88 років тому українців вкотре спробували знищити як націю. Сталіну і Кᵒ не потрібні були ненависні волелюбні українці, потрібен був їхній хліб… І душі. Адже заморивши і скалічивши тіло – заволодієш душею і зламаєш дух. Вислуховуючи і читаючи спогади про Голодомор 1932-1933 рр., мимовільно виникають питання, на які, на жаль, однозначної відповіді немає. Чи засвоїли українці той урок, чи шанують пам’ять мільйонів невинно убитих і чи ненавидять організаторів та виконавців геноциду?
Сьогодні, у День пам’яті жертв Голодоморів ми вшановуємо світлу пам’ять усіх жертв геноциду, публікуючи спогади, зібрані учасниками проєкту «Баба Єлька».
Володимир Яремчук переказує спогади про Голодомор своєї мами Ганни Дубенчук 1914 р.н. із с. Вільхового Благовіщенського району.
Експедиція березня 2019 року, м. Долинська.
У нашій хаті завжди збиралися компанії. Люди говорили геть про все – як за столом. Я дивувався: спокійно говорять про війну (а для мене ж, школяра, піонера війна – це ой!), спокійно говорять про смерть близьких і навіть власних дітей (звісно, із сумом) – час стер оце все. А коли раптом хтось згадує 32-33-ій, за столом западає настільки гнітюча моторошна й глибока тиша, нерухомість, заціпенілість, що навіть мене, малого, воно вразило! Секунд тридцять триває оце таке щось глухе, а тоді хтось тихо-тихо з опущеною головою каже «Давайте про це не будемо»… І тоді я зрозумів, що то було щось набагато страшніше, ніж навіть війна.
Настав травень 33-го. Через дорогу від нас помирала остання із сім’ї жінка, лежала геть опухла на весняному сонечку на подвір’ї. І співала «То не ветер ветку клонит, не дубравушка шумит. То мое сердечко стонет, как осенний лист дрожит». Мама за життя мені про цю історію розповідала разів тридцять…
1994 рік, ми з мамою стоїмо під грушею, щойно копали картоплю. І вона щось згадала й каже: «Поперед нас у хаті вся сім’я вимерла, і позад нас через хату, і через дорогу»… А я ж до неї: «Мамо, то що, виходить, що більше ніж у війну людей померло?» «Ну так, а ти що, не знав?» І раптом спохопилася – «Ну не знав, тепер знаєш. Але для себе знай, а іншим не розказуй!» Це 1994 рік, наскільки їм вбили в голову, що про це не можна розповідати!
1997 рік, вона доживає останні дні – три дні до її кончини. Часом втрачає розсудок… І о третій годині ночі я чую молодий і дужий мамин голос, що співає «То не ветер ветку клонит, не дубравушка шумит»… Настільки жінка була вражена, що вже у передсмертному маренні до неї прийшла та картина!
Марія Момонова, 1929 р.н., с. Злинка Маловисківського району.
Експедиція травня 2019 р.
Ой дєті… У 33-м менє було пять чи шесть год, отакая била я. Как людошкі падалі. Ми дружилі, через хату бил хлопєц, Зенька на нєго казалі, Зєновій. І ми пойдьом із Мєдвєдєвой Нюрой да його, і он так рачки, пухлий, єлє перелазит через порог.
А вже била весна – бузіна сходіла, там і он каже: дайте мнє палочку. Ми дадім, і он так ковиряєт, чтоб с’єсть лист. І ми яму поможемо отковирнуть і сєбє. І так он умьор с голоду. Було спєкут ладок, куплялі жом на блюдєчко, паєдут радітєлі куплють, а в том жомє зашевєлілася шось. Лябяди насушат, натрут жому. Ладочок таких напєкут.
І бабушка раздаст по двє ладачкі, с’єлі, а то в скриню – под замок. А я пріду, да кулакамі в ту скриню: дайтє ше хоть адную ладочку – нє дають. І в обєд іше дадуть і вєчєром ше дадуть. Ой, страшноє дєло, дєті.
Ніна Слущенко 1928 р.н., с. Рівне Новоукраїнського району.
Експедиція лютого 2019 р.
Я була мала, сиділа на лежанці, а вони заходять утрьох, три мужика і це ж дивляться. А в нас у хаті тільки піч, лежанка і полик такий – це кровать називається. І одне рядно на печі, а на лежанкі ряднинка. На печі мама висипала відер троє проса, а на лежанкі пів відра квасолі. Піч застеляна рядном, і ми спимо малі на печі, а старший брат, 1919 года він був, спав на лежанкі, щоб не видно було, що там квасоля. А дехто зумів, то копав яму і засипав зерно, щоб не забрали, і ховав так, бур’яном накривав. А в нас не було шо й ховать уже, нас було п’ятеро малих, а батько такий був, не дуже держався дому. То мама на роботу ж ходила, бо виганяли на роботу, в колгосп. А ми ж на печі сидимо собі.
Це зимою. А весною вже травичка тільки начинала рости, то мама ходила аж до лісу по бур’ян, той що їсти. Бур’ян такий високий ріс і товстий. Ну воно було солодке, ну таке, що можна було їсти. То мама ходила до лісу 8 кілометрів чи десять, щоб нарвать теї трави, вона така висока. І це я так заповнила, що мама прийшла в’язку принесла того буряну і кинула отак серед хати. А ми хто з печі, хто з куда на той бурян і той до себе тягне, той до себе тягне, щоб товщу стебелину взять. Отаке було, поки сніг зійшов, то оце ми таким питалися. А тоді вже мама постоянно на роботі,а ми каждий день на печі. А потом вже ж начали виходить надвір, тепло було, вже ми вилазили, як мишенята надвір. А їсти ж нема нічого. А тоді начало листя рости. В нас був вишневий садок, і ми листя рвали з вишень і їли. У сіль умовчали. Трошки було сольки. Нарвем листя та й у соль. І сніданок це такий був. Так що було оце ж таке.
