Олена Прохорова до повномасштабного вторгнення Росії була викладачем художнього мистецтва в одній зі шкіл Маріуполя. Двічі переселенка, вона нарешті знайшла свій дім, саме дім, а не житло у Маріуполі, куди переїхала з Донецька. Мала люблячу сім’ю, улюблену роботу, хорошу зарплату, напередодні 24 лютого збиралася поклеїти нові шпалери у дитячій кімнаті своєї 3-річної донечки, але у русского міра вже були інші плани на її місто та життя.
Перша електронна газета подає монолог Олени однією великою цитатою…
Донецьк, паради, переїзд…
З Донецька ми переїхали торік. Це було багатомільйонне місто, яке розвивалося до 2014 року, а з кожним наступним ставало все гірше й гірше. Росіяни, звісно, проводили там концерти, паради. Я не була на жодному. Хоча в мене майже всі знайомі за ту владу. Люди просто існували, без всілякого процвітання. Ми з сім’єю вирішили продати будинок. Його купили місцеві за невелику ціну, бо у Донецьку все дорого, окрім нерухомості. Купив чоловік, військовий. Якось так вийшло, що він разом з дружиною не виїзний, і через те, що в них дитина, вони захотіли купити там дім. На той момент бойові дії затихли. Ми подумали, що це наш шанс поїхати звідти, не хотіли жити з тими порядками, які прийшли. Цей військовий сказав, що чекає війни. Як виявилося пізніше, він таки її дочекався, бо влітку, десь у серпні, у вайбері мамі подзвонила сусідка, яка жила недалеко від нас, і сказала, що поряд з нашим домом прилетіло і знесло паркан, наші яблуні, які ми саджали, вікна, ворота. Його машина згоріла.
Школа мистецтв, Маріуполь, особливе місце…
Я художник за освітою, тому невдовзі після переїзду знайшла роботу викладача образотворчого мистецтва у художній школі імені А.І.Куїнджі міста Маріуполя. Викладала дітям від 8 до 16 років, але приходили не тільки вони, а й дорослі. Люди заходили після роботи й займалися. Це було особливе місце. Мені дуже подобалося там. Європейське, сучасне місто. Маріуполь взагалі дуже гарний. Був, поки все не зруйнували.
П’ята ранку, вибухи, Лівий берег…
Напередодні 24 лютого всі обговорювали те, що почнеться повномасштабна війна. Вже в цей день о 5 ранку ми почули вибух на краю Маріуполя. Я до останнього не вірила, що це таки станеться. Хотіла ремонт зробити в дитячій кімнаті, купила гардини, ще треба було шпалери підібрати, але…Перші прильоти були по Лівому берегу, який територіально був близько до кордону ДНР. Це був один з перших районів, який почали бомбити, після цього вже прилітало по всьому місту. В мою художню школу було потрапляння. Вона знаходилася на першому поверсі житлового будинку, вище жили люди.
Приправи й чипси, постійні обстріли…
Під час ажіотажу й паніки на прилавках залишилися одні приправи й чипси, хоча ніби й їх розгрібали майже відразу. В мене був запас їжі, але ми розуміли, що вона скоро закінчиться. А в магазинах її немає. Навколо постійні обстріли, але наш район це більш-менш обійшло. Нам пощастило, бо парк поряд був відносно цілим, будинки, дороги. Зв’язок був поганий, радіо ловило то українські сигнали, то російські. Так вийшло, що ми не знали, що міста вже немає.
Везіння, співчуття, людяність…
Води не було, але нам пощастило, бо поряд у парку було джерело, звідки ми могли набирати воду. Чергу за нею не лякали навіть звуки прильотів. Мама не хотіла мене відпускати туди, але що ж було робити. Мені пощастило, назад я бігла з двома баклажками води, кожна по 5-6 літрів. Важкості не відчувала, головне було добігти додому. Пізніше, якийсь чоловік приніс нам додому 7-літрову баклажку, бо почув, що вода потрібна більшою мірою для дитини.
