Пані Альона – тимчасова переселенка, яка разом з сином і батьком переїхала на Кіровоградщину з Херсонської області. Жінка ділиться спогадами з Першою електронною газетою, про те, як вивозила батька з рідного села.
«Нема нашої Олександрівки. Як читаю у звітах, що тривають бої за Олександрівку, думаю, за що ви, хлопці, там боретеся? Хіба що за землю, бо села вже нема. Його давним-давно зрівняли з землею. Може там якась хата лишилася стояти, але нічого цілого там точно нема. Я ледве встигла батька вивезти. Він так впирався і не хотів, як і всі люди, які на землі виросли і все життя в селі провели.
«А як же моя хата, а город…» – кричав мені по телефону. А я йому: «Та яка хата!? Тут головне вижити, а хату тобі купимо чи нову побудуємо». Не вмовила. Сіли з сином, приїхали, забрали його насильно і сюди. У нас тут невістка живе. З братом вони розлучилися, він на заробітках в Європі, між собою і не спілкуються толком. Але коли таке сталося, вона сама подзвонила і сказала, щоб ми приїжджали до неї, якщо треба десь зупинитися. Хороша жінка. Ми всі тепер у неї на шиї сидимо.
Отримали довідки, оформили допомогу, оформили за комуналку, хоч ту ні газу, ні води. Дрова на зиму купили. Так, будемо тут зимувати, навіть якщо віна закінчиться. Нам поки нема куди вертатися. Батькової хати точно нема. Він дуже плакав. Серце хапало, заспокійливе кололи. Його знайомий (колись разом робили) подзвонив потім і сказав, що він з якимись людьми останні з села виїжджають і що там вже нема де і нема чого жити, але хтось там лишився – по погрібах сидять, там собі житло якесь облаштували, а що зимою будуть робити – не знаю.
Там кожного дня стріляли і крили, чим могли. І вирви скрізь такі, що в них цілий танк можна сховати і ніхто не побачить. Корови, які в людей були, вони з сараїв випустили, щоб ті самі собі їсти шукали і може якось врятувалися, бо хто ж їх в сараях буде годувати, як людей нема? А ті корови ходили табуном і їх ті рашисти розстріляли, як живі мішені. І дід наш за своєю коровою плакав. А я кажу: хай краще так, чим вона мучилася б і від голодної смерті прив’язана в сараї.
А скільки там хлопців наших і тих су*ар полягло! Ще як батько в селі був, то казав, що все поле по ту сторону села в трупах. Що лежать і наші забрати їх не можуть, бо ті стріляють весь час. А я не вірила. Коли ото трохи затишшя було ще на початку літа і ми встигли прорватися, то ми з сином бачили чорне небо від ворон, які літають над тими тілами. Страхіття. Не передати словами. І машини згоряні, і розстріляні, і ті танки чи бетеери, чи що воно таке, підбиті і згоряні. І трупи! Я ж ніколи трупів не бачила раніше! Тільки коли маму хоронили, тільки ж це різні речі. А вони валялися… Боже, не хочу згадувати. Страхіття!
Ми з сином в Херсоні жили. Вчасно виїхали. Але ж там зразу пусті квартири «націоналізірують». І нашу швидко присвоїли. У нас гарна була квартира, майже в центрі. І нема кому подзвонити спитати, що там і як. Я в такому місці робила, що одна з перших під роздачу попала б, якби спіймали. То ми як сюди добралися, зразу сімки поміняли і сторінки в соцмережах заблокували. Я ні з ким не спілкуюся. Жити хочеться».
Читайте також:
- Переселенка із Херсона: «Нехай колаборанти й окупанти тремтять від страху!»
- Довга дорога з дому. Історія евакуації з Херсонщини
- Тільники з кавунами. Як переселенка допомагає Херсону з Кропивницького