіка й досі залишається лише на папері та просторах інтернету.
«Орден йому то дали, але ще не видали, – сміється Тамара. – В інтернеті пишуть, що мали зробити це ще три місяці тому. В паперах і в інтернеті написано, що йому вручається орден за сміливість. Коли мене викликали на збори, думала, що власне це і зроблять, але лише пам’ятну табличку передали. Я поцікавилася, чому так, а вони просто за нього забули, зараз багато загиблих, а за цих забули. Та й до того ж вони тут на місці загинули, а не на «нулі». Нічого, нам вже немає куди поспішати, ми почекаємо».
– Ви вірите у нашу Перемогу ?
«Авжеж. Вибору іншого немає. Тільки Перемога. Дороги назад не існує».
Наостанок прошу у Тамари фото Сергія. Скрушно каже, що маленька донька «почистила мамі телефон», тому їх залишилося вкрай мало.
Нехай цей текст стане своєрідним вшануванням пам’яті Сергія Залевського. Справжнього чоловіка, прекрасного батька п’ятьох дітей, воїна та людини, яка до кінця своїх днів боронила свою родину і країну. Проте себе від триколірної напасті вберегти не зміг, бо вона завжди приносить з собою смерть.
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, вижив єдиний з екіпажу: історія захисника Чернігова родом з Кіровоградщини
Читайте також: янголи-охоронці Донбасу: історія порятунку цілого підрозділу з-під Волновахи