Печиво, снаряди, мародерство…
Нам видавали допомогу за ініціативи якогось місцевого депутата. Вони планували організувати там і гінекологічний кабінет з кріслом, аби надавати допомогу вагітним. Хотіли допомогти, бо військовий госпіталь розбили, медичну допомогу не було де отримати. Пам’ятаю, дали печива 4 пачки. Це, скажімо так, те, що недограбували маріупольці. Видавали там, де більш-менш тихо і те, що позвозили зі складів. Ми мали йти туди на третій день, але в те місце потрапив снаряд. Це був комплекс басейнів, який будували й готували до відкриття в березні. Було дуже гарно. Ми почули гучний звук, коли тільки вийшли зі свого під’їзду, тому відразу зайшли назад. Деяким людям дали зарплату, деяким ні, тобто люди без грошей взагалі сиділи. Такого, як тоді, я ще ніколи не бачила. Місцеві грабували все, що бачили. На лавочці біля дому я знайшла 5 лівих чоботів. Санки зимові, які на той час вже були не дуже актуальні, іграшки, тобто по-чорному грабували. Це були ті, хто відчув відсутність покарання. Я розумію, чому їжу брали, щоб прожити якось, але канцелярію, книжки… Думаю, це брали для багаття, щоб зігріватися, не знаю. Деякі магазини підпалювали, от оце я не можу пояснити. Навіщо підпалювати після того, як пограбували…
Частини тіл, набережна, військовий російський корабель…
На вулицях лежали різні частини тіл. Вони були прикриті килимами чи пледами. Просто лежали то тут, то там. Пам’ятаю, що було й одне ціле. На набережній. Не знаю, чи можна так казати, але подумалося, добре, що воно таке. Закам’яніле. Брат бачив, як вуличні собаки розтягували ці тіла, їхні залишки. Коли їхали по цій же набережній, побачили на горизонті військовий корабель. Тоді прийшло усвідомлення, що вони зайшли з повітря, суші й тепер заходять з моря.
Суперечність, гімн України, незламність…
У нас по-різному люди ставилися до окупантської влади. Хтось виїхав до родичів у Росію з надією повернутися, хтось ще тоді вирішив для себе, що там і залишиться. Між собою всі обговорювали свої думки щодо того, що відбувається, але дивувало, коли мені, наприклад, казали одне – за Україну, а іншим – абсолютно протилежне. Таке дивне пристосування. Наді мною жив сусід, він вчитель, родом з Кам’янця-Подільського. Завжди подобалася його чиста українська мова й оце його «доброго дня». Знаєте, з чого він починав свій ранок? Вмикав гімн України. Заходиш у ванну і через витяжку так добре було його чутно. Кожен реагував на навколишні події по-своєму.
Факт смерті, відсутність медикаментів, евакуація…
З міста я виїхала з мамою і донькою. Здається, це було 15 березня. На свій страх і ризик, бо на той час евакуації планові припинилися, оскільки були обстріли. В мене є родичі в Росії, які пропонували свою допомогу, але ми відмовилися, і вони на нас образилися. Ми стояли на трасі в надії, що хтось нас підбере. Хто міг, йшов пішки до виходу на Мангуш, там 20 кілометрів до нього. Ми бачили людей, які йшли з валізами в той бік, бо не було іншого виходу. Нас взяла сімейна пара, чоловік і жінка. Вони сказали, що мають місце, а жінка, яка стояла поряд, попросила за нас, бо ми були з дитиною. В центрі міста вже були танкові бої, дорогу центральну перекрили, доводилося їхати об’їзною. Питали, куди нам треба, а ми розуміли, що в нашому випадку варіантів небагато, сказали, що куди вони, туди й ми, а далі якось розберемося. Так ми доїхали до Мелекіного, у тих людей було небагато бензину, позаяк літр коштував приблизно тисячу гривень. Ми задовго до цього підходили до чоловіка, аби запитати про виїзд, він взагалі сказав про тисячу доларів, і це тільки за місто, тобто не до якогось населеного пункту хоча б. А за містом просто траса. Бачила тоді жінку, яка йшла з дитиною. Вона була в піжамі, бігала хотіла зняти гроші, але це тоді вже ніде не можна було зробити. Казала, що в неї є гроші, така велика сума, кілька тисяч доларів, яку вона була готова віддати, тільки б її забрали. Цінність грошей трохи змінилася.