Мама каждий день на роботі, каждий день на роботі. А ми тоді… Начав, слава Богу, рости шпориш, травичка оце така. То ми оце паслися, як телята. Ой, як же ми, стіки ми переголодували. Та по три дні ріски в роті не було, якоїсь бур’янини чи ото таке. Та оце ж тільки началася весна, брат ходив по степу, по свіжі оранкі і собирав коріння красного горошку, а в нього коріння таке як картоплинки, називали «котячі яйця». Та він нашукає цілий карман і тоді нам же ж роздає, меншим. І їх ото розчищать, і воно таке на вкус як квасолина, як сира квасоля. Так і вижили, то сим, то тим паслися і вижили…
Неоніла Мороль 1929 р.н., с. Криничувате Компаніївського району.
Експедиція травня 2019 р.
Я пам’ятаю свою сусідку через дорогу, я дружила з нею, ходила-бігала. Отут хата їхня була. І я пішла до неї, а вона вже здихала от голоду. Вмирала з голоду, так сказать. І їхня вся сім’я вимерла з голоду. А дівчинку ту Катя було звуть, і я піду до Каті, а вона вже лежить так на призубкі, так вже вмирає, вмирає, геть вмирає. А потом я пішла на другий день до неї, а її вже не було. І батьки її, всі померли з голоду…
Батько мій по броні остався, не йшов на войну. Ну не забрали його, бо він із войни прийшов фінляндської інвалідом. І він по броні остався і був комбайнером. А як був комбайнером, то приносив потрошку. То у валянок насипе, то у карман. І так варили, товкли і вижили. Щоб батько був не комбайнером, то ми б пропали всі з голода. Так ми таким способом вижили…
Були такі активісти, даже моя тьотя була в активістах. Не любили її. Вони ходили, підстрижені були «під комсомолку» такі, це називалось «комсомолка». І де шо було в людей, шукали, витрусювали, вимітали. А мій батько і ше один чоловік, вони були такі і оце вони вивозили тих людей, которі уже вмирали. А один дід, тут був дід Альошка, копав ями. Оце їх складають на тарантас такий, що піднімається оця половинка, і отак висипають у яму, не беруть руками. То батько мій розказував, що були такі, що жили, що дихали, а вже їх не можна було спасти. Каже, оце привезуть до ями, открили ту половинку і висипали їх, а вони ще ворушаться, ще дихають…
Анна Голуб 1928 р.н., с. Ставидла Олександрівського району.
Експедиція грудня 2019 року.
Ох, як їсточки хотілося, Боже мій… Було у яслах варили там якусь бурду. А тоді мерли діти… Жили на хуторі Маючі, називали їх, там було сім душ.
Дєвочка вмерла з голоду, голова отак висить, а ножки тянуться… Баба Христя оце ж несе її десь положить. На ходу мерли, на очах у мене. А у нас була добра корова. І того, оця корова…
…Було золото в мами, було здоровий хрестик, сережки, кольца, було усе, виносив батько у Кіровоград, здавав, то оце так жили. Де яка подушка, оце міняє. А на чому спали? На печі, драні куфайки, ой, хай Бог милує. А тоді война, і так мої молоді годи пройшли…
Що їли? І листя разне, шось сушили, шось мололи. Ах, ох, лучче не нагадувати. Це ж було отуто пшениці, скосили, я вже піду і то гонили. А все рівно побіжу, трошки колосків назбираю, потру і трошки поїмо. Було все, поміняли на шо-небудь, шоб аби їсти, вижить.
Раїса Кожухар розповідає історію свекра Сидора Кожухаря 1888 р.н., с. Коробчине Новомиргородського району.
Експедиція лютого 2020 р.
А дід пухлий був, не міг ходить. І приїхали ті, що збирали мертвих, та бачать, що він уже нікудишній. А дід Митю посадив отут на покуті, а там двері запер. І каже, сиди тут. А дід надворі ходив, шукав щось із’їсти. А приїхали ті, шо збирали людей мертвих, а він же ше живий, а вони бачать, шо він нікудишній, безсилий. І взяли його, викинули на гарбу на ту і повезли.
І осьо в нас кладбище отут за городами, і вкинули його у яму, там, де багато людей вони скидали. І скидали, розгрузили і поїхали по другіх. А той дід набрав десь сили, нагадав, що в нього у хаті дитина заперта, набрався сили і по тіх мертвецях, по тіх мертвецях і виліз з ями. Пішов додому, подивився: Митя сидить. А він пішов на яр і у яру десь там найшов борсука. Він якось його вбив, чи шо. Викурив, він палив вогонь, задавив якось і цілий день тяг додому його, і вночі тяг. А сили нема, вже обессилений. І тоді почав різать його по куску і варить супи. Кришив бур’яну, лободу, всякі калачики, і того м’яса потрошку. І вони потрошки їли, дід потрошечки-потрошечки Миті давав і сам потрошечки. І так вони стали дужчі, дужчі і вижили, ожили…
Нова Газета. Фото з архіву «Баби Єльки»