Важливо

Про місію ЦДПУ, “червоні” дипломи, новації і традиції – професор Валерій Радул

© Точка доступу

Восени Центральноукраїнському педагогічному університету виповнюється сто років. Без перебільшення тисячі мешканців Кропивницького та області можуть сказати, що це їхня альма-матер. Хтось тут вчився, інші працюють, треті мріють потрапити на той чи інший факультет. З нагоди ювілею нам вдалося поспілкуватися з людиною, котра очолює одну із базових кафедр в університеті – Валерієм Радулом, доктором педагогічних наук, професором, завідувачем кафедрою педагогіки та менеджменту освіти ЦДПУ.

– Валерію Вікторовичу, 100 років для навчального закладу – це багато, мало чи саме якраз?

– Іноді здається, що й багато, і мало одночасно. Є багато європейських та світових закладів освіти, для яких сто років – це мало. Деякі мають більш ніж півтисячолітню історію. Але якщо оцінювати наш університет, зокрема, в аспекті ґрунтовної діяльності і тих історичних постатей, які мали до нього відношення, то ми багато чого досягли. Цьогоріч ми відзначатимемо дві дати. Першу святкуватимемо восени, і це буде 100 років від першого дня діяльності університету. Саме як того закладу, що працював із 1921-го року у статусі Інституту соціального виховання, потім Педагогічного інституту, потім Педагогічного університету. Але багато дослідників стверджують, що цього року виповнюється також 130 років від початку підготовки вчителів загалом. Бо вона відбувалася ще у Громадській жіночій гімназії із 1861-го року в окремому педагогічному класі. Ми з вами зараз розмовляємо у так званому старому корпусі і дехто вимірює історію закладу по ньому. Так-от, ця будівля була здана в експлуатацію у 1904 році, і вже перший навчальний рік тут розпочався у 1905-му.

– З якими оригінальними постатями вам довелося працювати, у кого навчатися?

– Доля склалася так, що я прийшов сюди студентом і відтоді все моє життя пов’язане з університетом. Мені довелося зустрічатися із різними людьми, багатьох хочеться згадати. Із тих, хто досі примножує славу закладу, це, звичайно, Олег Поляруш, Сергій Мельничук, Микола Садовий. Із тих, кого немає, це Болеслав Кучинський, Тарас Бабак, Олена Цигульська. Є багато інших достойних людей по різних факультетах. Але згадані мною люди були і є епохальними у різні часи. Вони займали відповідні посади, розвивали університет, опікувалися ним і багато зробили для розвитку закладу загалом і всіх факультетів зокрема.

– Що сьогодні оригінального пропонує університет студентам, викладачам?

– Мені здається, що у гонитві за першістю ми часто робимо неправильні акценти. Кажемо, що той чи інший навчальний заклад має пропонувати щось надзвичайне, аби натовпи абітурієнтів побігли туди і стали в чергу. Я пропоную подивитися у корінь ситуації. По-перше, ми маємо ставитися до будь-якого закладу вищої освіти як до установи, котра формує особистість. Надто мало про це сьогодні замислюються. А варто вести дискурс, що таке особистість, що означає «формувати», що означає «виховувати».

І якщо молодь не проявляє активності до здобуття вищої освіти, то про це мають дбати дорослі. Бо, підростаючи, багато хто жалкує: «Ех, якби можна було повернути все назад… Нам зараз так потрібна вища освіта!». А я можу стверджувати, що саме у нашому навчальному закладі, де є сталі традиції щодо організації освітнього процесу і роботи зі студентами, випускники можуть отримати гарні знання з іноземних мов, історії та інших предметів.

Світова практика свідчить про важливість органічного поєднання науково-дослідної роботи викладача із його викладацькою роботою. У будь-якому виші. У практиці багатьох європейських країн, де, звісно, є матеріальні та організаційні можливості, викладачі не мають такої кількості годин, як у нас. Натомість вони у першу чергу є дослідниками! Чи не у кожного є своя лабораторія, а приходячи в аудиторію до студентів, викладач залучає їх до елементарної дослідницької діяльності. Знайомить із досягненнями, які отримав у процесі своєї роботи. І це є логічне поєднання науки і практики у процесі підготовки випускника відповідного фаху.

– А якою ви бачите роль і місію університету загалом? У межах нашого міста, області та держави, наприклад?

– Місія університету – це те, яке значення має навчальний заклад у регіоні, наскільки він сприймається, наскільки взаємодіє із усіма секторами суспільства – владою, бізнесом та громадою. Це шлях із двостороннім рухом, це постійна зворотна реакція суспільства на події в університеті і університету – на зміни у суспільстві.