Багато тоді виїхали, в нашому під’їзді залишилося тільки чотири квартири, включаючи нашу. Двоє сусідок померли, не через ракети чи снаряди, а нестачу медикаментів. Одну жінку чоловік самостійно поховав на цвинтарі, він домовився з церквою, бо ніхто не реєстрував оці факти смерті.
Мелекіне, залізні будинки, «допомога» від росіян, Копенкувате…
*Мелекіне – село Мангуської селищної громади Маріупольського району Донецької області.
Нас поселили безплатно, коли ми потрапили в Мелекіне*, в якісь залізні будиночки, розраховані на літній сезон. Там було дуже холодно, бо море поряд. Але світло, електроенергія, ми змогли нагріти чайник. Отримали допомогу від ДНРівців. Я тушкованку, яку дали, з’їла з жиром, бо була дуже голодна. Чи правильно я вчинила на той момент, що взяла ту «допомогу», я не знаю. З Мелекіного ми поїхали до Мангушу, переночували там і перемістилися в Бердянськ. При в’їзді в Бердянськ стояли чи то буряти, чи то ескімоси й перевіряли документи у водіїв. Вони шукали татуювання, бо закочували одяг і оглядали тіло, а при виїзді з Маріуполя питали, чи є у нас знайомі з «Азову». У нас їх не було, але якби і знали, то хто б їм про це сказав. Вони дуже хотіли взяти азовців. Тому і шукали татуювання з українською символікою, пов’язану з «Азовом». Деяких людей кудись забирали, нам повірили на слово. Перевіряли телефони й змушували видаляти фото з наслідками прильотів. Хотіли так приховати правду.
У Бердянську затрималися на три дні, бо не могли виїхати, тоді якраз був вибух у порту. Звідти поїхали до Запоріжжя. Через день потрапили до Умані, де нас забрали родичі з Копенкуватого, яке стало точкою прибуття нашого тижневого шляху. Донька перенесла це все більш-менш нормально, єдине, що коли були в селі й вона чула, що їде трактор, то закривала руками голову.
Поплавлені батареї, все життя у замковій щілині, невідомість…
Я попросила подружку, яка залишилася у Маріуполі, поїхати до мене на район, глянути на квартиру. Вона ціла, єдине, що вікна на балконі ударною хвилею відкрило, але то таке. Я б поїхала туди, якби не дитина. Не подумайте нічого поганого, я не за ту владу, просто дуже хочеться додому, ще й коли побачила, що там все ціле, так взагалі. Так хочу на свій диван, одягти власний, а не чужий одяг, взуття. В гостях добре, але дома набагато краще. Знайомим з роботи не так пощастило, бо в них квартира згоріла. Кажуть, що їм немає сенсу туди їхати. Вони ховалися у підвалі, піднялися нагору за речами, то не змогли навіть зайти у квартиру, бо двері заклинило від вибуху. Змогли лише заглянути у замкову щілину, побачили поплавлені батареї й голі стіни. Вони втратили все. На сьогодні я не знаю, що з моїм домом, проте сподіваюся, що скоро ми всі повернемося у свій Маріуполь і дім.
«Я-Маріуполь», нова робота, майбутнє…
Наразі я куратор центру підтримки переселенців «Я – Маріуполь» у Кропивницькому. Влаштовую для маріупольців, які проживають тут, культурне дозвілля, допомагаю краще дізнатися про місто. Ми відвідуємо музеї, виставки, різні знакові місця. Це, звичайно, не те, чим я займалася до цього, сумую за колишньою роботою, але треба жити далі й заробляти на життя. Планів на майбутнє не будую, але знаю, що як тільки з’явиться можливість переступити поріг власної квартири, я зроблю це. Мій дім там.
Нагадаємо, вони вижили в Маріуполі: “Місто не могли здати. Ми повинні були захищатися і ми це робили”
Читайте також: через Крим, Воронеж і Балтію переселенка з трьома дітками діставалася до Кропивницького
Віта Банташ, Перша електронна газета.