Я вірю, що саме педагогічний університет природно має відігравати провідну роль на Кіровоградщині. Коли ми говоримо про виховання підростаючих поколінь, про гуманізацію освітнього процесу, то актуальним стає значення гуманітарної, а саме педагогічної освіти. У нас є столітні традиції, ми спираємося на досвід таких особистостей, як Василь Сухомлинський та інші. На різних етапах своєї професійної діяльності мені доводилося спілкуватися про роль і місце педагогічного університету у регіоні із керівництвом області. Чи не кожен очільник обласної державної адміністрації та обласної ради погоджувався з важливістю ролі педагогічного університету, але далі приємних розмов справа не йшла. Я переконаний, що має бути конкретика, і тут університету треба докласти до цього більше зусиль.

– Ви згадали про особливості організації освітнього процесу у педагогічному виші. Які цікаві підходи є сьогодні у цій царині? Що втрачено? Що хотілося б відродити?

– Мені чомусь згадалося, що років 10-15 тому ми мали шість студентських колективів народної самодіяльності. Потім їхня кількість зменшилася. Також музично-педагогічний факультет практикував організацію на кожному факультеті капел. Були загальноуніверситетські капели і хор на кожному факультеті. Потім від цієї практики теж відійшли. А мене нещодавно запитала першокурсниця, чи є у нас гуртки, колективи, чи щось інше, де можна було б себе проявити. Тому я можу сказати, що ми повинні ґрунтовно подумати про відродження, наприклад, студентського танцювального колективу «Юність». Він має бути не тільки для хореографів, бо ті займаються своєю підготовкою професійно у рамках навчання на Мистецькому факультеті. Танцювальні, співочі, творчі об’єднання мають бути доступними для дітей з усіх факультетів. Що стосується спортивної діяльності, то тут потребує покращення матеріально-технічна база, але все можна відродити, якщо взятися за це з розумом.

– Щодо викликів, як справляється університет в умовах дистанційної освіти?

– Справляється. Але більшість викладачів працює з дому. Це не зовсім правильно з точки зору організації робочого процесу і часу, який витрачає викладач. Мають бути відповідно обладнані кабінети безпосередньо у самому закладі освіти. Викладач має прийти, провести пару звідси, з університету, навіть якщо діти кожен сидить за комп’ютером у себе вдома. Уявіть, що є студент чи студентка, котрі живуть тут, у місті, і вони під час карантину хочуть отримати відповідь на своє питання. Ніхто ж не забороняв персональні консультації? Ні. Навіть, якщо це дистанційна форма навчання.

– Від персонального до загального – як особистий бренд викладача пов’язаний із брендом університету?

– На своєму прикладі можу сказати, що тривалий час займаюся проблематикою соціально-професійного розвитку особистості. У наукових колах мене ідентифікують як фахівця. Коли я телефоную і говорю своє ім’я, то мене відразу асоціюють із центральноукраїнським університетом. Втім, бувають різні ситуації. Пам’ятаю, коли Олег Євгенович Поляруш був ректором, то він радив, аби на публічних заходах суспільно-політичного характеру викладачі представлялися як «доктор наук», чи «професор», але не згадували про університет. Щоб не було ототожнення позиції окремої людини і всього багатотисячного закладу. Звісно, якби вся діяльність усіх викладачів була пов’язана виключно із професійними заняттями освітою чи наукою, то це була б одна справа. А коли ми переходимо у площину громадської чи суспільної діяльності, тут є нюанси.

– Стосовно дискусій у громадській площині, зараз багато йдеться про відміну «червоних» дипломів. Як думаєте, що дає людині диплом про вищу освіту і як бути з дипломами «червоними»?

– Відразу хочу сказати, що дипломи з відзнакою не відмінили. Просто кожен навчальний заклад отримав право видавати дипломи встановленого ними самими зразка. А єдиного стандарту немає. «Червоні» ж дипломи ніхто не відміняв.

Я погоджуюся з тим, що одним із досягнень радянської системи освіти було забезпечення елементарної грамотності для всіх громадян. А зараз ми цю систему нівелюємо. Коли кажуть, що у нас забагато людей отримують вищу освіту, я з цим категорично не згоден. У країнах Західної Європи, на які ми орієнтуємося, є різні варіанти. В одних вища освіта профільована, в інших – звичайна, але загалом вища освіта – не елітарна, а реальна можливість для мільйонів європейців. І саме після отримання вищої освіти випускники у США та ЄС йдуть працювати саме туди, куди хочуть. І це не є крамолою.

У нас чомусь велика кількість людей, які вищої освіти не мають, дотримуються думки, що має бути ексклюзивність у розподілі державних місць в університетах або що дитина після закінчення має «відпрацювати» державні кошти. Я вважаю, що вища освіта – це певний рівень розвитку людини. Розумні люди кажуть, що освіта – це те, що залишилося у тебе після закінчення навчання. Як ти орієнтуєшся у тих чи інших ситуаціях, як швидко можеш знайти інформацію, проаналізувати її, зробити висновки. І чим більше буде таких людей у державі, тим краще.

Нагадаємо, чотирьох мешканців Кіровоградщини відзначили з нагоди Дня Соборності України.

Читайте також: Кропивницька художниця розписує стіну в педуніверситеті

Нова газета, Вікторія Талашкевич

Поширити:

Залишити коментар:

коментар